Постанова 4808 № 344/1917/18

Справа № 344/1917/18 Провадження № 22-ц/4808/230/21 Головуючий у 1 інстанції Пастернак І. А. Суддя-доповідач Василишин П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2021 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: судді-доповідача Василишин Л.В., суддів: Максюти І.О., Бойчука І.В. секретаря Мельник О.В. за участю представника апелянта ОСОБА_1 представника апелянта ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргуОСОБА_3 на рішення Івано-Франківського міського суду від 20 листопада 2020 року у складі судді Пастернак І.А., ухвалене в м.Івано-Франківськ, у справі за позовом ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні спадковим майном та вселення,- в с т а н о в и в: У лютому 2018 року ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 звернулись до суду із вищевказаним позовом. Свої вимоги позивачі мотивували тим, що ОСОБА_4 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом від 19.11.2017 року є власником 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 . 1/9 частка даної квартири належить ОСОБА_4 на підставі Свідоцтва про право на спадщину від 20.12.2017 року. При цьому по 1/9 частки спадкового майна належить його матері ОСОБА_5 та брату ОСОБА_6 . Відповідачу ОСОБА_3 на підставі Свідоцтва про спадщину належить 1/3 частка вказаної квартири. Загальна частка позивача ОСОБА_4 становить 5/9 частки квартири, а загальна частка трьох позивачів у квартирі становить 7/9. Відповідно відповідачу належить 2/9 частки у спірній квартирі. Відповідач чинить перешкоди у користуванні спадковим майном. Перешкоди полягають у тому, що відповідач не допускає в приміщення квартири, в якій має бажання проживати ОСОБА_4 . Добровільно врегулювати спір не можливо. Тому позивачі просять суд постановити рішення, яким зобов`язати відповідача ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 в користуванні квартирою АДРЕСА_1 та вселити ОСОБА_4 у дану квартиру. РішеннямІвано-Франківського міського суду від 20 листопада 2020 року позов ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про зобовязання не чинити перешкод в користуванні квартирою АДРЕСА_1 , вселення в квартиру АДРЕСА_1 задоволено. Зобов`язано ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 в користуванні квартирою АДРЕСА_1 . Вселено ОСОБА_4 у квартиру АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 2200,0 грн. витрат на правову допомогу. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 по 704 грн. 80 коп. витрат по оплаті судового збору. ОСОБА_3 на рішення суду подала апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апелянт вказала, що позивачами не доведено факту вчинення нею перешкод у користуванні спірною квартирою. Надане суду повідомлення позивачів про вступ у користування спадковим майном не є належним доказом такої обставини. Крім того, спір щодо коистування спірним майном не існує, оскільки позивачі забезпечені окремим житлом. ОСОБА_3 не погоджується із рішенням суду в частині вселення у спірну квартиру ОСОБА_4 , оскільки судом не наведено жодних обставин, які б обгрунтовували законність вселення ОСОБА_4 у спірне майно, порядок такого вселення, враховуючи площу квартири, прохідність двох кімнат, відсутність родинних відносин між відповідачем та особою, що бажає вселитися у приміщення. Апелянт наголошує на тому, що вона є особою старшого віку, пенсіонером , а позивач ОСОБА_4 молодою особою (22 роки) протилежної статі. Згідно технічного паспорта, наявного в матеріалах справи, загальна площа спірної квартири 34,1 кв., а житлова 24,6 кв.м. Відповідно до ст.47 ЖК України передбачено, що норма жилої площі на одну особу повинна становити не менше 13.65 кв.м. При чому різностатеві особи повинні бути забезпечені окремими ізольованими кімнатами. У спрній квартирі кімнати є суміжними. Крім того, позивачами не заявлялося питання визначення порядку користування квартирою та окремо кімнатами. ОСОБА_3 не погоджується також з рішенням в частині стягнення з неї витрат на правничу допомогу. З наведених підстав апелянтка просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити. Позивач ОСОБА_5 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просила апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. У засіданні апеляційного суду представники апелянта вимоги скарги підтримали в повному обсязі. Належно повідомлені позивачі в судове засідання не зявилися. ОСОБА_5 подала суду відзив на скаргу , в якому її не визнала, просила відхилити. Факт чинення перешкод на її думку, підтверджується відповіддю на їх лист про вступ у користування спадковим майном, в чому відповідач відмовила. При зверненні до суду, позивач не порушив жодних прав відповідачки, вимоги сформовано відповідно до порушеного права і діяв в правовому полі. Натомість, остання доступу до квартири не дає, чим порушує вже їх законне право, тому рішення правильне і скасуванню не підлягає. Вислухавши доповідача, пояснення сторони, перевіривши письмові матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги. Відповідно до ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, що викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Матеріалами справи встановлено, що згідно фотокопії свідоцтва про право власності на житло видане Агенством по приватизації державного житлового фонду квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної власності ОСОБА_4 - чоловіку, ОСОБА_7 -дружині , ОСОБА_8 сину в рівних долях (т.1 а.