Постанова 4856 № 120/3889/20-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/3889/20-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Жданкіна Н.В. Суддя-доповідач - Полотнянко Ю.П. 12 березня 2021 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Полотнянка Ю.П. суддів: Ватаманюка Р.В. Драчук Т. О. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного Управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, Державної казначейської служби України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : в серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної казначейської служби України, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, в якому просив: визнати протиправними дії Держави України в особі Державної казначейської служби України і Головного управління Пенсійного фонду у Вінницькій області у завданні ОСОБА_1 матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини щомісячного довічного утримання судді у відставці в період з 15.06.2016 по 31.12.2018 за нормативним актом (Законом України), що у подальшому визнаний неконституційним, незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів; стягнути з Державного бюджету України шляхом безспірного списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України за рахунок бюджетної програми КПКВК 3504030 «Відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб» - 369 930,83 грн. основного боргу, 64 060,20 грн. інфляційних витрат, 28 094,52 грн. 3 % річних від простроченої суми, а всього 462 085,55 грн. на відшкодування майнової шкоди, завданої законом, що визнаний Конституційним Судом України неконституційним. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 15.10.2020 у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов. На обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначив, що предметом у даній справі є не сума щомісячного довічного грошового утримання як така сама по собі, а стягнення збитків у вигляді неотриманої частини щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, а предметом доказування завдання позивачу матеріальної шкоди, зокрема у вигляді доходів, які позивач міг би реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушене застосуванням до нього визнаного неконституційним правового акта або його окремої частини. Також посилається на те, що застосування ретроспективної дії та стягнення шкоди за час дії неконституційного закону, є цілком логічним з огляду на ч.2 ст.152 Конституції України, так як не можна нанести шкоду після рішення КСУ про неконституційність акта. При цьому відшкодування такої шкоди і означає ту саму зворотну дію. Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України. Розглянувши матеріали справи, колегія суддів апеляційної інстанції, дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, виходячи з наступного. Як встановлено судом першої інстанції, з 15.06.2016 позивач отримує довічне грошове утримання та перебуває на обліку в УПФУ в м. Вінниці. Відповідно до діючого законодавства та рішення Конституційного Суду України за №4-рп/2016 від 08.06.2016 позивач отримував грошове утримання судді у відставці в розмірі 90 відсотків, виходячи із 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, доплати за вислугу років в розмірі 50 відсотків від суми 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Як зазначає позивач, внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону за період з 15.06.2016 по 31.12.2018 йому суттєво було зменшено виплати щомісячного довічного грошового утримання, як судді у відставці, чим спричинена матеріальна шкода на суму 462 085,55 грн., у зв`язку з чим звернувся до суду з даним позовом. Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції дійшов висновку, що недоотримана позивачем сума щомісячного довічного грошового утримання, не може вважатися збитками у розумінні статті 22 Цивільного Кодексу України, а тому, позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню. Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції за такими доводами. Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Положеннями статті 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Так, з липня 2010 року суддівська винагорода регулювалась статтею 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ (Закон №2453). Даною статтею, у її первинній редакції, було передбачено порядок визначення суддівської винагороди, яка складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Згідно з частиною 3 статті 129 Закону (у редакції станом на 07.07.2010) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат. У подальшому, змінами, внесеними Законом України "Про внесення зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 19 грудня 2013 року № 716-VII (Закон № 716), посадовий оклад судді місцевого суду встановлювався у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджувався поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат. У той же час, згідно із Законом України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року № 76-VІІІ (Закон №76) з частини третьої статті 129 Закону № 2453 виключено положення, яке з 1 січня 2015 року встановлювало посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Разом з тим, Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 року №192-VIІІ було викладено у новій редакції Закон від 07.07.2010 № 2453-VI, частиною третьою статті 133 якого визначалось, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Тобто, посадовий оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат, а відтак значно зменшено розмір суддівської винагороди у цілому. Відповідно до Законів України Про Державний бюджет на відповідні роки мінімальна заробітна плата становила: у 2015 році - 1218 грн., з 1 вересня - 1378 гривень, з 1 січня 2016 - 1378 гривень, з 1 травня 2016 року - 1450 гривень, з 1 грудня 2016 року - 1600 гривень, з 1 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 3200 