Постанова 4811 № 444/1874/18

Справа № 444/1874/18 Головуючий у 1 інстанції: Мікула В.Є. Провадження № 22-ц/811/2967/19 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М. Категорія:16 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 березня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючої - судді Копняк С.М., суддів - Бойко С.М., Ніткевич А.В. секретар Жукровська Х.І., з участю представника позивача ОСОБА_1 , представника третьої особи Гураля І.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові, в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 24 липня 2019 року, постановлене у складі головуючого судді Мікули В.Є., у справі за позовом Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, правонаступнимком якої є Львівська міська рада, до ОСОБА_2 , третя особа: представник громади с.Великі Грибовичі Жовківського району Львівської області Гураль Іван Іванович про повернення самозахопленої земельної ділянки комунальної власності Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, знесення незаконно збудованого гаражу, демонтаж металевої огорожі та засипання колодязя, - В С Т А Н О В И Л А: у липні 2018 року Грибовицька сільська рада Жовківського району Львівської області звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: представник громади с. Великі Грибовичі Жовківського району Львівської області Гураль Іван Іванович про зобов`язання відповідача ОСОБА_2 звільнити самозахоплену земельну ділянку, що є комунальною власністю Грибовицької територіальної громади в особі Грибовицької сільської ради, площею 0,06 га за адресою: АДРЕСА_1 , демонтувати при цьому металеве огородження, знести збудований гараж та засипати колодязь. Позовні вимоги мотивували тим, що жителька села Великі Грибовичі ОСОБА_2 незаконно захопила земельну ділянку на території населеного пункту Великі Грибовичі розміром 0,06 га, яка прилягає до її прибудинкової території в АДРЕСА_1 . Вказана земельна ділянка є комунальною власністю територіальної громади в особі Грибовицької сільської ради і належить до земель населеного пункту загального користування та по такій проходить АДРЕСА_2 , якою користувалися жителі села. На захопленій земельній ділянці незаконно побудований гараж, викопана криниця, частина земельної ділянки загороджена металевим парканом, інша частина приорана до земельної ділянки ОСОБА_2 22 червня 2017 року представниками сільської ради було проведено обстеження вказаної самозахопленої земельної ділянки та складено відповідний акт. В цей же день громадянці ОСОБА_2 був направлений лист-зобов`язання про знесення незаконно побудованих гаражу та криниці, металевої огорожі та розблокування руху по вказаній дорозі. На неодноразові вимоги Грибовицької сільської ради звільнити ділянку та розблокувати рух по ній відповідач не реагувала. Просили позов задовольнити. Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 24 липня 2019 року у задовленні позовних вимог Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області до ОСОБА_2 , третя особа: представник громади с. Великі Грибовичі Жовківського району Львівської області Гураль Іван Іванович про повернення самозахопленої земельної ділянки комунальної власності Грибовицькій сільській раді Жовківського району Львівської області відмовлено. Додатковим рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 02 березня 2020 року у задовленні позовних вимог Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області до ОСОБА_2 , третя особа : представник громади с. Великі Грибовичі Жовківського району Львівської області Гураль Іван Іванович прознесення незаконно збудованого гаражу, демонтаж металевої огорожі та засипання колодязя відмовлено. Не погоджуючись з рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 24 липня 2019 року позивач Грибовицька сільська рада Жовківського району Львівської області оскаржила таке в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі зазначає, що рішення є незаконним і необґрунтованим. В обґрунтування вимог покликається на те, що суд не надав правової оцінки Акту від 22 серпня 2017 року про обстеження стану земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , де розташований житловий будинок з господарськими спорудами, власником якого є ОСОБА_2 , спадкоємець після смерті матері ОСОБА_3 , з якого чітко вбачається, що захоплена земельна ділянка не є приватизованою. Батько відповідачки погодився з тим, що земельна ділянка дійсно була самовільно зайнятою після закриття початкової школи для недопущення там складування і вивозу сміття. Суд не врахував, що при вирішенні спору дослідженню підлягає, зокрема, наявність у особи права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування, вжиття нею заходів до оформлення права на земельну ділянку. Письмовими доказами, які знаходяться в матеріалах справи, доведено, що у відповідача немає і не може бути документів на зайняту дорогу (проїзд) для загального користування, яка самовільно зайнята, перекрита, обгороджена та приєднана до своєї земельної ділянки, де збудований гараж і викопана криниця. Судом не обґрунтовано з яких причин не взято до уваги Припис Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 08.11.2017 року №662/ДК/0257 Пр/03/01, згідно якого підтверджено факт самовільного зайняття земельної ділянки комунальної власності в АДРЕСА_1 . З листа ГУ Держгеокадастру у Львівській області від 10.11.2017 року №18-13-0.4-2003/90-17 вбачається, що стосовно порушника земельного законодавства ОСОБА_2 складався Протокол про адміністративне правовпорешння, виносилась Постанова про накладення адміністративного стягнення №662/ДК/0236 По/08/01/17. Штраф відповідачкою було сплачено вчасно та в повному обсязі. На підставі ст. 212 Земельного кодексу України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду. Просить рішення Жовківського районного суду Львівської області від 24 липня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області повністю. У відзиві на апеляційну скаргу відповідачка ОСОБА_2 зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, доводи апеляційної скарги такого не спростовують. Підстави для скасування рішення відсутні. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване рішення зазначеним вимогам не відповідає. Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз`яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. Суд першої інстанції зазначених вимог закону не дотримався. За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги. Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Судом встановлено, що відповідачка ОСОБА_2 є спадкоємцем за законом та за заповітом після смерті баби ОСОБА_4 , якій на підставі свідоцтва про право власності, виданого виконкомом Грибовицької сільської ради 29 грудня 1988 року, зареєстрованого в Львівському бюро технічної інвентаризції 29 грудня 1988 року за № 108 належав житловий будинок з господарськими будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Копією технічного паспорта на садибний (індивідуальний) житловий будинок, виготовленого ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» 16 жовтня 2009 року стверджується, що при даному будинку є літня кухня, сарай, гараж, убиральня, ворота, хвіртки, огорожа, колодязь. 22 серпня 2017 року сільським головою ОСОБА_5 та секретарем ради Томак О. В. складено акт обстеження стану за дотриманням умов використання земельної ділянки гр. ОСОБА_2 за результатами проведеного обстеження земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 . Обстеження проводилось в присутності гр. ОСОБА_6 та заявника ОСОБА_7 . Встановлено, що на вказаній земельній ділянці розташований житловий будинок з господарськими спорудами, власником якого є гр. ОСОБА_2 (спадкоємець після смерті матері ОСОБА_3 ). Земельна ділянка за даною адресою не приватизована. Також встановлено, що згідно проекту планування забудови с. Великі Грибовичі (опорний план) біля домогосподарства ОСОБА_8 нанесена та показана дорога (проїзд/прохід) з АДРЕСА_2 до АДРЕСА_2 , яка самовільно на даний час перекрита, обгороджена та приєднана гр. ОСОБА_2 до своєї присадибної ділянки та на такій самовільно збудований гараж і викопана криниця. Гр. ОСОБА_6 дав усні пояснення, що дорогу було обгороджено та перекрито після закриття початкової школи для недопущення там складування та вивозу сміття. Цього ж дня позивачем відповідачу був скерований лист-вимога про усунення порушення вимог чинного законодавства щодо самовільного захоплення земель загального користування, а саме проїзду (проходу), в термін до 01 жовтня 2017 року. Вимоги позивача залишились без виконання з боку відповідача. 08 листопада 2017 року Управлінням контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держгеокадастру у Львівській області Кузьо Н.І. видано припис № 662-ДК/0257Пр/03/01/-17 про усунення порушень вимог земельного законодавства, з якого убачається, що встановлено самовільне зайняття земельної ділянки комунальної власності в АДРЕСА_1 із земель житлової та громадської забудови, чим порушено статті 125, 126, 211 Земельного кодексу України та ст. 53-1 КУпАП. Доказів оскарження даного припису, а також його виконання відповідачем матеріали справи не містять. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що відповідач є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, право власності на такі не скасовано, а будинок знаходиться на спірній земельній ділянці, належав ще спадкодавцю, відтак до відповідача перейшло право користування на земельну ділянку, на якій розташований цей житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, а ознак самовільного будівництва не встановлено. Проте, колегія суддів з такими висновками суду першої інстанції не погоджуться з огляду на таке. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим кодексом. За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Частиною другою статті 373 ЦК України передбачено, що право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Згідно із частинами першою та другою статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Статтею 91 ЗК України встановлено, що власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства. Згідно зі статтею 90 ЗК порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Статтею 211 ЗК України визначено, що самовільне зайняття земельних ділянок віднесено до порушень земельного законодавства, за яке громадяни та юридичні особи несуть відповідальність відповідно до закону. Відповідно до абзацу 15 статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. За правилами статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду. Вирішуючи питання про застосування відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки, необхідно враховувати, що саме по собі встановлення судом наявності фактичного користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. При вирішенні питання про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки дослідженню підлягає, зокрема, наявність у особи права на отримання земельної ділянки у власність чи у користування, вжиття нею заходів до оформлення права на земельну ділянку, тощо. У разі встановлення того, що особа вживала необхідних заходів до оформлення свого права землекористування, то відсутність у неї переоформлених на її ім`я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може розцінюватися як правопорушення, а відтак і бути підставою для застосування приписів статті 212 ЗК України. Такий висновок щодо застосування вказаної норми права викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2019 року у справі № 159/2793/18 (провадження № 61-10442св19), який всупереч вимогам частини четвертої статті 263 ЦПК України не був врахований судом першої інстанції під час розгляду справи. При цьому, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав та оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (статті 125 та 126 ЗК України). Згідно із статтею 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. Частиною першою та другою статті 83 ЗК України передбачено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування. У частині першій статті 377 ЦК України визначено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Відповідно до частин першої, другої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, наякій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносинпри переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 23 грудня 2015 року у справі № 6-244цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18). Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997року № 475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Встановивши, що право власності на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 перейшло до відповідача в порядку спадкування, а первинно таке право було оформлено за спадкодавцем, що не оспорюється, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що до відповідача також перейшло право користування земельною ділянкою, на якій розташований цей будинок. Однак, відповідачем не надано доказів щодо розміру даної земельної ділянки, її конфігурації, а також, що ним вживалися заходи для набуття її у власність, зокрема, шляхом приватизації. Межі цієї земельної ділянки в натурі (на місцевості) не встановлені. Тобто, спірна земельна ділянка у встановленому законом порядку відповідачу або його спадкодавцю у власність або у користування не передавалась, і не може бути передана на даний час, оскільки є дорогою (проїздом/проходом). Відтак, в даному випадку не можуть бути застосовані положення пункту 7 розділу Х «Перехідні положення» чинного ЗК України, з урахуванням Рішення Конституційного Суду № 5-рп/2005 від 22 вересня 2005 року, якими передбачено, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки. Згідно інформації з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно, у відповідача в приватній власності є лише житловий будинок. Право власності на гараж не зареєстровано. Самовільне зайняття відповідачем спірної земельної ділянки шляхом встановлення металевої загорожі та зведення гаража і колодязя, що визнано гр-ном ОСОБА_9 і було зроблено з метою недопущення складування та вивозу сміття, об`єктивно перешкоджає позивачу реалізовувати свої повноваження у галузі земельних відносин, визначені ЗК України. Зазначення судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні про те, що в генплані відсутні відповідні позначення щодо наявності на спірній земельній ділянці дороги, вказаних обставин не спростовують. Окрім того, колегія суддів звертає увагу на те, що із пояснень представників позивача та третьої особи в суді апеляційної інстанції вбачається, що картографічний матеріал для генерального плану села, зокрема щодо спірної дороги, складався по фактичному користуванню у 2018 році, а з опорного плану розвитку села за 1974 рік вбачається наявність цієї дороги. Отже, з урахуванням положень статті 376 ЦК України відповідач, як власник нерухомого майна зобов`язаний звільнити земельну ділянку шляхом демонтажу огорожі. На вказані обставини суд першої інстанції належної уваги не звернув та прийшов до невірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині звільнення самозахопленої земельної ділянки шляхом демонтажу розміщеної на ній металевої огорожі, який у цій частині є обґрунтований та доведений зібраними у справі доказами. Що стосується позовної вимоги про знесення гаражу та засипання криниці, то із пояснень представнків позивача та третьої особи в суді апеляційної інстанції вбачається, що ні гараж, ні криниця не заважають відновленню дороги. В той же час, відповідачці не пропонувалось проведення перебудови цих об`єктів. Зважаючи на те, що знесення таких об`єктів є крайнім заходои, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині. Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, або змінює рішення. Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦПК України(у редакціїЗакону №2147-VIII від 03 жовтня 2017 року) неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Таким чином, оскільки висновки суду першої інстанції, викладені в оскаржуваному рішенні та додатковому рішенні, яким хоч і відмовлено у задоволенні частини позовних вимог, однак з інших підстав, не відповідають обставинам справи, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права, колегія суддів приходить до висновку про необхідність скасування цих рішень суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову, а саме, в частині звільнення самозахопленої земельної ділянки шляхом демонтажу розміщеної на ній металевої огорожі. У задоволенні решти позовних вимог, а саме, про знесення гаражу та засипання криниціслід відмовити. Апеляційний суд, за умови встановлених конкретних обставин у даній справі вважає, що часткове задоволення позову не порушує права відповідачки, як власника майна (будинку) на мирне володіння ним, оскільки вжиті судом заходи щодо захисту права власності територіальної громади є пропорційними та відповідають дотриманню правил добросусідства. Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім. Відповідно до частини 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до ст. 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Згідно із ч.1, п.п.1,2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача. Таким чином понесені витрати на судовий збір, пов`язані з розглядом справи судом першої та апеляційної інстанції (1 762 грн. 00 коп. судового збору за подання позову до суду першої інстанції та 2 643 грн. 00 коп. судового збору за подання апеляційної скарги) слід покласти на відповідачку ОСОБА_2 . Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 374 ч.1 п.2, 376, 381-384, 389, 390ЦПК України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, правонаступником якої є Львівська міська рада, -задовольнити частково. Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 24 липня 2019 року та додаткове рішення Жовківського районного суду Львівської області від 02 березня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, правонаступником якої є Львівська міська рада, до ОСОБА_2 , третя особа: представник громади с.Великі Грибовичі Жовківського району Львівської області Гураль Іван Іванович про повернення самозахопленої земельної ділянки комунальної власності Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, знесення незаконно збудованого гаражу, демонтаж металевої огорожі та засипання колодязя задовольнити частково. Зобов`язати відповідача ОСОБА_2 звільнити самозахоплену земельну ділянку, площею 0, 06 га, що знаходиться в АДРЕСА_1 , яка є комунальною власністю Львівської міської ради, яка є правонаступником Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, шляхом демонтажу розміщеної на ній металевої огорожі. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стянути з ОСОБА_2 на користь Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області 1 762 грн. 00 коп. судового збору за подання позову до суду першої інстанції та 2 643 грн. 00 коп. судового збору за подання апеляційної скарги. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 31 березня 2021 року. Головуюча Копняк С.М. Судді: Бойко С.М. Ніткевич А.В.