Постанова 4807 № 937/2582/20

Дата документу 17.03.2021 Справа № 937/2582/20 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №937/2582/20 Головуючий у 1-й інстанції: Бахаєв І.М. Провадження №22-ц/807/186/21 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 березня 2021 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого,судді-доповідача суддів: за участю секретаряПодліянової Г.С., Гончар М.С., Маловічко С.В., Путій Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 10 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, - В С Т А Н О В И В: В квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. Свої позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що 01 липня 2019 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики відповідно до умов якого, позивач передає відповідачу грошові кошти в сумі 110 000,00 грн, а відповідач зобов`язується повернути позивачу зазначену грошову суму в строк до 31 грудня 2019 року. Відповідно до п.9.4. даного договору відповідач ОСОБА_2 підтвердила фактичне отримання грошових коштів в сумі 110 000,00 грн. Проте станом на 31 березня 2020 року ОСОБА_2 не виконала взяті на себе зобов`язання і не повернула позивачу позику в сумі 110 000,00 грн. Так, за п.7.3 даного договору, при неповерненні суми позики у встановлений строк, боржник несе відповідальність у виді пені в розмірі 5% від суми позики за кожен день прострочення, штрафу в розмірі 25% від суми позики за кожні 5 днів прострочення, а також відсотки за користування чужими коштами в розмірі 1500% річних. Розмір відсотків за користування грошовими коштами відповідно до п.7.3. договору за період з 01 січня 2020 року по 31 січня 2020 року включно, складає 139 754, 09 грн. Таким чином, загальна сума заборгованості за договором позики від 01 липня 2019 року складає 249 754, 09 грн. Строк та умови здійснення оплати ОСОБА_2 по Договору вже давно настав, проте вона досі не виконала свої грошові зобов`язання за Договором. Із урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив суд: Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 252 251,63 грн, з яких: заборгованість за договором позики від 01 липня 2019 року в сумі 110 000,00 грн; проценти за користування чужими грошима за умовами п. 7.3 Договору за період з 01 січня 2020 року по 31 січня 2020 року, включно в сумі 139 754,09 грн; витрати зі сплати судового збору в сумі 2497,54 грн. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 10 липня 2020 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, залишено без задоволення. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 10 липня 2020 року та ухалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення зробив не вірний висновок щодо відсутності доказів передачі грошових коштів ОСОБА_1 ОСОБА_3 , оскільки підписавши договір позики 01 липня 2019 року вона підтвердила отримання нею грошових коштів в сумі 110 000,00 грн, що зазначено в п. 9.4 договору. Цей договір позики сторони уклали відповідно до вимог статті 1047 ЦК України, наявність у позивача оригіналу договору позики згідно з положеннями частини третої статті 545 цього Кодексу свідчить про неповернення боргу відповідачем, тому є підстави для стягнення з нього на користь позивача суми позики за вказаним договором. Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу, ОСОБА_2 зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, які склалися між сторонами, з`ясовано їх правову природу та як наслідок ухвалено обгрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необгрунтованими. В зв`язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню. Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно з ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частні або зміни судового рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення зазначеним вимогам в повній мірі не відповідає. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що письмовий договір позики не може бути достатнім доказом існування між сторонами правовідносин, що виникли з договору позики, та доказом отримання відповідачем коштів з огляду на те, що розписка відповідача про отримання ним від позивча позики відсутня.. З договору не вбачається, що ОСОБА_2 є позичальником, яка отримала 01 липня 2019 року або у інший день грошові кошти в розмірі 110 000 грн. З огляду на зазначене є безпідставними позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 процентів за користування чужими грошима за період з 01.01.2020 по 31.01.2020 в розмірі 139 754 грн 09 коп., оскільки не грунтуються на вимогах ст. 1048 1050 ЦК України, тому прийшов до висновку про відсутність правових підстав для стягнення коштів з відповідача. З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може погодитись, оскльки вони не відповідають вимога закону і фактичним обставинам справи. Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до положень статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна строна повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Судом встановлено, що 01 липня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики. Відповідно до п. 1.3. Договір є безвідсотковим (безкоштовним).Згідно п. 2.1. Договору, сума позики складає 110 000,00 грн.Пунктом 4.1. Договору передбачено, що позика надається на строк до 31 грудня 2019 року, включно.. Пунктом 5.1. Договору визначено, що позичальник зобов`язаний повернути всю суму позики, зазначену в п. 2.1. Договору, у строк, передбачений п. 4.1 Договору, шляхом повернення в руки позикодавцю суми позики починаючи з першого календарного місяця користування позикою, кожного місяця рівними частками до повного погашення позики, але не пізніше дати, зазначеної п.4.1. Договору, на підтвердження здійснення повернення позики або її частини, отримати розписку про повернення суми. Позичальник вправі погасити позику достроково. Відповідно до п.6.1. Договору, даний Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до його повного і належного виконання сторонами. Відповідно до п. 7.1. у випадку порушення умов Договору, винна сторона несе відповідальність, передбачену чинним законодавством України, а також умовами цього Договору. Пунктом 7.2. передбачено, що позичальник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання, передбаченого п. 5.1. Договору. Пунктом 7.3. передбачено, що у випадку неповернення суми позики у строк, зазначений в п.