Постанова 4824 № 754/11395/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження: Доповідач - Ратнікова В.М. 22-ц/824/3982/2021 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И м. Київ Справа №754/11395/19 04 лютого 2021 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Ратнікової В.М. суддів - Борисової О.В. - Левенця Б.Б. при секретарі - Гоін В.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м.Києва від 25 листопада 2020 року, ухвалене під головуванням судді Зотько Т.А., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю,- в с т а н о в и в: 01 серпня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Деснянського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю. На обґрунтування позовних вимог зазначив, що 05 лютого 2010 року між ним та відповідачкою було укладено шлюб, який надалі рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 05 грудня 2018 року було розірвано. 22 грудня 2016 року на підставі договору купівлі - продажу ним була придбана квартира АДРЕСА_1 , за ціною 712 800,00 грн. Сплачені за вказану квартиру грошові кошти є його особистими коштами, а саме: 540 000, 00 грн. були отримані ним від продажу 22 грудня 2016 року належної йому на праві особистої приватної власності квартири АДРЕСА_2 ; 172 800, 00 грн. - це грошові кошти, які були повернуті йому в 2016 році ОСОБА_3 відповідно до укладеного між ними договору позики на загальну суму, що складає еквівалент 8 000 доларів США. Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 неодноразово заявляла про те, що вищевказана квартира є їх спільною сумісною власністю, тим самим оспорюючи право його особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , а тому він звернувся до суду з позовом про визнання вказаної квартири його особистою приватною власністю. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 25 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю залишено без задоволення. Не погоджуючись с таким рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 30 грудня 2020 року надіслав до суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 25 листопада 2020 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення його позову до ОСОБА_2 про визнання квартири АДРЕСА_1 , його особистою приватною власністю . Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що суд допустив неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, окремі висновки , викладені у рішення суду першої інстанції, не відповідають обставинам справи, судом порушені норми процесуального права, неправильно застосовані норми матеріального права. Зазначає, що судом першої інстанції частково вірно встановлені обставини, що мають значення для справи, а саме, щодо походження 540 000, 00 грн., які були витрачені ним на придбання спірної квартири, та вірно зазначено у рішенні, що ці кошти були отримані ним від продажу 22 грудня 2016 року належної йому на праві особистої приватної власності квартири АДРЕСА_2 . Проте, вважає неправильним висновок суду першої інстанції щодо недоведеності ним факту оплати решти вартості спірної квартири в сумі 172 800,00 грн. за рахунок повернутих йому в 2016 році ОСОБА_3 грошових коштів в сумі 6400 доларів США на виконання укладеного між ними в 2006 році договору позики на суму 8000 доларів США. Вважає, що на підтвердження вказаних обставин він надав суду належні докази, а саме: копію розписки ОСОБА_3 від 01.07.2006 року про отримання ним у займ у ОСОБА_1 8000 доларів США, які він зобов`язувався повернути протягом трьох років. Вказані обставини ОСОБА_3 підтвердив в судовому засіданні, будучи допитаним в якості свідка. Зазначає, що в судовому рішенні не відображені покази свідка ОСОБА_3 , який пояснив, що протягом 2007-2009 років він повернув ОСОБА_1 частину позики в розмірі 1600 доларів США, а щодо іншої частини позики вони домовились про її повернення на вимогу позикодавця. Вказав, що залишок позики в сумі 6400 доларів США він повернув ОСОБА_1 на його прохання у грудні 2016 року, напередодні придбання ним спірної квартири. Після повернення всієї суми позики ОСОБА_1 передав йому оригінал боргової розписки, який у нього не зберігся. Посилається на те, що відсутність на борговій розписці будь-яких відміток сторін про зміну умов договору позики ( щодо строку повернення позики) та про повернення частини позики не може заперечувати обставини, зазначені свідком. Вказує на те, що відповідно до вимог ст.ст. 1047, 654, 218 ЦК України, недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не є наслідком його недійсності. З огляду на зазначене, сторони договору позики ОСОБА_1 та ОСОБА_3 могли досягти і досягли усної домовленості про зміну строку повернення відповідної позики. Зазначає, що закон не зобов`язує сторін договору позики фіксувати у будь-якій письмовій формі факт повернення позики ( її частини). Крім того, обставини, повідомлені свідком ОСОБА_3 не спростовуються іншими доказами у справі. Вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України щодо законності та обгрунтованості, а тому відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову. У відзиві на апеляційну скаргу відповідачка ОСОБА_2 просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Бобрик Володимир Іванович повністю підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити. Відповідачка ОСОБА_2 проти доводів апеляційної скарги заперечувала, просила рішення суду першої інстанції залишити без змін Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 05 лютого 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений шлюб, який рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 05 грудня 2018 року було розірвано. 