Постанова 4857 № 380/3993/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 березня 2021 рокуЛьвівСправа № 380/3993/20 пров. № А/857/766/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді Обрізко І.М., суддів Онишкевича Т.В., Сеника Р.П., за участю секретаря судового засідання Лутчин А.М., за участю позивача ОСОБА_1 , за участю представника позивача Заремби О.О., за участю представника відповідача Горбонос І.К., розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2020 року, прийняте суддею Братичак У.В. о 16 годині 18 хвилині у місті Львові, повний текст складений 23.11.2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,- встановив: ОСОБА_1 (надалі позивач) звернувся з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (надалі ДМС України), Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (надалі ГУ ДМС України у Львівській області) про визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 05.05.2020 року за №130-20 про відмову громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання ДМС України визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства; визнання протиправною бездіяльності ДМС України, щодо не вказання та не роз`яснення в рішенні ДМС України від 05.05.2020 року №130-20, громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 порядку оскарження такого рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також не вказання та не викладення причин такої відмови; визнання протиправною бездіяльності ГУ ДМС України у Львівській області щодо не вказання та не викладення в повідомленні від 19.05.2020 року №10 причин відмови громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту; визнання протиправним та скасування письмового висновку ДМС України у Львівській області про встановлення відсутності стосовно заявника громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 умов передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону№ 3671-VI, а відтак відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який був підтриманий рішенням ДМС України від 05.05.2020 року №130-20. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2020 року відмовлено в задоволенні позову. Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугувала відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI. Суд зазначив, що небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу. На момент звернення із відповідною заявою до міграційної служби, позивач перебував під домашнім арештом, що свідчить про намагання у такий спосіб уникнути кримінальної відповідальності в своїй країні шляхом переховування в іншій країні. Крім того, позивачем не доведено, що його перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю з підстав переслідування за політичними переконаннями, оскільки позивачем не було надано відомостей про його утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту (правова

позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 13 .08.2020 року у справі № 826/1029/17). Щодо позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльність ГУ ДМС України у Львівській області щодо не викладення в повідомленні від 19.05.2020 року №10 причин відмови позивачу у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, суд врахував, що причиною відмови є відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відтак, така не підлягає задоволенню. Щодо скасування висновку ДМС України у Львівській області, то суд зазначив, що такий не породжує жодних прав та обов`язків для позивача. Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Вважає, що судом першої інстанції ухвалено рішення із порушенням норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування апеляційної скарги покликається на те, що справді в Україні він перебуває з 06.06.2016 року на підставі тимчасового дозволу, а з 01.08.2017 року на підставі посвідки на постійне проживання в Україні. А вже з 28.08.2017 року оголошений в розшук в РФ. Позивачем доведено, що при залишенні території РФ в 2016 році він знявся з реєстраційного обліку, прибув в Україну легально, вживав всіх дій з метою імміграції. Обставини, які призвели до звернення за захистом України виникли пізніше, вже під час перебування в Україні. В ході особистих співбесід, а також в судовому засіданні ОСОБА_1 повідомив про те, що відносно нього та його родичів тиск в РФ не припиняється. До матеріалів справи долучено достатньо доказів про те, що позивач є відомою і впливовою особою в РФ і зазнав переслідування через висловлювання про анексію Криму та збройну агресію на сході України. Такі дії можуть потягнути кримінальну відповідальність і покарання до 10-ти років позбавлення волі. З приводу кримінальної справи, яка розслідується в РФ щодо позивача, то відсутність протягом тривалого часу вироку суду, оголошення його в розшук по розсилці Diffusion свідчить про переслідування останнього і застосування до нього незаконних методів впливу. Звертає увагу на те, що у 2017 році центральне бюро Інтерполу скерувало попередження про те, що РФ не має права в односторонньому порядку використовувати канали Інтерполу у своїх власних інтересах. Судом не взято до уваги те, що позивач має тісний правовий зв`язок з Україною. Просить рішення суду скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов. ДМС України у відзиві на апеляційну скаргу наводить обставини справи та зазначає, що у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, чого не зроблено позивачем ( маються покликання на правові позиції Верховного Суду). Звертає увагу, що позивач звернувся за захистом лише 25.08.2019 року, тобто через 3 роки після в`їзду в Україну та через рік після порушення кримінальної справи, що свідчить про відсутність в особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. ДМС України вважає, що для позивача Україна є місцем уникнення можливого притягнення до кримінальної відповідальності за інкриміновані злочини. Позивачем не доведено, що він підпав під будь яке насилля чи переслідування у власній країні через політичні погляди. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що місцевий суд не в повній мірі дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази. Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації, ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м.Челябінськ, Російська Федерація. Був зареєстрований до приїзду в Україну за адресою: АДРЕСА_1 , фактично проживав за адресою: АДРЕСА_2 . Дані про особу встановлено на підставі копії паспорта громадянина Російської Федерації № 75 2994496, виданого 31.03.2016 року ФМС 74012, дійсний до 31.03.2026 року на установчі дані ОСОБА_1 06.06.2016 року позивач прибув в Україну, 02.08.2016 року отримав тимчасове посвідчення на проживання в Україні, 01.08.2017 року отримав посвідку на постійне місце проживання в Україні. Як встановлено судом, постановою слідчого по ОВС СЧ ГСУ ГУ МВС Російської Федерації від 19.03.2018 року ОСОБА_1 притягнуто до відповідальності, як обвинуваченого, за вчинення злочинів, передбачених ч.4 ст. 159 КК Російської Федерації та з 23.04.2018 року оголошено його в міжнародний розшук з метою видачі на території Євросоюзу і всіх держав-членів Інтерполу. Окрім того, згідно з інформацією сектору Міжнародного поліцейського співробітництва ГУНП у Львівській області (лист від 27.12.2019 року №2987/33/М-2019), ОСОБА_1 серед осіб, оголошених у розшук каналами Генерального секретаріату Інтерполу, значиться в розшуку з метою арешту за здійснення фінансового шахрайства, країна-ініціатор - Російська Федерація, дата оголошення в розшук генерального секретаріату Інтерполу 04.07.2018 року. Ухвалою Галицького районного суду міста Львова від 13.04.2019 року у справі №461/2659/19 було частково задоволено клопотання керівника Львівської місцевої прокуратури № 1 та застосовано до заявника запобіжний захід у вигляді домашнього арешту до вирішення питання про його екстрадицію. В подальшому, позивач 28.05.2019 року звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наказом від 18.06.2019 року ГУ ДМС України у Львівській області відмовило у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем, або особою, яка потребує захисту, громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 21.06.2019 року ГУ ДМС України у Львівській області склало повідомлення про відмову у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує захисту №

34. Отримавши відмову у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує захисту, позивач у липні 2019 року звернувся зі скаргою до ДМС України. 17.10.2019 року рішенням ДМС України №164-19 скаргу позивача було задоволено та скасовано повідомлення №34 про відмову у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує захисту. Наказом ГУ ДМС України у Львівській області від 24.10.2019 року №243 позивачу дозволено оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує захисту. 07.04.2020 року ГУ ДМС України у Львівській області сформувало висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 2019LV0018. У вказаному висновку зазначено, що у результаті всебічного, об`єктивного та неупередженого аналізу матеріалів особової справи №2019LV0018 та інформації по країні походження встановлено, що у заявника відсутні умови для визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Рішенням ДМС України від 05.05.2020 року №130-20 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 19.05.2020 року ГУ ДМС України у Львівській області склало повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №

10. Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. П.13 ч.1 ст.1 цього Закону передбачає, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно з ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Відповідно до ч.1ст.7 цього Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до ч.6 ст.8 цього ж Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймаються, зокрема, за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону. Колегія суддів зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважатися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідачем не надано належної оцінки та не здійснено належної перевірки щодо факту винесення стосовно позивача постанови слідчого по ОВС СЧ ГСУ ГУ МВС Російської Федерації від 19.03.2018 року, відповідно до якої ОСОБА_1 притягнуто до відповідальності, як обвинуваченого, за вчинення злочинів, передбачених ч.4 ст. 159 КК Російської Федерації, у той час, як територію Російської Федерації він покинув у 2016 році, як обставина, яка може свідчити про наявність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Російської Федерації. Верховний Суд у постанові від 10.07.2020 року у справі №826/1030/17 прийшов до висновку про те, що прийняттю рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, осіб, які вказують причину звернення переслідування владою через політичні погляди, передує всебічна оцінка та з`ясування обставин справи таких осіб, що полягають, насамперед у встановленні причинно-наслідкового зв`язку між наявністю певних порушень прав людини в Російській Федерації та індивідуальною загрозою для їх життя чи свободи. Проте, у висновку ГУ ДМС у Львівській області щодо визнання, або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не надано оцінки факту притягнення позивача у якості обвинуваченого в рамках кримінальної справи через значний проміжок часу після того, як він залишив територію Російської Федерації, а лише вказано про те, що заявник не бажає повертатись на територію Російської Федерації через побоювання притягнення його до кримінальної відповідальності. Із матеріалів справи вбачається, що позивач прибув в Україну ще у 2016 році, легально. При залишенні території РФ позивач знявся з реєстраційного обліку, вживав активних та послідовних дій з метою імміграції, зокрема, спочатку перебував на підставі тимчасового дозволу, а з 01.08.2018 року на підставі посвідки на постійне проживання в Україні. Однак, у зв`язку із відкриттям кримінального провадження у РФ щодо нього у 2018 році змушений був звернутися за захистом в Україні. Крім того, відповідачами не враховано, що позивач має тісний правовий зв`язок з Україною, тут проживають його дружина та донька. Більше того, в Україні зареєстровано юридичну особу, засновником якої є апелянт. Враховуючи наведене, апеляційний суд зазначає, що відповідачем не здійснено вичерпної оцінки громадянина-іноземця за усіма критеріями відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а отже надання оцінки наявності або відсутності підстав для надання позивачу статусу біженця є передчасним. Також суд звертає увагу на те, що для прийняття рішення про надання чи відмову у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту слід брати до уваги інформацію з відкритих і незалежних джерел, в тому числі щодо загальної ситуації з правами людини в Російській Федерації, що узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 08.07.2020 року у справі №826/17938/16. Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. «Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні. Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати на цей час. Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові 13.01.2020 у справі №806/1123/15. Також суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідачі не вказали, які саме документи мав би надати позивач та які відомості він мав би повідомити посадовим особами міграційної служби для того, що б забезпечити ухвалення позитивного рішення про надання позивачам захисту та на підтвердження реальності та обґрунтованості побоювань позивачів щодо загрози їхнього переслідування. Частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Тобто, наявні документи і матеріали повинні бути всебічно вивчені та оцінені як щодо вирішення питання про надання статусу біженця, так і питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 13.03.2020 у справі №815/4322/16. В зазначеній категорії звернень осіб слід виходити з ситуації в країні походження заявника та особистої історії, яка сталася саме з ним. Відповідач, під час розгляду заяви позивача, помилково не прийняв до уваги його громадську позицію, відомості з соціальних мереж, які містяться в матеріалах справи та інші обставини, на які посилався позивач. У матеріалах справи містяться докази про те, що позивач є відомою та впливовою особою у РФ і зазнав переслідування через свої висловлювання про анексію Криму у 2014 році та збройну агресію на сході України. Відповідачем не здійснено жодного висновку щодо ситуації у країні походження позивача, дотримання такою країною міжнародних стандартів з кримінального правосуддя, конституційних прав громадян, а також щодо можливих утисків громадян через їх політичні погляди. Крім того, відповідач не підтвердив інформацію щодо знаходження позивача в розшуку за скоєння кримінального злочину та наявності кримінальних справ, відповідальність за які позивач уникає. Із долучених до справи документів, зокрема, відповіді комісії по контролю файлів Інтерполу вбачається, що апелянт не оголошений в розшук секретаріатом Інтерполу (так звана Червона карта). В свою чергу, комісія не має інформації про деталі розсилки diffusion, яка була ініційована національним бюро Інтерполу РФ. Вказане підтверджує відповідь ГУ НП у Львівській області начальнику ГУ ДМС України у Львівській області. У 2017 році центральне бюро Інтерполу скерувало країнам попередження з приводу того, що РФ в односторонньому порядку не має право використовувати канали Інтерполу для переслідування власних цілей Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку про те, що обставини про наявність реальної загрози для позивача не були повно та всебічно досліджені відповідачем, що дає підстави для висновку про необґрунтованість і передчасність оскаржуваного рішення та, відповідно, про його протиправність, а заява позивача про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту підлягає повторному розгляду. Щодо вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльність ГУ ДМС України у Львівській області щодо не викладення в повідомленні від 19.05.2020 року №10 причин відмови ОСОБА_1 у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає таке. Порядок повідомлення особи про прийняте ДМС України рішення про відмову у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, регулюється положеннями Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України 07.09.2011 року № 649 (далі Правила № 649). Частиною 13 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа вказаного центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. У повідомленні про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.05.2020 року № 10 Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області вказало: причини відмови, а саме відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»; підставу рішення Державної міграційної служби України від 05.05.2020 року №130-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; порядок оскарження. Зазначена позовна вимога поглинається вимогою про визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 05.05.2020 року за №130-20 про відмову громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якій судом вже надано правову оцінку. З приводу позовної вимоги про визнання протиправним та скасування письмового висновку ДМС України у Львівській області про встановлення відсутності стосовно заявника ОСОБА_1 умов передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, а відтак відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який був підтриманий рішенням ДМС України від 05.05.2020 року за №130-20 суд зазначає таке. Відповідно до пункту 5.1. Правил № 649 висновок складається за результатом оцінки заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі заявника, та перевірки фактів, повідомлених заявником або його законним представником. У висновку викладається обґрунтована пропозиція територіального органу ДМС щодо прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Висновок уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС, на яку покладено розгляд справи, погоджується керівником структурного підрозділу територіального органу, до повноважень якого належить реалізація законодавства у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, та затверджується заступником керівника територіального органу ДМС, який відповідно до розподілу обов`язків спрямовує і координує діяльність структурного підрозділу з питань біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Згідно до пункту 6.1. Правил № 649 у разі надходження до Державної міграційної служби України особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС протягом місяця здійснюються всебічне вивчення та оцінка всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За результатами здійснення заходів, передбачених пунктом 6.1 цього розділу, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС, який розглядав заяву, ДМС приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту). (пункт 6.5. Правил № 649). Аналізуючи вищенаведені норми, слідує, що висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту складається територіальним органом ДМС і разом з особовою справою заявника надсилається до Державної міграційної служби України для прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таким чином, сам висновок не породжує жодних прав та обов`язків для позивача, відтак, така вимога задоволенню не підлягає. З огляду на наведене, апеляційний суд вважає, що висновки суду першої інстанції ґрунтуються частково на неправильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, а тому рішення суду підлягає скасуванню з прийняттям нового про задоволення частково позовних вимог. Апеляційний суд не здійснює розподілу судових витрат в силу вимог ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України. Керуючись ст.ст. 308, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,- постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2020 року у справі №380/3993/20 та прийняти постанову, якою позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05 травня 2020 року №130-20 про відмову громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя І. М. Обрізко судді Т. В. Онишкевич Р. П. Сеник Повне судове рішення складено 22.03.2021 року.