Постанова 4856 № 120/5780/20-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/5780/20-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Бошкова Ю.М. Суддя-доповідач - Біла Л.М. 15 березня 2021 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Білої Л.М. суддів: Гонтарука В. М. Курка О. П. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 07 грудня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : В жовтні 2020 року адвокат Меламед В.Б., діючи в інтересах позивача та від імені позивача - ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області в якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду у Вінницькій області №0238300072/8 від 18.01.2020 року про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 ; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області призначити та виплачувати Гонопольському ОСОБА_2 пенсію за віком з 10.12.2020 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів. Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 12.11.2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, надано термін для усунення недоліків позовної заяви шляхом надання до суду заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду із зазначенням обґрунтованих та поважних причин його пропуску. 27.11.2020 року представник позивача - адвокат Меламед В.Б. надав до суду заяву, в обґрунтування якої зазначив, що предметом оскарження у даному позові є дії пенсійного органу, які носять ознаки триваючого правопорушення, що полягає в порушенні прав позивача на володіння майном, а тому строк звернення до суду з даною позовною заявою є необмежений часовим проміжком. Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 07 грудня 2020 року підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду, вказані адвокатом Меламедом В.Б., визнані неповажними та необгрунтованими, а позовну заяву ОСОБА_1 повернуто особі, яка її подала. Не погодившись із прийнятим рішенням, представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу про повернення позовної заяви ОСОБА_1 та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Обгрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, апелянт відзначає про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування всіх обставин справи, що призвело до неправильного її вирішення. Серед іншого, апелянтом відзначено про триваючий характер протиправної поведінки пенсійного органу та про факт запровадження на території Ізраїлю, де проживає позивач, жорстких карантинних обмежень, що стало на заваді вчасного оскарження останнім відмови відповідача у призначенні пенсії. Розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі доказами. Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на таке. Предметом судового оскарження є рішення Головного управління Пенсійного фонду у Вінницькій області №0238300072/8 від 18.01.2020 року про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 . Як встановлено з матеріалів справи, 10.01.2020 року представник позивача (адвокат Меламед В.Б.), діючи на підставі довіреності, звернувся до відповідача з відповідною заявою про призначення пенсії позивачу, яка в подальшому рішенням ГУ ПФУ у Вінницькій області №0238300072/8 від 18.01.2020 залишена без задоволення. 29.04.2020 року, представник позивача, оскаржуючи отриману відмову пенсійного органу, звернувся до суду з відповідним позовом, який ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 04.05.2020 року був залишений без руху. Заявнику було запропоновано усунути виявлені недоліки апеляційної скарги та надано відповідний строк, який в подальшому в зв`язку з карантинними заходами було продовжено до 06.08.2020 року. Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 11.08.2020 року позовну заяву ОСОБА_1 повернуто особі, яка її подала, в зв`язку з неусуненням недоліків. Вказана ухвала заявником не оскаржувалась. Повторно, з позовною заявою представник позивача звернувся до суду 05.10.2020 року, яку в результаті неусунення вказаних судом недоліків, ухвалою від 07.12.2020 року було повернуто заявнику. Надаючи оцінку оскаржуваній ухвалі суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції погоджується з позицією суду першої інстанції, що на правовідносини, які виникли з приводу оскарження рішень, дії чи бездіяльності пенсійного органу поширюється інститут строків звернення до адміністративного суду. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Перевіряючи правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права в частині строку звернення до суду з позовом, необхідно вказати таке. Рішенням Конституційного Суду України №17-рп/2011 від 13 грудня 2011 року визначено, що держава може встановлювати відповідні процесуальні строки, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя. Верховний Суд, розглядаючи спори за схожих фактичних обставин, що й у цій справі, в частині строків звернення до суду з позовом неодноразово вказував (зокрема, постанова від 15 квітня 2020 року у справі № 15/2973/18, постанова від 22 квітня 2020 року у справі № 811/1664/18), що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства. Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Реалізація права позивача на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача. Позивач, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, нереалізація цього права зумовлена його власною поведінкою. Питання ж поважності причин пропуску строку звернення до суду є оціночним та залежить від доказів, якими підтверджуються обставини та підстави такого пропуску. Поважними причинами слід розуміти лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася із адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами. Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування. Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином. Чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. А для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного та необмеженого поновлення судами пропущеного строку. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»). Таким чином, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду з відповідним позовом. Відповідно до частини першої статті 121 КАС суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом. Поважними причинами слід розуміти лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася із адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами. Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування. Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином. Обґрунтовуючи поважність причин пропуску строку, позивач зазначає про протиправні дії відповідача, які полягають в порушенні його права на володіння майном, що є триваючим правопорушенням, а тому строк звернення до суду не обмежується певним часовим проміжком. Колегія суддів зазначає, що застосовуючи строки у зазначеній сфері, потрібно розрізняти право особи на соціальний захист та право особи на судовий захист. Право на соціальний захист особи реалізується відповідним суб`єктом владних повноважень, як правило, органом пенсійного фонду, за зверненням такої особи з проханням надати певний статус та здійснити відповідні виплати. У випадку якщо особа вважає, що існує спір у публічно-правовій сфері стосовно реалізації її права на соціальний захист, зумовлений протиправними рішеннями, діями або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, така особа може звернутися до адміністративного суду з позовом, що буде уже способом реалізації права на судовий захист. Згідно з Конституцією України право особи на соціальний захист гарантується, в першу чергу, статтею 46, а право на судовий захист, зокрема, - статтями 55 та

124. Суд також виходить з того, що у триваючих правовідносинах суб`єкт владних повноважень протягом певного проміжку часу ухиляється від виконання своїх зобов`язань (триваюча протиправна бездіяльність) або допускає протиправну поведінку (триваюча протиправна діяльність) по відношенню до фізичної або юридичної особи. Прикладом таких правовідносин є правовідносини, що виникають у сфері реалізації права громадян на соціальний захист (пенсійне забезпечення, соціальні виплати тощо). При застосуванні строків звернення до адміністративного суду у вказаній категорії справ, а саме у сфері реалізації права громадян на соціальний захист (пенсійне забезпечення, соціальні виплати тощо), слід виходити з того, що встановлені процесуальним законом строки та повернення позовної заяви на підставі їх пропуску не можуть слугувати меті відмови у захисті порушеного права, легалізації триваючого правопорушення, в першу чергу, з боку держави. Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією висловленою Верховним Судом у постанові від 29 листопада 2019 року у справі № 608/957/16-а. Отже, колегія суддів, дослідивши матеріали справи, зазначає, що відлік строків для звернення з метою реалізації права на соціальний захист розпочинається з моменту отримання відповідним суб`єктом владних повноважень заяви особи, до якого додано пакет необхідних документів. У свою чергу, відлік строків для звернення до суду (у випадку незгоди особи з відповідним рішенням, дією чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень за результатами розгляду зазначеної заяви) розпочинається з моменту коли особа дізналася або повинна була дізнатися про таке порушення своїх прав, крім випадків якщо інше прямо не передбачено законом. Отже, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що звернувшись до суду 19 жовтня 2020 року з позовом щодо визнання рішення Головного управління Пенсійного фонду у Вінницькій області №0238300072/8 від 18.01.2020 року про відмову у призначенні пенсії, позивач пропустив шестимісячний строк звернення до суду. В даному випадку, отримане позивачем рішення пенсійного органу не має ознак триваючого правопорушення, позаяк після прийняття останнього відповідачем жодних протиправних дій, які б стосувались прав та інтересів позивача вчинено не було. При цьому, не вжиття відповідачем відповідних дій за результатами звернення позивача є, за своєю суттю, закінченою бездіяльністю, яка не носить триваючого характеру. Саме по собі, звернення позивача із заявою до відповідача не робить вказані правовідносини триваючими, а тому строк на звернення до суду із даним позовом пропущений. Судова колегія резюмує, що в даному випадку, початок перебігу строку на звернення до суду розпочався для позивача саме з часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про бездіяльність з боку відповідача щодо непризначення йому пенсії, а саме з 12.02.2020 року, моменту отримання його законним представником оскаржуваного в межах даної справи рішення пенсійного органу. Щодо доводів апелянта про запровадження з 19.07.2020 року на території Ізраїлю, де проживає позивач, жорстких карантинних обмежень, то судова колегія останнім оцінку не надає, оскільки вказані обставини не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Вказані обставини відзначені апелянтом лише в апеляційній скарзі. Судова колегія, підсумовуючи викладене та враховуючи, що власні інтереси в межах даної справи захищаються позивачем не особисто в зв`язку з його проживанням за кордоном, а його представником, який проживає на території України та діє на підставі довіреності, наданої ОСОБА_1 , вважає, що невжиття останнім активних дій протягом встановленого шестимісячного строку з моменту отримання відмови відповідача, свідчить про пасивність поведінки останнього у здійсненні захисту прав та інтересів позивача. В розрізі встановлених обставин, судова колегія відхиляє також посилання апелянта на те, що вперше з позовною заявою, що мало місце 29.04.2020 року, апелянт звернувся до суду в межах строку, встановленого ст. 122 КАС України, оскільки вказане свідчить лише про те, що заявником право на судовий захист в межах даних правовідносин вже було використано та отримано відповідну оцінку суду, яка в подальшому оскаржена не була. Натомість, на виконання вимог ухвали суду про залишення позовної заяви без руху, при повторному зверненні до суду, апелянтом відзначено лише про триваючий характер правопорушення, чим зазначено свою позицію про факт пропуску строку звернення до суду. У сенсі наведеного, треба визнати, що суд першої інстанції правильно оцінив наведені позивачем обставини пропуску строку звернення до суду як неповажні для його поновлення. Практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа «Стаббігс на інші проти Великобританії», справа «Девеер проти Бельгії»). Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (рішення Європейського суду у справі «Перез де Рада Каванілес проти Іспанії» від 28.10.1998 року, заява № 28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, Європейський суд з прав людини виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак, у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних, об`єктивних, непереборних, не залежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб. Водночас, навіть наявність об`єктивних та непереборних обставин, що обумовлюють поважність причин пропуску строку звернення до суду, не може розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення пропущеного строку (справа «Олександр Шевченко проти України», п. 27), оскільки у випадку, якщо минув значний проміжок часу з моменту закінчення пропущеного строку, відновлення попереднього становища учасників справи буде значно ускладнено та може призвести до порушення прав та інтересів інших осіб. Крім того, чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, а також строки для подання апеляційної чи касаційної скарги, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин наслідки, встановлені ч. 2 ст. 123 КАС України. Відповідно до ч. ч. 1, 2, 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, правильно застосовано норми процесуального права, а тому колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 07.12.2020 року - без змін. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 07 грудня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України. Головуючий Біла Л.М. Судді Гонтарук В. М. Курко О. П.