Постанова 4813 № 521/2384/17

Номер провадження: 22-ц/813/3077/21 Номер справи місцевого суду: 521/2384/17 Головуючий у першій інстанції Михайлюк О. А. Доповідач Комлева О. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24.03.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: Головуючого-судді Комлевої О.С., суддів: Гірняк Л.А., Сегеди С.М., з участю секретаря Воронової Є.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , а також ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2019 року, постановленого під головуванням судді Михайлюка О.А., - в с т а н о в и в: У лютому 2017 року ОСОБА_7 звернувся до суду з позовом, який згодом був уточнений та остаточно поданий до ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , за участю третьої особи КП «БТІ» ОМР, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С.Л. про визнання договору дарування недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння, в якому просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 18 вересня 2009 року між ним та ОСОБА_9 та витребувати з незаконного володіння ОСОБА_6 частину будинку АДРЕСА_1 , шляхом визнання за ним права власності на частину будинку АДРЕСА_1 (а.с. 151-154 т. 2). В обґрунтування своїх позовних вимог зазначив, що оспорюваний договір дарування не відповідав волевиявленню позивача та не був спрямований на настання наслідків передбачених договором дарування, оскільки ОСОБА_7 не мав наміру передавати належне йому майно у власність ОСОБА_10 . Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2019 року позов ОСОБА_7 задоволено. Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 18 вересня 2009 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_9 . Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 частину будинку АДРЕСА_1 , шляхом визнання за ОСОБА_7 права власності на частину будинку АДРЕСА_1 . Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , та ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , осіб, які не приймали участі у справі, однак вважають, що оскаржуваним рішенням суду порушені їх права, а також відповідач ОСОБА_6 звернулися з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права просять рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволені позову в повному обсязі. В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянти зазначили, що суд розглядаючи справу не з`ясував, хто фактично зареєстрований та проживає у спірному приміщенні, тим самим не залучив до участі у справі всіх належних сторін та учасників судового розгляду, а саме не взяв до уваги, що у спірному приміщенні, крім відповідачки ОСОБА_6 проживає її донька ОСОБА_1 , яка є багатодітною матір`ю, тобто судом були порушені права ОСОБА_1 , а також її дітей, серед яких є неповнолітні. Також апелянтами зазначено, що ОСОБА_7 пропустив строк звернення з позовом в межах строку позовної давності щодо оскарження договору дарування. У своєму відзиві на апеляційну скаргу, ОСОБА_7 зазначає, що рішення законне та обґрунтоване, підстав для його скасування, доводи апеляційної скарги не містять, оскільки апелянтами не зазначені обставин щодо суті спору, тобто апелянти не скаржаться на суть рішення, а посилаються на процесуальні обставини. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення з`явившихся осіб, дослідивши доводи апеляційної скарги, а також матеріали справи, відзиву на неї, проаналізувавши докази в їх сукупності, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно зі ст. 4 ЦПК України в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного рішення, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Аналогічні положення містяться в ст. 5 ЦПК України діючої редакції. Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ст. 213 ЦПК України в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного рішення, та ст.263 ЦПК України діючої редакції). Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (ст. 214 ЦПК України в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного рішення, та ст. 264 ЦПК України діючої редакції). Рішення суду зазначеним вимогам закону не відповідає. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не мав волевиявлення передавати у власність ОСОБА_10 належний йому житловий будинок, а укладений правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, оскільки частина будинку, яка залишилась в володінні позивача не придатна для користування окремо від домоволодіння в цілому. Однак з таким висновком суду колегія суддів не погоджується з огляду на таке. Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Судом встановлено, та матеріалами справи підтверджується, що відповідно до договору про надання в безстрокове користування земельної ділянки від 03 жовтня 1957 року ОСОБА_11 було надано ділянку площею 551 кв.м., за № НОМЕР_1 , розташовану на 44 лінії р-н І Застави для будівництва житлового будинку (а.с. 67-69 т. 2). Рішенням виконавчого комітету за № 189 від 31.03.1986 року виконком вирішив самочинне побудовану будівлю гаражу «Г», літню кухню «Д», сарай «Е» та збільшену у розмірах прибудову літ. «А», в будинку АДРЕСА_1 , де проживає ОСОБА_11 зберегти з правом власності (а.с. 70 т. 2). 25 лютого 2003 року між ОСОБА_11 та ОСОБА_7 був укладений договір дарування, згідно якого ОСОБА_11 подарував своєму сину ОСОБА_7 , а останній прийняв у дар житловий будинок під АДРЕСА_2 , договір посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кривошеєм Б.І. та зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН» (а.с. 17 т. 1). Відповідно до технічної документації від 20.08.2009 року, за АДРЕСА_1 , розташований житловий будинок під літ «А», 1963 року будівництва, вбиральня під літ. В, огорожа № 1-3, мостіння І, цистерна ІІ (а.с. 37-41 т. 2). 18 вересня 2009 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_9 був укладений договір дарування, згідно якого ОСОБА_7 подарував своїй дружині ОСОБА_9 , а остання прийняла у дар житловий будинок під АДРЕСА_1 , договір посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Поліш Н.І. та зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН» (а. с. 18 т. 1). Між ОСОБА_7 та ОСОБА_12 шлюб розірвано 19 січня 2010 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу (а.с. 7 т. 2). 27 травня 2016 року Чудак (до укладання шлюбу - ОСОБА_12 ) уклала з ОСОБА_6 договір купівлі-продажу на 1/10 частку житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться за АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстровано у реєстрі № 241 (а.с. 56-57 т. 1). 27 травня 2016 року Чудак (до укладання шлюбу - ОСОБА_12 ) уклала з ОСОБА_6 договір купівлі-продажу на 9/10 частку житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться за АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстровано у реєстрі № 237 (а.с. 59-60 т. 1). Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_13 , суд виходив з того, що приміщення, які за рішенням виконавчого комітету за № 189 від 31.03.1986 року були збережені з правом власності, не перейшли за договором дарування, а так і залишились у власності ОСОБА_11 . Колегія суддів дійшла висновку, що такий висновок суду першої інстанції зроблений з порушенням норм матеріального права з огляду на таке. Згідно з Інструкцією про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Держбуду України від 24 травня 2001 року № 127, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10 липня 2001 року за № 582/5773, відповідно до якої поняття житлового будинку визначено, як, будинок садибного типу - житловий будинок, розташований на окремій земельній ділянці, який складається із житлових та допоміжних (нежитлових) приміщень. Відповідно до частин першої та другої статті 186 ЦК України річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов`язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю, а приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 380 ЦК України визначено, що житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання. Житловий будинок може складатися власне із самого будинку або з будинку та інших приміщень, що забезпечують нормальне проживання в ньому людини (наприклад, гараж, погріб, сарай, відокремлений санвузол тощо). У цьому випадку будинок є головною річчю, а підсобні приміщення розглядаються як невід`ємна частина будинку (приналежність), і в разі його відчуження вони, за загальним правилом, також переходять у власність набувача. Відповідно до частини першої статті 381 ЦК України садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом (частина друга статті 381 ЦК України). Колегія суддів звертає увагу, що укладаючи договір дарування житлового будинку, до складу цього будинковолодіння належать не лише житловий будинок і земельна ділянка, на якій він розташований, а й господарсько-побутові будівлі (які забезпечують власника необхідними для проживання засобами благоустрою, наприклад, сарай, гараж, санвузол та ін.) та комунікації (водопостачання, очисні споруди тощо), а також багаторічні насадження. Правове значення визнання садиби самостійним об`єктом права власності полягає, зокрема, в тому, що в разі відчуження житлового будинку вважатиметься, що відчужується вся садиба, якщо інше прямо не передбачено договором або законом. Відповідно до норм цивільного законодавства в садибі головною річчю є житловий будинок, а інші складові елементи є його приналежністю, а отже, різні господарські будівлі (літні кухні, сараї тощо) є підсобними будівлями і становлять з будинком одне ціле. Тому при відчуженні житлового будинку вони переходять до нового власника разом з будинком, якщо при укладенні договору про відчуження не було обумовлено їх знесення або перенесення попереднім власником. Колегія суддів також звертає увагу на те, що суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_7 неправомірно прийняв до уваги висновок судової будівельно-технічної експертизи № 142/2018 від 17.09.2018 року, якою встановлено наявність у будівлі за адресою: АДРЕСА_1 , гаражу та самочинно збудованих прибудов «а», «аі» та «а2», у зв`язку з чим площа житлового будинку збільшилася більш ніж у двічі. Розташування самочинно збудованих приміщень встановлено таким чином, що прийнятою до експлуатації частиною будинку неможливо користуватися без цих приміщень та їх неможливо відокремити від них без втрати їх цільового призначення. Оскільки, колегія суддів переконана, що даний висновок судової будівельно-технічної експертизи не є належним доказом з тих підстав, що з матеріалів справи вбачається, що на день укладання спірного договору відповідно до технічної документації від 20.08.2009 року, за АДРЕСА_1 , розташований тільки житловий будинок під літ «А», 1963 року будівництва, вбиральня під літ. В, огорожа № 1-3, мостіння І, цистерна ІІ, а інших прибудинків не зазначено (а.