Постанова Одеський апеляційний суд № 501/3208/19

Номер провадження: 22-ц/813/3166/21 Номер справи місцевого суду: 501/3208/19 Головуючий у першій інстанції Петрюченко М. І. Доповідач Комлева О. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01.04.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: Головуючого-судді Комлевої О.С., суддів: Гірняк Л.А., Цюри Т.В., з участю секретаря Воронової Є.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 01 липня 2020 року, ухваленого під головуванням судді Петрюченко М.І., повний текст судового рішення складений 10 липня 2020 року, по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації, - в с т а н о в и в: У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації, в якому просив визнати недостовірною інформацію відносно ОСОБА_1 щодо продажу ним місць на цвинтарі міста Чорноморська, поширену депутатом Чорноморської міської ради ОСОБА_2 на засіданні цієї ради 12 вересня 2019 року та на власній сторінці у Фейсбук; зобов`язати ОСОБА_2 не пізніше наступного дня від набрання рішенням у даній справі законної сили, спростувати інформацію, вказану в попередньому пункті, шляхом поширення спростування тверджень у продажі ОСОБА_1 місць на цвинтарі міста Чорноморська на сайті у ОСОБА_3 та його особистого виступу з вказаним спростуванням на черговій (після набрання законної сили рішенням суду по цій справі) сесії Чорноморської міської ради. В обґрунтування своїх позовних вимог зазначив, що на сесії Чорноморської міської ради ОСОБА_2 вимагав звільнення позивача з посади начальника ритуальної служби та притягнення його до кримінальної відповідальності за начебто скоєння ним злочину вимагання неправомірної вигоди. Відповідач озвучив, начебто, запис розмови позивача з «клієнткою» про вимагання ним 500 доларів за місце на цвинтарі. Там же, на сесії, ОСОБА_2 вимагав у прокурора Іллічівської місцевої прокуратури притягнути позивача до відповідальності за озвученими ним «доказами» його, начебто, винуватості. Озвучений ОСОБА_2 текст про, начебто, вимагання позивачем 500 доларів підриває ділову репутацію та ганьбить людську честь та гідність ОСОБА_1 , адже нічого протиправного він не скоїв, є ветераном МВС та людиною, яка все життя боролася зі злочинністю. Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 01 липня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на те, що оскаржуване рішення ухвалено з невідповідністю висновків суду обставинам справи, судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, порушенням норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що негативна інформація щодо позивача, поширена відповідачем, має характер наклепу, то така інформація не є оціночним судженням, а отже підлягає спростуванню, а також, що судом необґрунтовано було відмовлено у задоволенні клопотання про витребування доказів відносно особи ОСОБА_2 . На адресу апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу від сторони не надходив, однак відповідно до положень ч.3 ст. 360 ЦПК Українивідсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. В судове засідання, призначене на 31.03.2021 року, сторони не з`явилися, про розгляд справи були повідомлені належним чином, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення (а.с. 121-125). ОСОБА_4 , представник ОСОБА_1 звернувся до суду апеляційної інстанції з клопотанням про відкладення розгляду справи, в зв`язку з запровадженням карантинних заходів щодо запобігання поширенню пандемії (а.с. 127-130). Вирішуючи питання про слухання справи у відсутності учасників справи, колегія суддів залишає заяву про відкладення розгляду справи без задоволення, оскільки Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» не було запроваджено змін до ст.371 ЦПК України щодо строків розгляду апеляційної скарги. З матеріалів справи вбачається, що справа за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в суді апеляційної інстанції перебуває з липня 2020 року, учасники справи були повідомлені про час і місце судового засідання, при цьому сам ОСОБА_1 з будь-якими клопотаннями про відкладання розгляду справи до суду не звертався. При цьому, колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що з клопотанням про можливість взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, зокрема, поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, враховуючи приписи ст. 212 ЦПК України, сторони не зверталася. Апеляційний суд розглядає цивільні справи, які не віднесені до справ, зазначених у ч.ч.1,2 ст. 369 ЦПК України, у відсутності учасників справи та осіб, які не залучалися до участі у справі судом першої інстанції, за наявності відомостей про їх повідомлення про дату, час і місце розгляду справи. Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, з урахуванням строку перебування справи у провадженні суду, вважає за можливе розглянути справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи. Враховуючи, те, жоден із учасників даної цивільної справи не надав суду заяви про бажання прийняти участь у справі особисто, а також приймати участь у розгляді справи в режимі відеоконференції, в т.