22 грудня 2016 року між ОСОБА_1 ( продавець) та ОСОБА_4 ( покупець) був укладений договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого, ОСОБА_1 продав ОСОБА_4 належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_2 . Згідно умов п.1 вказаного договору купівлі-продажу, квартира, що продається належить продавцю: 1/2 частка на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого Українською біржею Десятинна 14 листопада 1995 року; 1/2 частка - на підставі договору дарування, посвідченого Ковальчуком С.П., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 04 червня 2016 року. Продаж квартири вчинено за 540 000 грн. 00 коп., що еквівалентно 20 000 доларів США, які покупець повністю сплатив продавцю до підписання цього договору ( п.2 договору) (а.с. 7). 22 грудня 2016 року між ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу, згідно якого ОСОБА_1 прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1 . Продаж вчинено за 712 800 грн. 00 коп., які покупець повністю сплатив продавцям до підписання цього договору ( п.2 договору) ( а.с.6). На підтвердження факту укладення між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 01.07.2006 року договору позики позивачем надано суду копію розписки, відповідно до якої ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 в займ 8000 доларів США. Зобов`язується повернути протягом трьох років. ( а.с. 10). Звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання квартири АДРЕСА_1 його особистою власністю, ОСОБА_1 посилався на те, що вказана квартира хоча і була придбана ним під час перебування з відповідачкою у зареєстрованому шлюбі, але за його особисті кошти, а тому є його особистою приватною власністю. Проте, відповідачкою вказана обставина не визнається та оспорюється. На підтвердження своїх позовних вимог посилався на те, що спірна квартира була куплена ним 22.12.2016 року за 712 800,00 гривень. В цей же день 22.12.2016 року ним була продана належна йому на праві особистої власності квартира АДРЕСА_2 - за 540 000,00 грн. Отримані від продажу вказаної квартири кошти в сумі 540 000, 00 грн. були внесені ним на оплату вартості спірної квартири. Решта вартості спірної квартири в сумі 172 800, 00 грн. була сплачена ним також за рахунок його особистих коштів, отриманих ним в грудні 2016 року від ОСОБА_3 на виконання договору позики, укладеного між ними у 2006 році. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю, суд першої інстанції посилався на те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що частина вартості спірної квартири в сумі 172800,00 грн. була сплачена ним за рахунок особистих коштів, отриманих від ОСОБА_3 в 2016 році, на виконання укладеного між ними у 2006 році договору позики в сумі 6400,00 доларів США, а тому відсутні правові підстави для визнання всієї спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_1 . Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції оскільки він відповідає встановленим обставинам справи, дослідженим судом доказам та вимогам матеріального права, з огляду на наступне. Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певній об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України). Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені статтею 57 СК України, відповідно до пунктів 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Таким чином, вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 чинного ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 чинного ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності. Спростовуючи поширення на квартиру АДРЕСА_1 правового режиму спільного сумісного майна подружжя, ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом, посилаючись на те, що зазначену квартиру набуто ним за кошти, що були виручені від продажу належної йому на праві власності квартири АДРЕСА_2 в сумі 540 000,00 грн. та за кошти, отримані від ОСОБА_3 у 2016 році, в сумі 6400 доларів США на виконання укладеного між ними у 2006 році договору позики на суму 8000 доларів США . З наданої позивачем та дослідженої в судовому засіданні копії договору купівлі продажу від 22 грудня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_4 ( покупець) вбачається, що ОСОБА_1 продав ОСОБА_4 належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_2 . Згідно умов п.1 вказаного договору купівлі-продажу, квартира, що продається належить продавцю: 1/2 частка на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого Українською біржею Десятинна 14 листопада 1995 року; 1/2 частка - на підставі договору дарування, посвідченого Ковальчуком С.П., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 04 червня 2016 року. Продаж квартири вчинено за 540 000 грн. 00 коп., що еквівалентно 20 000 доларів США, які покупець повністю сплатив продавцю до підписання цього договору ( п.2 договору) (а.с. 7). З викладеного вбачається, що квартира АДРЕСА_2 була особистою приватною власністю позивача, так як 1/2 її частина була придбана ним на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого Українською біржею Десятинна 14 листопада 1995 року, тобто, до укладення шлюбу з відповідачкою 05.02.2010 року, а інша 1/2 частина цієї квартири була подарована позивачу 04.06.2016 року ОСОБА_7 на підставі договору дарування. Установивши, що належна позивачу на праві особистої приватної власності квартира АДРЕСА_2 була продана ним в один день із укладенням договору купівлі-продажу спірної квартири - 22.12.2016 року за 540 000,00 гривень, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що отримані від продажу цієї квартири особисті грошові кошти позивача були витрачені ним на придбання спірної квартири. Вказана обставина була визнана і відповідачкою у відзиві на позовну заяву. Що стосується доводів позивача про те, що частина вартості спірної квартири в сумі 172800,00 грн. була сплачена ним також за рахунок його особистих коштів в сумі 6400 доларів США, отриманих ним від ОСОБА_3 у 2016 році на виконання укладеного між ними у 2006 році договору позики на суму 8000 доларів США, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що вказані доводи не підтверджені належними доказам . Доводи апеляційної скарги вказаних висновків суду першої інстанції не спростовують, з огляду на наступне . На підтвердження факту повернення йому ОСОБА_3 грошових коштів в сумі 6400 доларів США у 2016 році, на виконання укладеного між ними у 2006 році договору позики на суму 8000 доларів США, позивач посилався на долучену до матеріалів справи копію розписки ОСОБА_3 та на покази ОСОБА_3 в якості свідка, який, будучи допитаним в судовому засіданні, пояснив, що у 2006 році позичив у позивача 8000 доларів США та сказав, що поверне гроші, коли настане необхідність. Віддавав по мірі можливості. В 2016 році віддав 6400 доларів США, так як ОСОБА_1 купляв квартиру і йому були потрібні кошти. Підтвердження виконання зобов`язання визначені в ст. 545 ЦК України, яка передбачає, що, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання , повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку, боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. Відповідно до положень частини другої статті 78ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно правового висновку Верховного Суд, викладеного у постанові від 18.07.2018 року у справі № 143/280/17, поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов`язання за договором позики. З досліджених судом доказів вбачається, що оригінал розписки ОСОБА_3 від 01.07 2006 року в матеріалах справи відсутній, суду надано лише ксерокопію вказаної розписки, завірену позивачем. Будучи допитаним в судовому засіданні в якості свідка, ОСОБА_3 пояснив, що оригінал розписки у нього відсутній. Факт виконання зобов`язання за договором позики не може доводитися поясненнями сторони та показаннями свідка, а тому суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про неналежність вказаного доказу, про недоведеність позивачем факту отримання ним від ОСОБА_3 в 2016 році грошових коштів в сумі 6400 доларів США на виконання договору позики від 2006 року та внесення ним вказаних коштів на часткову оплату спірної квартири та про відсутність правових підстав для визнання спірної квартири особистою приватною власністю позивача. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не відобразив в судовому рішенні покази свідка ОСОБА_3 та безпідставно визнав їх неналежним доказом, колегія суддів відхиляє, так як вони не грунтуються на встановлених обставинах справи, досліджених доказах та вимогах матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідно до вимог ст.ст. 1047, 654, 218 ЦК України, недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не є наслідком його недійсності. З огляду на зазначене, сторони договору позики ОСОБА_1 та ОСОБА_3 могли досягти і досягли усної домовленості про зміну строку повернення відповідної позики, а закон не зобов`язує сторін договору позики фіксувати у будь-якій письмовій формі факт повернення позики ( її частини), правильність висновків суду першої інстанції не спростовують, так як дійсність чи недійсність договору позики, на який посилається позивач, та можливість досягнення між сторонами вказаного договору усних домовленостей не є предметом доказування у даній справі. Позивач на підтвердження своїх позовних вимог повинен був надати суду належні та допустимі докази отримання ним від ОСОБА_3 у грудні 2016 року грошових коштів в сумі 6400 доларів США на виконання договору позики від 2006 року, а таких доказів позивачем суду не надано. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 листопада 2020 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 . Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 05 лютого 2021 року. Головуючий: Судді: