Постанова 4850 № 360/2210/20

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 березня 2021 року справа №360/2210/20 приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Міронової Г.М., суддів: Геращенка І.В., Казначеєва Е.Г., секретаря судового засідання Ашумова Т.Е., представника відповідача Сельської О.З., розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2020 р. (у повному обсязі складено 21 грудня 2020 року у м. Сєвєродонецьк Луганської області) у справі № 360/2210/20 (головуючий І інстанції суддя К.О. Пляшкова) за позовом ОСОБА_1 до Луганської обласної прокуратури про стягнення вихідної допомоги при звільненні, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, надбавки за класний чин, надбавки за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи та щомісячної премії, В С Т А Н О В И В: 04.06.2020 року ОСОБА_1 звернувся до Луганського окружного адміністративного суду із позовною заявою, в якій, з урахуванням уточнень, просив: 1) стягнути з відповідача на його користь невиплачену при звільненні вихідну допомогу в розмірі 35551, 53 грн.; 2) стягнути з відповідача на його користь 52480, 83 грн. за 31 день затримки виплати вихідної допомоги у зв`язку із звільненням за ініціативою роботодавця, тобто 1692,93 грн. середньоденної заробітної плати за кожен день затримки розрахунку з 05 травня 2020 року по 04 червня 2020 року (день звернення до суду з позовом), та по день винесення судового рішення; 3) стягнути з відповідача на його користь недоотриману суму заробітної плати за період з 25 вересня 2019 року по дату його звільнення - 05 травня 2020 року, у розмірі 52923,29 грн., до якої входить надбавка за класний чин, надбавка за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи та щомісячна премія. Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2020 року у задоволенні позову відмовлено (а.с. 167-171). Не погодившись з таким судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує на те, що Законом № 1697 не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 Кодексу законів про працю України. Трудове законодавство при звільненні працівників у зв`язку із ліквідацією, реорганізацією, скороченням чисельності або штату працівників покладає на роботодавця обов`язок виплатити вихідну допомогу у розмірі не менше середнього місячного заробітку, незалежно від кола працівників, місця роботи, статусу та займаної посади. Посилається на рішення Верховного Суду від 8 жовтня 2019 року (справа № 823/263/16) та від 17 жовтня 2019 року (справа № 823/276/16), постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17. Також посилається на Положення про класні чини працівників органів прокуратури України, постанову Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 №

505. Зауважує, що відповідно до статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Принцип заборони скасування або звуження права, набутого на підставі чинного законодавства, також закріплений рішенням Конституційного Суду України від 22.12.2010 № 23-рп/2010. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити. Позивач до судового засідання не з`явився, про розгляд справи був повідомлений належним чином. Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти доводів апеляційної скарги. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції розглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, виходячи з такого. За записами у трудовій книжці позивача від 08 липня 1993 року серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 у період з 29 серпня 1996 року по 05 травня 2020 року працював в органах прокуратури України (а.с. 8-19). Наказом Генеральної прокуратури України від 17 серпня 2012 року № 1014к ОСОБА_1 присвоєно в порядку заохочення класний чин старшого радника юстиції (а.с. 77). З жовтня 2019 року припинено нарахування та виплату ОСОБА_1 надбавки за класний чин (а.с. 82). Наказом прокуратури Луганської області від 30 квітня 2020 року № 536к позивача звільнено з посади начальника управління підтримання обвинувачення в суді прокуратури Луганської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 05 травня 2020 року. Також наказано відділу фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури Луганської області провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні позивачу виплати при звільненні (а.с. 27). Згідно з розрахунковим листом за травень 2020 року позивачу нараховано до виплати: оклад за 2 дні в сумі 834,74 грн., компенсацію щорічної відпустки за 65 днів - 82470,05 грн., надбавку за вислугу років прокурорам і слідчим за 2 дні - 250,42 грн., надбавку за виконання ОВР за 2 дні - 1030,90 грн., індексацію по постанові КМУ № 526 - 39,16 грн., всього нараховано 84625,27 грн.; утримано: профвнески 1 % - 846,25 грн., податок на доходи фізичних осіб 18 % - 15232,55 грн., військовий збір - 1269,38 грн., до виплати - 67277,09 грн. (а.с. 21, 81, 83). Платіжним дорученням відповідача від 04 травня 2020 року № 597 та відомістю розподілення виплат від 05 травня 2020 року підтверджено, що 05 травня 2020 року на відкритий в ПАТ КБ «Приватбанк» рахунок позивача зараховано заробітну плату в сумі 67277,09 грн. (а.с. 78-79). При вирішенні справи суд виходить з наступного. За унормуванням частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Законом України "Про прокуратуру" (далі - Закон № 1697) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо. Статтею 4 Закону № 1697-VII встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді. Так, відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п`ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження. Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Конституційний Суд України у Рішенні від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 закріпив, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами. За визначенням правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 8 серпня 2019 року у справі № 813/150/16. КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу). Статтею 40 КЗпП України встановлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої даної статті). Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України встановлюються законом, що регулює їхній статус. За змістом статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" було внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п`ятою такого змісту: "Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус"; статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус"; частину дев`яту статті 252 після слів "дисциплінарної відповідальності та звільнення" доповнено словами і цифрами "а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу". Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом. Таким чином, суд приходить до висновку, що частиною п`ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання. Крім того, суд звертає увагу, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин. Верховний Суд у постановах від 8 жовтня 2019 року (справа № 823/263/16) та від 17 жовтня 2019 року (справа № 823/276/16) зробив висновок, що у день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від наявності наказу прокуратури (щодо зміни формулювання причини і підстави звільнення з "пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII" на "пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України"), відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованих законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції посилався на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, відповідно до якої враховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом № 1697-VII, яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, він не набув права на її отримання. Проте, слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 відзначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Щодо посилання суду першої інстанції на те, що частина п`ята статті 40 КЗпП України вказує на пріоритетність спеціального закону перед нормами КЗпП України у випадку звільнення окремих категорій працівників з підстав, визначених частиною першою статті 40 КЗпП України, то слід зважити на те, що особливості звільнення прокурорів з посади встановлено спеціальним законом - статтею 51 Закону № 1697-VII (на підставі якого і було звільнено позивача). У той же час особливості застосування положення статті 44 КЗпП України, а також обмеження щодо його застосування, зокрема, у випадку звільнення прокурора у разі ліквідації чи реорганізації органів прокуратури, не встановлено даним Кодексом. Таким чином, позовна вимога ОСОБА_1 про стягнення на його користь вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку є обґрунтованою та підлягає задоволенню. Зазначений висновок суду узгоджується з правовою позицією, викладеній в постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19 та від 21 січня 2021 у справі № 260/1890/19. Згідно абзацам 1, 3 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100 в редакції на час звільнення позивача), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Частиною 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства. Суд зазначає, що відповідно до положень Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Абзацом 1, 4 пункту 3 розділу ІІІ Порядку № 100 передбачено, зокрема,: при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді. Пунктом 4 (абз.2) зазначеного розділу визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються: виплати за виконання окремих доручень (одноразового характеру), що не входять в обов`язки працівника (за винятком доплат за суміщення професій і посад, розширення зон обслуговування або виконання додаткових обсягів робіт та виконання обов`язків тимчасово відсутніх працівників, а також різниці в посадових окладах, що виплачується працівникам, які виконують обов`язки тимчасово відсутнього керівника підприємства або його структурного підрозділу і не є штатними заступниками); б) одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо); в) компенсаційні виплати на відрядження і переведення (добові, оплата за проїзд, витрати на наймання житла, підйомні, надбавки, що виплачуються замість добових); е) пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати. При обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці, крім перелічених вище виплат, також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю. Судом встановлено, що 2 останні повні місяці перед звільненням це березень та квітень 2020 року. У цей період заробітна плата позивача, яка підлягає врахуванню при обчислення середньої заробітної плати, згідно особових рахунків позивача, становить 82 248,20 грн., а тому розмір середньомісячної заробітної плати позивача становить 41124,10 грн. (82248,20:2=41124,10). За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. У разі не проведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. Матеріалами справи підтверджено, що повністю остаточний розрахунок з позивачем не було проведено у день звільнення. Тобто, не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки свідчить про наявність у позивача права на отримання відшкодування за затримку виплати вихідної допомоги на підставі статті 117 КЗпП України. Разом з тим, в постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, відповідних критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. У справі, що розглядається, суд бере до уваги те, що розмір середнього заробітку за час затримки виплати перевищує суму вихідної допомоги у декілька разів. Колегія суддів вважає необхідним задовольнити позовні вимоги щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 2000 грн. (дві тисячі грн.) Зазначений висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19. Що стосується вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача недоотриманої суми заробітної плати за період з 25 вересня 2019 року по 05 травня 2020 року в розмірі 52923,29 грн., до якої входить надбавка за класний чин, надбавка за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи та щомісячна премія, суд зазначає таке. Наказом Генеральної прокуратури України від 17 серпня 2012 року № 1014к ОСОБА_1 присвоєно в порядку заохочення класний чин старшого радника юстиції (а.с. 77). З жовтня 2019 року припинено нарахування та виплату ОСОБА_1 надбавки за класний чин (а.с. 82). Частинами першою та другою статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (в редакції до внесення змін Законом від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ) передбачено, що заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Заробітна плата прокурорів згідно з частиною першою статті 49 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-XII (чинна до набуття чинності Законом від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ) складається із посадових окладів, надбавок за класні чини, вислугу років і має забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов`язків, а так само закріплення кваліфікованих кадрів. Надбавки за вислугу років встановлюються також іншим працівникам прокуратури (спеціалістам, службовцям, робітникам). Розміри посадових окладів, надбавок за класні чини та вислугу років затверджуються Кабінетом Міністрів України. Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» надано право керівникам органів прокуратури у межах затвердженого фонду оплати праці: 1) установлювати: працівникам органів прокуратури посадові оклади відповідно до затверджених цією постановою схем посадових окладів; надбавку за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи: - працівникам - у розмірі до 50 відсотків посадового окладу з урахуванням надбавки (винагороди) за вислугу років; - прокурорам та слідчим органів прокуратури, а також іншим працівникам прокуратури, які безпосередньо займаються розробленням проектів нормативно-правових актів, проводять експертизу проектів таких актів (якщо положеннями про підрозділи передбачено виконання такої роботи) - у розмірі до 100 відсотків посадового окладу з урахуванням надбавки за класний чин та вислугу років. 25 вересня 2019 року набув чинності Закон України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» якого втратили чинність, зокрема, частина перша статті 49 Закону України «Про прокуратуру» та постанова Верховної Ради України від 6 листопада 1991 року «Про затвердження Положення про класні чини працівників органів прокуратури України», тобто, положення законодавства, на підставі яких встановлювалися класні чини працівників органів прокуратури України та передбачалася відповідна надбавка як складова частина заробітної плати. Пунктом 3 розділу ІІ вказаного Закону № 113-ІХ до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором. Наведене правове регулювання дає підстави для висновку, що з моменту втрати чинності постанови Верховної Ради України «Про затвердження Положення про класні чини працівників органів прокуратури України», якою встановлювалися класні чини працівникам прокуратури та регулювалася виплата доплати за класний чин, а саме з 25 вересня 2019 року нарахування та виплата заробітної плати прокурорів проводиться без врахування надбавки за класний чин. В той же час, відповідно пункту 3 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ від 19 вересня 2019 року, за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури. У додатку 8 до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 за № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (далі - Постанова № 505) визначено розмір надбавок до посадових окладів працівників органів прокуратури за класні чини. Вказана постанова була чинною на день прийняття Закону України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ. Додаток 8 Постанови № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» виключено на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 26 лютого 2020 року № 171 «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури». Так, спірні правовідносини у вказаній справі стосуються обставин, які склались при нарахуванні та виплаті заробітної плати позивачу в частині застосування норм Закону України «Про прокуратуру» в редакції цього закону, яка діяла до 25 вересня 2019 року, відповідно і постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» в попередніх редакціях. За загальним правилом конкуренція правових норм у часі повинна вирішуватися на користь норми, прийнятої пізніше, оскільки найновіше законодавство демонструє способи та форми правового регулювання, які на даний етап розвитку суспільства, на думку законодавця, є більш доцільними. Закон України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» був прийнятий значно пізніше ніж постанова Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» із урахуванням відповідних змін, внесених постановами КМУ від 6 жовтня 2014 року № 506, від 30 вересня 2015 року № 763, від 30 серпня 2017 року № 657, а тому має пріоритет у застосуванні. Судами