с.50). Згідно фотокопії свідоцтва про право на спадщину за законом від 21.09.2011 року спадкоємцем майна ОСОБА_7 є її чоловік ОСОБА_4 , спадщина , на яку видане свідоцтво складається з квартири АДРЕСА_1 (т.1 а.с.51). Згідно копії свідоцтва НОМЕР_1 про право на спадщину за законом від 09.11.2017 року спадкоємцями майна ОСОБА_4 , 1937 року народєження, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 є : його дружина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 до 1/3 частки; його внук ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , батько якого ОСОБА_8 , помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , до 2/3 часток, у тому числі з урахуванням 1/3 частки, від якої відмовився син спадкодавця ОСОБА_9 . Спадщина складається з 2/3 часток квартири АДРЕСА_1 . Свідоцтво про право на спадщину на 2/3 частки спадкового майна видано ОСОБА_4 . Свідоцтво про право на спадщину на 1/3 частку спадкового майна ОСОБА_3 ще не видано (а.с.11,12 т.1). З копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 09.11.2017 року вбачається, що квартира АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності у розмірі частки 4/9 належить ОСОБА_4 (а.с.14). Відповідно до копії свідоцтв НОМЕР_2 , НМХ № 653890, НМХ № 653891 про право на спадщину за законом від 20.12.2017 року спадкоємцями майна ОСОБА_8 , 1970 р.н., який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 є: його син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 до 1/3 частки, син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 до 1/3 частки та дружина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 до 1/3 частки. Спадщина на яку видається свідоцтво у вказаних частках складається з 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 . Свідоцтво про право на спадщину на 1/3 частку вказаного майна видано ОСОБА_4 ( т.1 а.с.5-10). З копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 20.12.2017 року, встановлено що квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності у розмірі по 1/9 частки ОСОБА_5 , 1/9 частки ОСОБА_6 , 1/9 частки ОСОБА_4 ( т.1 а.с.13). Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з положень статей 319, 321, ч. 2 ст. 386 ЦК України, якими визначено права власника. При цьому суд визнав доведеною ту обставину, що відповідачка ОСОБА_3 чинить перешкоди позивачам у користуванні квартирою, яка перебуває у спільній частковій власності сторін спору. Зокрема вчинення відповідачкою перешкод проявляється в тому, що остання своїм листом від 29.11.2017 року не погодилася із повідомленням ОСОБА_4 від 21.11.2017 року про про вступ у користування спадковим майном з 05.12.2017 року. Відтак суд дійшов висновку, що оскільки позивачі не мають доступу до квартири, яка належить їм на праві спільної часткової власності, то позов слід задоволити та зобов`язати відповідача не чинити позивачам перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 та вселити ОСОБА_4 у дану квартиру. Переглядаючи спір в апеляційному порядку, колегія суддів не погоджується з висновком суду з наступних підстав. Положеннями статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право приватної власності є непорушним. Загальні положення про право власності викладені у главі 23 ЦК України. Відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України учасники спільної часткової власності здійснюють свої права за їх згодою та можуть домовитись про порядок користування і володіння майном, яке перебуває у їх спільній власності. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. За правилами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Частиною першою статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Права власника житлового будинку, квартири визначені статтями 317, 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Відповідно до ст.12, ч.ч.1,5,6 ст.81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст.76). Статтями 77,78,79,80 ЦПК України встановлено вимоги щодо належності, допустимості, достовірності та достатності доказів. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (допустимість доказів) Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Судом встановлено, що спір між сторонами виник з приводу користування нерухомим майном квартирою АДРЕСА_1 , яка належить позивачам та відповідачеві на праві спільної часткової власності. Вирішуючи спір, суд першої інсанції дійшов висновку, що відповідачка перешкоджає позивачам користуватись спільним майном. Однак, суд не дослідив обставин вчинення таких перешкод позивачем, зокрема, де, коли та яким чином такі чинилися. Посилання суду на повідомлення позивача ОСОБА_4 про вступ в управління спадковим майном від 21.11.2017 року, направлене на адресу відповідачки, а також на її відповідь про залишення цього повідомлення без розгляду від 29.11.2017 року (том-1, а.с.15,16) не можна вважати доказом вчинення відповідачкою реальних дій, спрямованих на вчинення перешкод позивачам у користуванні спірною квартирою. Крім того, вирішуючи спір в частині вселення у спірну квартиру ОСОБА_4 , суд першої інстанції не взяв до уваги наступних обставин. Статтями 47,50 ЖК України визначено загальні вимоги до житлових приміщень, а саме норма жилої площі встановлюється в розмірі 13,65 квадратного метру на одну особу. При наданні жилих приміщень не допускається заселення однієї кімнати особами різної статі, старшими за дев`ять років, крім подружжя. Як встановлено з матеріалів справи, розмір частки, яка належить всім позивачам, становить 7/9 спірної квартири, а розмір частки відповідачки ОСОБА_3 2/9 квартири. Як вбачається з копії технічного паспорта на квартиру АДРЕСА_1 (том-1, а.