п. 4.1, 5.1 Договору, позичальник несе відповідальність у вигляді пені в розмірі 5% від суми позики за кожен день прострочки, а також відсотки за користування чужими коштами в розмірі 1500% річних. Відповідальність за порушення зобов`язань по Договору є не взаємовиключними, а взаємодоповнюючими один одного і застосування відповідальності не звільняє сторону від зобов`язань в натурі. Відповідно до п. 9.4. Договору, підписанням цього Договору, Позичальник підтверджує факт отримання грошових коштів в сумі 110 000,00 гривень в національній валюті України, отримані на виконання обов`язків Позикодавця по цьому Договору (а.с.8-9). У зв`язку з не виконанням ОСОБА_2 покладених на неї обов`язків відповідно до Договору, станом на 31 березня 2020 року заборгованість ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 складає 110 000,00 грн. Розмір відсотків за користування чужими коштами відповідно до п. 7.3 договору за період з 01.01.2020 року по 31.01.2020 року становить 139754.09 грн ( 110000х1500%:366 днів х31 день прострочення). Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої і другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Поняття позикових відносин і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України. Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною, строковою або безстроковою угодою. Договір позики вважається укладеним з моменту здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до актів цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не дише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичалнику. Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами ( частина перша статті 207 ЦК України). Отже, за змістом частин першої, другої статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов`язанням її повернення), так і дати її отримання. Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати рбити відповідні правові висновки. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, належно заівірену копію якого долучив до позовної заяви, з якого вбачається, що вказаний договір позики від 01 липня 2019 року підписано особисто ОСОБА_2 (а.с. 8-9). Факт підпису зазначеного договору ОСОБА_2 не оспорюється. В суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 , адвокат Крутільова К.А., підтвердила, що відповідач борг не повернула та надала оригінал договору позики від 01 липня 2019 року, який був оглянутий апеляційним судом.. Наявність оригіналу договору позики від 01 липня 2019 року, у позивача (кредитора) згіно з положенням частини третої статті 545 ЦК України свідчить про неповернення боргу відповідачем. Частиною 2 статті 1047 ЦК України, визначено, що на підтвердження укладення договору позики може бути представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов`язанням її повернення), так і дати її отримання. Із тексту договору позики від 01 липня 2019 року вбачається, що ОСОБА_2 взяла в борг у ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 110 000,00 грн (п. 2.1. Договору), строком до 31 грудня 2019 року (п.4.1. Договору). Зобов`язується повернути суму позики, зазначену в п. 2.1 договору, в строк, передбачений п. 4.1 договору ( п. 5.1 Договору). Крім того, п.9.4. Договору, чітко передбачено, що підписанням вказаного договору, ОСОБА_2 підтверджує факт отримання грошових коштів в сумі 110 000,00 грн в національній валюті України, отримані на виконання обов`язків Позикодавця по даному Договору. За таких обставин, висновки суду першої інстанції про те, що з договору позики від 01 липня 2019 року не вбачається ні факт отримання ОСОБА_2 в борг від ОСОБА_1 певної грошової суми, ні дати отримання, ні строку повернення коштів не відповідають встановленим обставинам справи і зроблені з порушенням вимог закону, оскільки з наданого договору позики від 01 липня 2019 року, а саме п. 9.4 чітко вбачається, що кошти в розмірі 110000,00 грн були отримані ОСОБА_2 в момент підписання договору, що, на думку колегії суддів, засвідчує факт отримання грошових коштів відповідачем у позивача у борг і містить умови їх повернення. Отже, укладений сторонами письмовий договір позики є не дише фактом укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику. Такі висновки містяться й у Постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50 цс16. Посилання в оскаржуваному рішенні суду на показання свідка ОСОБА_4 з яких вбачається, що він працював на ТОВ «ОМЕГА ЛОГІСТІК», при прийомі працівників на роботу ОСОБА_1 вимагав від них підписання договорів позики без зазначення суми та дати повернення щоб уникнути недобросовісності працівників. Даний договір позики ОСОБА_2 підписала в його присутності, в договорі не було зазначено розмір позики, та при ньому гроші в борг не передавались не заслуговують на увагу. Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Положеннями статті 1051 ЦК України визначено, що позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Зазначений висновок узгоджується з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Відповідачкою ОСОБА_2 зазначений договір позики не оспорено, належними та беззаперечними доказами не доведено, що підписання нею вищезазначеного договору було саме умовою прийняття її на роботу ОСОБА_1 , що є її процесуальним обов`язком відповідно до положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України. Водночас, письмові докази у справі, зокрема договір позики від 01 липня 2019 року на суму 110 000,00 грн , якому суд першої інстанції не надав належної оцінки відповідно до вимог статті 89 ЦПК України, свідчить саме про укладення договору позики між сторонами та виконання його умов ОСОБА_1 щодо надання ОСОБА_2 грошових коштів, відповідно до умов договору позики. Отже, суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позову, безпідставно вважав, що факт отримання позичальником грошових коштів за вказаним письмовим договором обов`язково повинен бути підтверджний складанням розписки. Оскільки у справі, яка переглядається, договір позики укладеий у письмовій формі та його зміст підтверджує факт передачі позикодавцем грошової суми позичальнику та отримання останнім цих коштів, то висновок суду першої інстанції, про обов`язковість складання розписки, яка підтверджує цей факт, є помилковим. Враховуючи викладене, суд першої інстанцї дійшов помилкових висновків про недоведеність позивачем обставин, на які він посилається, як на підставу своїх вимог, та порушення ОСОБА_2 умов Договору позики від 01 липня 2019 року та безпідставно відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. Крім того, заслуговують на увагу позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_2 відсотків за користування грошовими коштами, у зв`язку з наступним. За змістом ч.1 ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. За положеннями статей 526, 527 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших умов, що звичайно ставляться. Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язань чи звичаїв ділового обороту. Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. За змістом ч.2 ст. 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася та сплати процентів, належних йому. Стаття 1050 ЦК України передбачає, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України, тобто позичальник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, зобов`язаний сплатити позикодавцеві суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Крім того, до загальних засад цивільного законодавства відноситься свобода договору. (п.3 ч.1 ст.3,ст. 6 ЦК України). Згідно ч.1 ст. 627 ЦК України, відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За умовами договору позики від 01 липня 2019 року, передбачено, що у випадку своєчасного виконання зобов`язання, позичальник не несе жодних додаткових витрат, проте в разі прострочення, винна сторона несе відповідальністьі передбачену діючим законодавством, і умоваими цього договору. (п.7.1.). Так, п.7.3. Договору, при неповерненні суми позики у встановлений строк, боржник несе відповідальність у вигляді пені в розмірі 5% від суми позики за кожен день прострочення, штрафу в розмірі 25% від суми позики за кожні 5 днів прострочення, а також відсотки за користування чужими коштами в розмірі 1500% річних. ОСОБА_2 підписала вказаний договір, тим самим погодилася з усіма його пунктами та умовами. Оскільки відповідач прострочила виконання грошового зобов`язання за договором позики, з неї на користь позивача підлягають до стягнення відсотки за користування грошовими коштами в розмірі 1500% річних. Відповідно до розрахунку заборгованості сума процентів за період прострочення з 01 січня 2020 року по 31 січня 2020 року становить у розмірі 139754,09 грн ( 110000 х1500%: 366 днів х 31 день прострочення). Колегія суддів погоджується із зазначеним розрахунком заборговності, оскільки він узгоджується з п. 7.3. договору позики від 01 липня 2019 року та не спростований відповідачем. З огляду на зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що підписанням договору позики від 01 липня 2019 року ОСОБА_2 підтвердила факт отримання грошових коштів від ОСОБА_1 у розмірі 110000, 00 грн саме в момент підписання цього договору, проте кошти в строк, передбачений договорм позивачу не поврнула, тому є підстави для стягнення відсотків за користування чужими коштами у розмірі передбаченому п. 7.3 договору позики. За змістом пункту четвертого частини першої статті 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Виходячи з наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції не забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, суд першої інстанції неправильно застосував нрми статтей 1046, 1047, 1051 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову. Таким чином, колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні в матеріалах справи докази та обставини справи, приходить до висновку, що аргументи апеляційної скарги ОСОБА_1 є виправданими. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Відповідно до п.п. б,в п. 4 ч. 1 ст 382 ЦПК України, в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Згідно з нормами ч.13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи задоволення позовних вимог та апеляційної скарги з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума судового збору за подання позовної заяви в розмірі 2497,54 грн, за подання апеляційної скарги в розмірі 3747,00 грн, а всього 6244, 54 грн. Керуючись ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 10 липня 2020 року у цій справі скасувати. Прийняти нове судове рішення наступного змісту. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики задовольнити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 01 липня 2019 року у розмірі 110000,00 гривень, проценти за користування коштами у розмірі 139754,09 гривень. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позову у розмірі 2497,54 грн, судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3747, 00 грн, а всього стягнути судовий збір у розмірі 6244, 54 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повна постанова складена 19 березня 2021 року. Головуючий суддя СуддяСуддя Подліянова Г.С.Гончар М.С.Маловічко С.В.