гривень, з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - 3723 гривень. Отже, починаючи з 30.09.2016 грошове утримання судді у відставці в розмірі 90 відсотків, обчислювалось виходячи з 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, доплати за вислугу років в розмірі 50 відсотків від суми 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018 (4062/15) за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12 лютого 2015 № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення частини третьої та десятої статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" (далі - Закон № 2453-VI). Відповідно до пункту 1 вказаного Рішення Конституційного Суду України положення частини третьої статті 133 Закону № 2453 підлягає застосуванню в його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат." Проте відповідно до статті 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 13.07.2017 № 2136-VIII, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Згідно статті 152 Конституції України, закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. З резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018 (4062/15) суд встановив, що положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.7.2010 N 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 № 192-VIII, які визнані неконституційними пунктами 1, 2 резолютивної частини цього Рішення, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Тобто положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 N 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 N 192-VIII, втратили чинність саме 04.12.2018, а отже, судом першої інстанції вірно вказано, що нарахування суддівської винагороди відповідно до вказаного Рішення повинно здійснюватися з 04.12.2018. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 16.04.2019 у справі №318/2132/14-а. Крім того, ч. 1 ст. 58 Конституції України передбачено, що Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. У Рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 у № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Закон діє з моменту набрання ним чинності до втрати ним чинності, яка може наступити внаслідок його скасування, заміни його іншим законом, закінчення терміну дії закону або ухвалення рішення Конституційного Суду України про визнання закону (його окремих положень) неконституційним. Отже, Закони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Рішенням від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018 (4062/15) яким Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VІ у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 № 192-VIII, за яким "суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу", для цілей застосування окремих положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VІІІ зі змінами, а саме: частини першої статті 55 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду; частини восьмої статті 56, частин першої, другої статті 89 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з обов`язковим проходженням підготовки у Національній школі суддів України для підтримання кваліфікації; частини третьої статті 82, частин шостої, сьомої статті 147 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді - було відновлено здійснення нарахування та виплати доплати за вислугу років. Отже, як зазначалося, пунктом 3 резолютивної частини рішення Конституційного суду України визначено, що положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VІ, які визнані неконституційними даним рішенням Конституційного суду України, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. З матеріалів справи встановлено, що спірним періодом є період з 15.06.2016 по 31.12.2018. При цьому, стосовно вимоги позивача про відшкодування шкоди слід вказати наступне. Згідно ч. 3 ст. 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Відповідно до ст. 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів. Однак, положення даної статті підлягають застосуванню тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. При цьому у випадках, коли закони чи інші нормативно-правові акти або їх окремі положення визнаються Конституційним судом України неконституційними та у зв`язку з цим втрачають чинність, вказана норма не підлягає застосуванню. Відповідно до ст.22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Тобто, поняття "збитки" передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. Разом з тим, позивач просить відшкодувати завдану йому шкоду у вигляді недоотриманого щомісячного довічного грошового утримання. Враховуючи вищевикладене суд зазначає, що недоотриманий позивачем розмір щомісячного довічного грошового утримання не може вважатися збитками у розумінні ст. 22 ЦК України. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги про стягнення з Держаного бюджету України шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним, є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Крім того, суд зазначає, що необґрунтованими є й вимоги про стягнення з Державного бюджету України інфляційних витрат. Нарахування інфляційних втрат стосується прострочення саме грошових зобов`язань, а поняття "грошове зобов`язання" згідно з положеннями Цивільного кодексу України означає зобов`язання, яке складається з правовідносин, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. В свою чергу, відшкодування шкоди є мірою цивільно-правової відповідальності. Відповідно, сума збитків не є грошовим зобов`язанням в розумінні цивільного законодавства, а тому нарахування на суму збитків інфляційних втрат суперечить приписам ч. 3 ст. 11 ЦК України. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, передбачених п. 2 ст. 2 ЦК України, цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається. Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили відповідно до ст. 325 КАС України та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий Полотнянко Ю.П. Судді Ватаманюк Р.В. Драчук Т. О.