с.123-124), загальна площа квартири становить 34,1 кв.м., житлова 25,8 кв.м. Квартира складається з двох кімнат площею 9,9 кв.м. та 15,9 кв.м., (при цьому кімнала площею 15,9 кв.м. є прохідною до кімнати з площею 9,9 кв.м.), кухні площею 4,6 кв.м., ванної кімнати площею 1,7 кв.м. та коридору площею 3,5 кв.м. Отже, спірна квартира має малу площу, а дві кімнати не є ізольованими. Позивач ОСОБА_4 , якого суд вирішив вселити у спірну квартиру, ІНФОРМАЦІЯ_3 (том-1, а.с.92). Водночас відповідачка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (том-1, а.с.184). Тобто, суд вирішив питання про вселення у квартиру малою площею з прохідними кімнатами, де проживає позивачка, молодшого віком відповідача (протилежної статі). При цьому сторони не є родичами. Апеляційний суд також звертає увагу на те, що позивачі у позовній заяві не ставили питання про виділення їх часток в натурі та про встановлення способу користування спірним майном. Відповідно, судом першої інстанції не досліджувалось питання можливості реального розподілу між співвласниками спірного майна відповідно до їх часток, як і питання можливості поділу на дві ізольовані кімнати. Верховний Суд у постанові від 12.09.2018 року (справа № 654/761/15-ц, провадження № 61-3963св18) зазначив наступне. Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Однак, право власності за своєю правовою природою не є необмеженим. На підставі частини другої статті 319 ЦК України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно з частиною п`ятою зазначеної статті, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. З огляду на частину сьому зазначеної статті діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Законодавчі обмеження здійснення права власності, які пов`язані із особливостями правового регулювання інституту права спільної власності містяться у спеціальних нормах глави 26 першого розділу Книги третьої Цивільного кодексу України «Право спільної власності». Зокрема, як убачається із частини третьої статті 358 ЦК України, кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Така компенсація може мати разовий або періодичний характер залежно від домовленості сторін або обставин справи. За таких обставин вселення за судовим рішенням учасника спільної власності на житлове приміщення до іншого при відсутності технічної можливості поділу, виділу або встановлення порядку користування житлом, незначний розмір жилої площі якого не забезпечує фактичної можливості проживати та використовувати для житла площу, яка відповідає розміру частки у власності, не узгоджується із частиною третьою статті 358 ЦК України. Крім того, стаття 30 Конституції України гарантує кожному недоторканність житла чи іншого володіння. Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Отже, за наявності у національному праві відповідної норми частини третьої статті 358 ЦК України, вселення за судовим рішенням учасника спільної власності до іншого, який використовує приміщення для постійного проживання, за відсутності можливості надання учаснику спільної власності, який звернувся з такими вимогами, у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності порушує як право на недоторканість житла, гарантоване Конституцією України, так і право на повагу до свого житла, передбачене статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Однак частина третя статті 358 ЦК України передбачає у цьому випадку право власника вимагати компенсації. Виходячи із застосування практики Європейського Суду з прав людини при здійсненні правосуддя, термін «житло» в тлумаченні Суду означає насамперед місце, де особа є «вдома». Цей висновок здійснено в результаті аналізу семантичного значення цього терміну офіційними мовами Конвенції. Так, в англійському тексті вживається «home», що значить дім, житло; батьківщина; at home - удома; у французькому - «domicile» -житло; місце проживання; а domicile - вдома. Тобто наголос робиться на аспекті важливості об`єкту (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об`єкту, приміром, його відповідності певним вимогам. Для порівняння, у статті 379 ЦК України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Таким чином, спір не може бути вирішений шляхом вселення особи на житлову площу, якщо така фактично не забезпечує можливість проживання із дотриманням санітарно-гігієнічних та морально-етичних норм, тому такий спосіб захисту права власності не буде належним, а єдиним можливим і допустимим в такому випадку способом захисту є право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (частина третя статті 358 ЦК України). Суд, першої інстанції на зазначені обставини та положення закону уваги не звернув, тому судове рішення не відповідає вимогам ст.263 ЦПК України щодо законності й обгрунтованості, а зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Керуючись ст.ст. 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволити. Рішення Івано-Франківського міського суду від 20 листопада 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення. В задоволенні позову ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні спадковим майном та вселення в квартиру АДРЕСА_1 - відмовити. Стягнути з ОСОБА_4 ( АДРЕСА_2 ,ІПН НОМЕР_3 ), ОСОБА_5 ( АДРЕСА_3 ,ІПН НОМЕР_4 ), ОСОБА_6 ( АДРЕСА_2 , ІПН НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_3 судовий збір за розгляд справи в апеляційній інстанції по 352,4 грн. з кожного. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 02 квітня 2021 року. Суддя-доповідач: Василишин Л.В. Судді: Максюта І.О. Бойчук І.В.