с. 37-41 т. 2). Також судом першої інстанції зроблено висновок про те, що у користуванні ОСОБА_11 залишилася земельна ділянка на якій розташовані його споруди. Колегія судді не погоджується з таким висновком суду за таких підстав. Положення частини четвертої статті 120 ЗК України імперативно визначають, що особа, яка набула права власності на будівлі чи споруди, або їх частини стає власником відповідної земельної ділянки, або її частини на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості. За нормами ч. 1 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. З аналізу вказаних норм випливає існування принципу цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість. Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 120 ЗК, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Оскільки, відповідачка стала власником житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, на підставі договору дарування, то згідно вищевикладених правових норм набула також право користування на земельну ділянку, на якій розташоване належне їй домоволодіння. Відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК України, до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Колегія суддів з урахуванням зазначеного приходить до висновку про те, що при відчуженні будинку право на земельну ділянку, на якій він розташований припиняється та переходить до нового власника. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного суду від 26.12.2019 року по справі за № 364/515/19. За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що позов ОСОБА_7 є таким, що не підлягає задоволенню за його безпідставністю. Колегія суддів також вважає, в зв`язку з тим, що позов ОСОБА_7 про визнання договору дарування недійсним задоволенню не підлягає, також не підлягають задоволенню вимоги про витребування з незаконного володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 частини будинку АДРЕСА_1 , шляхом визнання за ОСОБА_7 права власності на частину будинку АДРЕСА_1 , в зв`язку з тим, що позовні вимоги про витребування майна є похідними від первинних позовних вимог про визнання договору дарування недійсним. Доводи апеляційної скарги про те, що рішення суду підлягає скасуванню з тих підстав, що судом не було з`ясовано, хто фактично зареєстрований та проживає в будинку, колегія суддів вважає такими, що не є суттєвими, тому, що колегія суддів прийшла до висновку про скасування рішення суду з інших підстав. Відповідно до ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване судове рішення не відповідає зазначеним вимогам, доводи апеляційної скарги його спростовують, оскільки рішення ухвалено не у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, рішення суду скасуванню з прийняттям постанови про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 до ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , за участю третіх осіб КП «БТІ» ОМР, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л. про визнання договору дарування недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння. У відповідності до ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Стаття 141 ЦПК України, передбачає, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову на відповідача. На підставі ст. 141 ЦПК України, судові витрати понесені ОСОБА_6 стягуються з ОСОБА_7 у розмірі 3173 грн. 70 коп. Керуючись ст.ст. 368, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , а також ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 задовольнити частково. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2019 року скасувати. Прийняти постанову. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 до ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , за участю третіх осіб КП «БТІ» ОМР, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Сімаченко Світлани Леонідівни про визнання договору дарування недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння відмовити. Стягнути з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 судовий збір у розмірі 3173 гривні 70 копійок. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 02 квітня 2021 року. Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева Судді ______________________________________ Л.А. Гірняк ______________________________________ С.М. Сегеда