ч. і поза межами суду, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для відкладення розгляду справи, у зв`язку з чим, колегія суддів вирішила слухати справу за відсутності її учасників, на підставі наявних у справі доказів. Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 922/2575/19. У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (01 квітня 2021 року). Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що12 вересня 2019 року на сесії Чорноморської міської ради у приміщенні великого залу виконкому (будинок 33 проспект Миру м. Чорноморська Одеської області) депутат міської ради ОСОБА_2 вимагав звільнення позивача з посади начальника ритуальної служби Міського управління житлово-комунального господарства та притягнення його до кримінальної відповідальності за, начебто, скоєння ним злочину вимагання неправомірної вигоди. На виконання усного розпорядження начальника КП «МУЖКГ» щодо оприлюднення звукозапису під час засідання сесії Чорноморської міської ради Одеської області 12 вересня 2019 року, з метою проведення службового розслідування, начальником КП «МУЖКГ» утворено комісію, що підтверджується копією наказу №219-3 від 12.09.2019 (а.с.8). ОСОБА_1 12.09.2019 звернувся до Чорноморського ВП Овідіопольського ВПГУНП в Одеській області з заявою щодо скоєння депутатом Чорноморської міської ради ОСОБА_2 кримінального правопорушення, передбаченого ст.ст.370, 380 КК України (а.с.7). Судом також було досліджено аудіо запис, наданий позивачем до позову (а.с.11), якому надана правова обґрунтована оцінка, про те, що аутинтефікація аудиозапису не є предметом розгляду даної справи, з прослуханого запису суд не може встановити осіб, які ведуть бесіду щодо ритуальних послуг та інших обставин, тощо. Відмовляючи у задоволені позову ОСОБА_1 про захист честі, гідності та ділової репутації, суд першої інстанції виходив з того, що чинним законодавством не передбачена можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень. Вони, як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків не можуть бути предметом судового захисту, оскільки будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів), а офіційні особи органів державної влади (місцевого самоврядування і т.і.) мають бути толерантними до різкої, навіть некоректної критики. З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до статей 28, 68 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності та ніхто не може бути підданий такому поводженню, що принижує його гідність. Кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Згідно зі статтями 94, 277 ЦК України, частиною четвертою статті 32 Конституції України кожному гарантується право на захист ділової репутації та спростування недостовірної інформації особою, яка поширила таку інформацію. Відповідно до статті 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до статті 9 Конституції України, є частиною національного законодавства, передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду. Під поширенням інформації слід розуміти опублікування її у пресі, передавання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення у мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Згідно з частиною першою статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності, честі чи ділової репутації, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Згідно із частиною другою статті 277 ЦК України негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема,норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації. Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, необхідно визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. За приписами статті 30 Закону України «Про інформацію», ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб`єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов`язок відшкодувати завдану моральну шкоду. При поширенні недостовірної інформації стосовно приватного життя публічних осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості. Судом враховано положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя. Зокрема, у згаданій Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). Зі змісту статей 3, 4, 6 Декларації вбачається, що, оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв`язку з цим, межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати. Слід зауважити, що журналістська свобода та громадська діяльність також включають можливість перебільшень або навіть провокацій. Повідомлення новин, засноване на інтерв`ю або відтворенні висловлювань інших осіб, відредагованих чи ні, становить один з найбільш важливих засобів, за допомогою яких преса може відігравати свою важливу роль «сторожового пса суспільства» (рішення ЄСПЛ у справі «The Observer and The Guardian v. The United Kingdom», від 26 листопада 1991 року). У таких справах слід розрізняти ситуації, коли такі висловлювання належали журналісту, і коли були цитатою висловлювання іншої особи, оскільки покарання журналіста за участь у розповсюдженні висловлювань інших осіб буде суттєво заважати пресі сприяти обговоренню питань суспільного значення та не повинно розглядатись, якщо для іншого немає винятково вагомих причин (рішення ЄСПЛ у справі «Газета «Україна-Центр» проти України» заява № 16695/04 від 15 липня 2010 року, остаточне 15 жовтня 2010 року). Свобода дотримуватися своїх поглядів є основною передумовою інших свобод, гарантованих статтею 10 Конвенції з прав людини, і вона користується майже абсолютним захистом у тому сенсі, що можливі обмеження, закладені в пункті 2 цієї статті. Крім того, поряд з інформацією чи даними, що підлягають перевірці, стаття 10 захищає і погляди, критичні зауваження або припущення, правдивість яких не може бути піддана перевірці на правдивість. Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів. Європейський суд з прав людини 02 червня 2016 року (остаточне 17 жовтня 2016 року) ухвалив рішення у справі № 61561/08 «Інститут економічних реформ проти України», де розглядаючи питання забезпечення балансу між свободою вираження поглядів та захистом репутації особи, зазначив, що відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції, існує мало можливостей для обмеження політичних висловлювань чи дебатів з питань, що становлять суспільний інтерес, при цьому високий рівень захисту свободи вираження поглядів буде надаватися у випадках, коли висловлювання стосуються питання, що становить суспільний інтерес. У цьому рішенні суд проводить відмінність між твердженнями про факти і оціночними судженнями. Існування фактів можна довести, тоді як правдивість оціночних суджень не підлягає доведенню. Оціночне судження не може бути доведене, це порушує саму свободу думки, яка є основною частиною права, гарантованого статті 10 Конвенції. Для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацію фактів. Судом вірно зазначено, що позивач ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є публічними особами (перший займав посаду начальника ритуальної служби МУЖКГ Чорноморської міської ради, другий - є депутатом), тому інформація, про спростування якої пред`явив вимоги начальник ритуальної служби МУЖКГ Чорноморської міської ради не підлягає визнанню недостовірною, оскільки така інформація стосується позивача, як публічної особи та його діяльності, а тому він повинен бути готовим до неї, оскільки межа допустимої критики щодо нього є значно ширшою. Аналізуючи предмет позову, суд прийшов до вірного висновку, що інформація, яка заявлена у позові як недостовірна була по своїй суті повідомленням про можливі злочини, оприлюднені в залі сесії Чорноморської міської ради, які відповідно до приписів Кримінально-процесуального кодексу можуть бути викладені у вигляді публічних повідомлень. Також судом вірно зазначено, що ОСОБА_2 , який має статус депутата, не є суб`єктом, який наділений повноваженнями проводити перевірку повідомлень про злочини, тому звернення в депутатському виступі містять заклики для проведення відповідної перевірки, а не ствердження про те, що негативні факти насправді мали місце. Таким чином, хоч виступ ОСОБА_2 на сесії Чорноморської міської ради і містив провокативні вислови, однак ці висловлювання не можна витлумачити як такі, що містять фактичні дані, оскільки вони є оцінкою дій та дають можливість проаналізувати і сприйняти зміст інформації згідно з власними суб`єктивними переконаннями. Такі висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами. На підставі вищевикладеного, суд оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному їх дослідженні та вимогах закону, прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволені позову ОСОБА_1 . Доводиа пеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що негативна інформація щодо позивача, поширена відповідачем, має характер наклепу, то така інформація не є оціночним судженням, а отже підлягає спростуванню, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки вони спростовуються матеріалами справи, встановленими обставинами у справі та наданими доказами. Доводи апеляційної скарги про те, що судом необґрунтовано було відмовлено у задоволенні клопотання про витребування доказів відносно особи ОСОБА_2 , є безпідставними, оскільки клопотання щодо витребування доказів не відповідало вимогам ст. 84 ЦПК України, а також за відсутністю належного обґрунтування необхідності у витребуванні доказів відносно ОСОБА_2 . Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03). Вказані доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення, за ненаданням до суду доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги, та позовних вимог. Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню. Нових доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було. Судом при прийнятті рішення були взяті до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності. Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судових рішень, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянути судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має. Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін. Керуючись ст.ст.368, 374, 375,381-384, 389, 390ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 01 липня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складений 01 квітня 2021 року. Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева Судді ______________________________________ Л.А. Гірняк ______________________________________ Т.В. Цюра