встановлено, що Наказом Генеральної прокуратури України від 17 серпня 2012 року № 1014к ОСОБА_1 присвоєно в порядку заохочення класний чин старшого радника юстиції, тому до складу його заробітної плати включалась надбавка і за класний чин, що також враховувалась при установленні надбавки за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи. 25 вересня 2019 року набув чинності Закон України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» якого втратили чинність, зокрема, частина перша статті 49 Закону України «Про прокуратуру» та постанова Верховної Ради України від 6 листопада 1991 року «Про затвердження Положення про класні чини працівників органів прокуратури України», тобто, положення законодавства, на підставі яких встановлювалися класні чини працівників органів прокуратури України та передбачалася відповідна надбавка як складова частина заробітної плати. За наведеного правового регулювання суд констатує, що з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформування органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113- ІХ, у прокурорів відсутнє право на отримання надбавки за класний чин як складової заробітної плати, а тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що у позивача з 25 вересня 2019 року відсутнє право на нарахування та виплату надбавки за класний чин. Збереження виплати за класний чин у підзаконному нормативно-правовому акті не може бути застосовним за відсутності передбаченого законом права на таку виплату, оскільки заробітна плата прокурора регулюється виключно Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами (стаття 81 Закону № 1697-VII). Такий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 560/4178/20. Відтак, позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача недоотриманої суми заробітної плати за період з 25 вересня 2019 року по дату його звільнення - 05 травня 2020 року, у розмірі 52923,29 грн, до якої входить надбавка за класний чин, задоволенню не підлягають. Оскільки у позивача відсутнє право на виплату надбавки за класний чин, відповідно відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача недоотриманої суми заробітної плати за період з 25 вересня 2019 року по 05 травня 2020 року, до якої входить надбавка за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи та щомісячна премія, оскільки така нараховується з врахуванням надбавки за класний чин. Враховуючи викладене та оцінюючи у сукупності встановлені обставини і перевіривши наявні в матеріалах справи докази, суд апеляційної інстанції частково погоджується з доводами апеляційної скарги та вважає, що суд першої інстанції допустив порушення норм матеріального права, відмовивши у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, а тому таке рішення підлягає скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача невиплаченої при звільненні вихідної допомоги в розмірі 41 124,10 грн. та стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 2000 грн. (дві тисячі грн.). Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)). Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі. Таким чином, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, а саме: визнання протиправною бездіяльності Луганської обласної прокуратури в частині не виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при його звільненні у розмірі 41 124,10 грн.; стягнення з Луганської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку в сумі 41 124 (сорок одна тисяча сто двадцять чотири грн.) 10 коп.; стягнення з Луганської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 2000 грн. (дві тисячі грн.). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу (ч. 1 ст. 77 КАС України). В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Згідно ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Розподіл судових витрат здійснено з урахуванням ст. 139 КАС України. Керуючись статями 308, 310, 315, п. 4 ч. 1 ст. 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2020 р. у справі № 360/2210/20 - скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення вихідної допомоги при звільненні, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні. Прийняти нове рішення в частині цих позовних вимог. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Луганської обласної прокуратури про стягнення вихідної допомоги при звільненні, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні - задовольнити частково. Визнати протиправною бездіяльність Луганської обласної прокуратури в частині не виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні. Стягнути з Луганської обласної прокуратури (93400, вул. Б. Ліщини, 27, м. Сєвєродонецьк, Луганська обл., код ЄДРПОУ 02909921) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) вихідну допомогу при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку в сумі 41 124 (сорок одна тисяча сто двадцять чотири грн.) 10 коп. Стягнути з Луганської обласної прокуратури (93400, вул. Б. Ліщини, 27, м. Сєвєродонецьк, Луганська обл., код ЄДРПОУ 02909921) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 2000 грн. (дві тисячі грн.). В іншій частині рішення суду залишити без змін. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Луганської обласної прокуратури (93400, вул. Б. Ліщини, 27, м. Сєвєродонецьк, Луганська обл., код ЄДРПОУ 02909921) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір у розмірі 4 204 (чотири тисячі двісті чотири грн.). Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку встановленому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 31 березня 2021 року. Колегія суддів: Г.М. Міронова І.В. Геращенко Е.Г. Казначеєв