Постанова 4818 № 622/902/17

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 березня 2021 року м. Харків справа № 622/902/17 провадження № 22-ц/818/332/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Тичкової О.Ю., суддів Кругової С.С., Пилипчук Н.П., за участю секретаря судового засідання Супрун Я.С., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції у Харківській області, ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Золочівського районного суду Харківської області, ухвалене 28 травня 2020 року в складі судді Квітки О.О., УСТАНОВИВ: У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , у якому просила визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку загальною площею 169,3 кв.м, житловою площею 127,4 кв.м, з господарським будівлями та спорудами (літ.А-1 будинок, літ. «а» - підвал, літ. «а1» - тамбур, літ. «а2»- ганок, літ. «Б» - гараж, літ. «В» - сарай, літ. «Г» - альтанка, №1-3 огорожа), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , та зняти арешт з вказаного будинку, накладений постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції у Харківській області Шинделя Володимира Анатолійовича від 15.08.2017 про опис та арешт майна боржника у виконавчому провадженні №53714823 з виконання виконавчого листа Золочівського районного суду Харківської області №622/877/15-ц від 29.03.2017 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 суми боргу у розмірі 174000,00 доларів США за договором позики від 02.07.2015 та 3775,80 грн. судового збору. В обґрунтування позову ОСОБА_1 вказала, що їй як співвласнику належить Ѕ частина указаного житлового будинку. При укладанні її чоловіком договору позики порушені її права як співвласниці майна. Спірний будинок був побудований ОСОБА_2 і ОСОБА_1 спільно. Тому він є їхньою спільною сумісною власністю. Отже, ОСОБА_1 належить Ѕ частина вказаного будинку. В позасудовому порядку поділити вказане майно неможливо, оскільки на нього накладено арешт в межах виконавчого провадження. Вважає, що при накладенні арешту та передачі будинку у власність ОСОБА_3 порушені її права як співвласника. Рішенням суду від 28 травня 2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду мотивовано тим, що рішенням Золочівського районного суду Харківської області від 06.07.2016 з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 стягнуто суму боргу за договором позики від 02.07.2015 в розмірі 174000 доларів США. Постановою від 10.06.2016 ОСОБА_3 в рахунок погашення заборгованості за виконавчим листом №622/877/15-ц від 29.03.2017, виданого Золочівським районним судом Харківської області, передано спірний житловий будинок на підставі свідоцтва про право власності. Суд дійшов висновку, що спірне майно з часу його передачі виконавцем кредитору ОСОБА_3 , за іншим спором вже втратило статус спільного сумісного майна, вибуло з володіння подружжя на підставі виконавчих дій, а тому підстави для задоволення позову відсутні. Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, якою просить його скасувати і ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом неповно з`ясовані обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, рішення прийнято з порушенням норм процесуального права, неправильним застосуванням норм матеріального права, в зв`язку з чим підлягає скасуванню. Так, жоден з учасників справи не заперечував належність спірного майна ОСОБА_2 . Рішенням Золочівського районного суду Харківської області у справі №622/877/15-ц від 06.07.2016 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 грошові кошти, питання щодо права власності на спірний будинок цим рішенням не вирішувалося. У разі задоволення позовних вимог виконання рішення суду від 06.07.2016 буде можливим. Крім цього, на апелянта не може бути покладено обов`язок відповідати своїм майном за зобов`язаннями іншої особи, до яких вона не має жодного відношення. У справі № 622/877/15-ц ОСОБА_1 було виключено зі складу відповідачів за позовом ОСОБА_3 , що свідчить про визнання ним факту, що позивачка не повинна відповідати за його вимогами про повернення коштів за договором позики, на укладення якої вона чоловіку згоди не давала. Те, що апелянту було відомо про наявність у її чоловіка боргу не свідчить про відсутність у неї права на дійсний позов про поділ майна подружжя. Отримані ОСОБА_2 за укладеним з ОСОБА_3 договором позики грошові кошти не були використані в інтересах сім`ї, тому вона не повинна відповідати перед останнім за цим договором. В зв`язку з накладенням арешту на спірний будинок позивач позбавлена можливості реалізувати свої права власника і вимушена нести відповідальність за борги свого чоловіка, до виникнення яких не має відношення. Відзивів на апеляційну скаргу до суду не надходило. Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення учасників справи і їх представників, які з`явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню з таких підстав. Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд керується статтею 367 Цивільного процесуального кодексу України (надалі ЦПК України) та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у шлюбі з 21.12.1991, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого Золочівським відділом ЗАЦС Харківської області 21.12.1991, актовий запис №157 (т. 1, а.с. 9). Рішенням Золочівського районного суду Харківської області від 06.07.2016 у справі №622/877/15-ц задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 суму боргу у розмірі 174000 доларів США за договором позики від 02.07.2015, допустивши відстрочку виконання судового рішення до 31.12.2016, а також 3775,80 грн. в рахунок відшкодування понесених судових витрат. Рішення набрало законної сили 08.09.2019 (т. 1, а.с. 117-119, 120-121). Згідно свідоцтва по право власності на магазин-кафе від 10.07.2001, будинок в АДРЕСА_2 , належить ОСОБА_2 (т. 2, а.с. 191-200). Згідно інформації із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22.02.2016, будинок за адресою: АДРЕСА_2 , є власністю ОСОБА_2 (т. 1, а.с. 92-93). Постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції у Харківській області Шиндель В.А. про опис та арешт майна від 15.08.2017 на спірний будинок був накладений арешт (т. 1, а.с. 21-22). Постановою про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу від 10.06.2019 ОСОБА_3 в рахунок погашення заборгованості за виконавчим листом №622/877/15-ц від 29.03.2017, виданим Золочівським районним судом Харківської області, передано житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі свідоцтва про право власності (т. 2, а.с. 97). Відповідно до акту про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу від 10.06.2019 спірний будинок був переданий ОСОБА_3 (т. 2, а.с. 98, 120). Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 18.02.2020 власником житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , є ОСОБА_3 (т. 3, а.с. 66). Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Конструкція норми указаної статті свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Згідно частини 2 статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до частин 1, 5, 6 статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до частин 1, 3 статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Вищевказана стаття визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі №638/18231/15-ц (провадження №14-712цс19), усуваючи законодавчий недолік, погодилася із висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 27 квітня 2016 року у справі №537/6639/13-ц (провадження №6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі №334/5907/14-ц (провадження №6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї. Позивач не надала суду доказів того, що договір позики, укладений її чоловіком під час перебування у шлюбі, був укладений без її згоди, не в інтересах сім`ї. Таким чином посилання апелянта на те, що на неї не може бути покладено обов`язок відповідати за зобов`язаннями чоловіка, до яких вона не має жодного відношення, є необґрунтованим. Факт виключення апелянта зі складу відповідачів у справі №622/877/15-ц за заявою ОСОБА_3 не свідчить про відсутність у неї зобов`язання відповідати перед ОСОБА_3 спільним майном подружжя за договором позики, укладеним її чоловіком, виходячи з наступного. Статтею 11 ЦПК України встановлено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями тощо. Частинами 1, 3 статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Тобто, звертаючись до суду із позовом, позивач сам визначає особу відповідача, яка, на його думку, порушила його права. Таким чином, саме на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд при розгляді справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов`язується вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Як убачається зі змісту статей 16, 386, 391 Цивільного кодексу України (надалі ЦК України) власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право. Згідно з частиною 3 статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України), і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Враховуючи викладене, а також те, що станом на час звернення ОСОБА_3 до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики спірний будинок був зареєстрований саме за останнім, виключення позивачем з кола відповідачів апелянта жодним чином не свідчить про відсутність підстав для стягнення заборгованості за рахунок спірного будинку. Апелянтом не заперечується, що їй було достовірно відомо про існування рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 суми боргу у розмірі 174000 доларів США за договором позики від 02.07.2015, а також про накладення арешту на спірний будинок в рахунок погашення вказаної заборгованості. Заявляючи позовні вимоги про поділ спірного будинку, ОСОБА_1 діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Вказані висновки викладені в постанові Верховного Суду від 3 квітня 2019 року в цивільній справі №726/831/15-ц, що відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України мають враховуватися при розгляді справ судами. Зазначене, на думку колегії суддів, свідчить про зловживання ОСОБА_1 своїм правом на захист та про фактичне бажання уникнути відповідальності за невиконання боргових зобов`язань. Крім цього, як установлено судом, будинок, що є предметом поділу, на час ухвалення оскаржуваного рішення суду від 28.05.2020 ОСОБА_2 вже не належав, оскільки відповідно до акту про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу від 10.06.2019 спірний будинок був переданий ОСОБА_3 . За змістом статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначені цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до статті 10 указаного закону заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; та інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом. Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (частина 1 статті 48 Закону України «Про виконавче провадження»). Згідно з абзацом 1 частини 1, частинами 6, 8, 9 статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині 8 статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. У разі нереалізації майна на третіх електронних торгах виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду. У разі якщо стягувач виявив бажання залишити за собою нереалізоване майно, він зобов`язаний протягом 10 робочих днів з дня надходження від виконавця відповідного повідомлення внести на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби або рахунок приватного виконавця різницю між вартістю нереалізованого майна та сумою коштів, що підлягають стягненню на його користь, якщо вартість нереалізованого майна перевищує суму боргу, яка підлягає стягненню за виконавчим документом. За рахунок перерахованих стягувачем коштів оплачуються витрати виконавчого провадження, задовольняються вимоги інших стягувачів та стягуються виконавчий збір і штрафи, а залишок коштів повертається боржникові. Майно передається стягувачу за ціною третіх електронних торгів або за фіксованою ціною. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу виконавець виносить постанову. За фактом такої передачі виконавець складає акт. Постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на таке майно. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі №910/3507/18 (провадження №12-243гс18). Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Верховний Суд у рішенні від 19.05.2020 по справі №361/2822/17 (провадження №61-13609св19) дійшов висновку, що спірне майно з часу його передачі державним виконавцем кредитору, за іншим спором втратило статус спільного сумісного майна, вибуло з володіння подружжя на підставі виконавчих дій, а тому, внаслідок установлення відсутності прав колишнього подружжя на спірне майно, підстави для задоволення позову відсутні. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з яким погоджується колегія суддів, про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Суд першої інстанції повно та об`єктивно встановив фактичні обставини справи і дав їм належну правову оцінку, дослідив надані сторонами докази, на підставі яких дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позову. З огляду на те, що рішення суду відповідає вимогам закону, зібраним по справі доказам, обставинам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів не вбачає. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04). Так як апеляційна скарга залишається без задоволення, то судові витрати, у відповідності до вимог статей 141, 382 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір», між сторонами не розподіляються. На підставі викладеного, керуючись статтями 371, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Золочівського районного суду Харківської області від 28 травня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення. Повний текст постанови складений 23 березня 2021 року. Головуючий О.Ю.Тичкова Судді С.С.Кругова Н.П. Пилипчук