Постанова 4818 № 645/1853/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 березня 2021 року м. Харків справа № 645/1853/20 провадження № 22-ц/818/943/21 Харківський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: судді - Тичкової О.Ю., суддів Маміної О.В., Пилипчук Н.П., за участю секретаря судового засідання Супрун Я.С., сторони справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_2 на ухвалу Фрунзенського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2020 року в складі судді Ульяніч І. В. УСТАНОВИВ: В провадженні Фрунзенського районного суду м. Харкова з червня 2020 року перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності та поділ майна подружжя. У жовтні 2020 року ОСОБА_5 звернулась до суду з заявою про забезпечення позову, в якій просить: накласти арешт та заборонити вчиняти будь-які дії, спрямовані на відчуження житлового будинку з надвірними будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , житловою площею 88,3 кв.м, який належить ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер 723, виданий 11.04.2014, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 337308563101; накласти арешт та заборонити вчиняти будь-які дії, спрямовані на відчуження земельної ділянки з кадастровим номером 6310138500:11:049:0001, площею 0,0853 га, за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер 726, виданий 11.04.2014, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 337280063101. В обґрунтування заяви про забезпечення позову позивач вказує на те, що відповідачем здійснено відчуження транспортних засобів, які були придбані під час перебування у шлюбі з позивачем у період з 22.11.2008 до 07.08.2020 , з метою приховування спільного сумісного майна від поділу, а саме: Lexus модель RX 350 реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2008 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 06.12.2019 р. зареєстровано за відповідачем 10.11.2012 р., перереєстровано на нового власника - ОСОБА_6 за договором купівлі- продажу (СГ) (ТСЦ 6341) 06.12.2019 р.; Renault модель MASTER, реєстраційний номер НОМЕР_3 , 2013 року випуску, зареєстровано за відповідачем 31.08.2016 р., перереєстровано на нового власника - ОСОБА_7 за договором купівлі-продажу (СГ) (ТСЦ 6341). Перереєстрація була здійснена в березні 2020 року, про що свідчить інформація з Єдиного державного реєстру МВС транспортних засобів від 13.03.2020 та 21.03.2020; Audi модель А6, реєстраційний номер НОМЕР_4 , 2016 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_5 зареєстровано за відповідачем 21.06.2017 р., перереєстровано на нового власника - ОСОБА_7 за договором купівлі-продажу (СГ) (ТСЦ 6341) 13.03.2020. Враховуючи те, що відповідачем в період перебування у шлюбі з позивачем одноособово здійснено відчуження зазначених транспортних засобів, без повідомлення про це іншого співвласника - позивача, та, відповідно, не сплачено позивачу Ѕ частку вартості транспортних засобів, при цьому достеменно усвідомлюючи, що транспортні засоби є об`єктами спільної сумісної власності подружжя, у позивача є обґрунтоване припущення вважати, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду та ефективний захист/поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Позивач вважає, що гарантія виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог може бути забезпечена шляхом вжиття вищенаведених заходів забезпечення позову. Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2021 року заяву ОСОБА_4 про забезпечення позову задоволено частково. Вирішено накласти заборону вчинення будь-яких дій, спрямованих на відчуження житлового будинку з надвірними будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , житловою площею 88,3 кв.м, який належить ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер 723, виданий 11.04.2014, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 337308563101. Вирішено накласти заборону вчинення будь-яких дій, спрямованих на відчуження земельної ділянки з кадастровим номером 6310138500:11:049:0001, площею 0,0853 га., за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер 726, виданий 11.04.2014, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 337280063101. Задовольняючи частково заяву про забезпечення позову суд першої інстанції керуючись вимогами ст. ст. 149-151, 153 ЦПК України виходив з того, що між сторонами виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову. остатніми та співмірним заходом забезпечення позову у даному випадку є заборона вчинення будь-яких дій, спрямованих на відчуження житлового будинку з надвірними будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , житловою площею 88,3 кв.м., який належить ОСОБА_2 та земельної ділянки з кадастровим номером 6310138500:11:049:0001, площею 0,0853 га., за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 , який не буде перешкоджати вільному використанню відповідачем свого майна. Що стосується вимог заявника про накладення арешту на вищезазначене майно, то в цій частині суд вважав за необхідне відмовити, оскільки забезпечення позову у виді заборони вчинення відчуження є достатнім для забезпечення ефективного захисту оспорюваних прав та інтересів позивача, за захистом яких вона звернулась, в разі задоволення позову. В апеляційній скарзі ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_2 посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, на порушення судом норм процесуального права просить ухвалу суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволені заяви про забезпечення позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що згідно договорів купівлі-продажу від 11 квітня 2014 року житловий будинок та земельна ділянка були придбані в особисту власність чоловіка та за його особисті кошти. Позивачем заявлено позовну вимогу про визнання за нею права власності на Ѕ частину завершеного об`єкту будівництва: житлового будинку з цокольним поверхом, прибудовою та мансардою, загальною площею 241,5 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який введений в експлуатацію на підставі Декларації про готовність об`єкту до експлуатації, яка зареєстрована в інспекції ДАБК у Харківській області від 29 серпня 2011 року « ХК 19011033949. Житловий будинок площею 88, 3 кв.м. не є предметом спору, а житловий будинок загальною площею 241, 5 кв.м не зареєстровано у встановленому законом порядку, у зв`язку з чим не є об`єктом цивільного права, не створює права спільної сумісної власності. Посилання позивача на технічний паспорт житлового будинку від 24.02.2011 та на звіт про проведення технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж об`єкта від 31.03.2011 не підтверджують обставини на які посилається позивач. Позивач зазначаючи про витрату на будівельні роботи коштів сімейного бюджету не наводить скільки ж було витрачено коштів, а також на що вони були витрачені. Судом першої інстанції вжито заходи забезпечення позову у відношенні нерухомого майна, яке не є предметом спору, а також без урахуванням інтересів іншої особи ОСОБА_8 , який не є учасником справи, оскільки вимоги щодо визнання права спільної сумісної власності на житловий будинок площею 241, 5 кв.м. стосуються інтересів останнього. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Дослідивши наявні у справі докази, вивчивши матеріали контрольного провадження, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до положень ст.149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову Статтею 150 ЦПК України визначено перелік видів забезпечення позову, у пункті 4 частини першої якої передбачено, що позов може забезпечуватись встановленням обов`язку вчиняти певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). При цьому при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Згідно з частиною третьою статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. В пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» № 9 від 2 грудня 2006 року, міститься роз`яснення, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Як зазначено в п. 4 Рішення Конституційного Суду від 31 травня 2011 року № 4-рп/2011, інститут забезпечення позову передбачає можливість захисту особою порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Разом з тим у Кодексі встановлено систему захисту прав особою, щодо якої застосовано заходи забезпечення позову. Складовими такої системи є: співмірність видів забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами; можливість суду вимагати від позивача забезпечити його вимогу заставою; відшкодування особі збитків, завданих забезпеченням позову; право на апеляційне оскарження ухвали суду щодо забезпечення позову. У вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) зазначено, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову». Дані положення судом першої інстанції під час вирішення питання про забезпечення позову були враховані. Так, з матеріалів справи вбачається, що між сторонами виник спір щодо визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності та поділ майна подружжя предметом якого є житловий будинок з надвірними будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , житловою площею 88,3 кв.м., який належить ОСОБА_2 та земельна ділянка з кадастровим номером 6310138500:11:049:0001, площею 0,0853 га., за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 , а також автомобілі придбані в період шлюбу. Як вбачається з копії свідоцтва про шлюб Серія НОМЕР_6 , сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 22 листопада 2008 року, згідно рішення суду від 27 травня 2020 року шлюб було розірвано. Згідно договорів купівлі-продажу від 11 квітня 2014 року, тобто в період шлюбу, ОСОБА_2 придбав житловий будинок з відповідними надвірними будівлями за АДРЕСА_2 та земельну ділянку з кадастровим номером 6310138500:11:049:0001, площею 0,0853 га., за адресою: АДРЕСА_1 . Внаслідок прибудов до житлового будинку АДРЕСА_3 змінилась його загальна площа з 88,3 до 241, 5 кв.м. Сторони у справі не заперечують, що спірний житловий будинок площею 241,5 кв.м введений в експлуатацію на підставі Декларації про готовність об`єкта до експлуатації, яка зареєстрована в інспекції ДАБК у Харківській області від 29 серпня 2011 року № ХК 19011033949. Позивач зазначає, що при укладанні договору купівлі-продажу від 11.04.2014 між її чоловіком та ОСОБА_9 прибудови до житлового будинку АДРЕСА_3 вже були введені в експлуатацію, але зміни щодо характеристик об`єкту не були зареєстровані в установленому законом порядку. Відповідач вважає, що оскільки право власності на житловий будинок загальною площею 241, 5 кв.м, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , не зареєстрований у встановленому законом порядку, у зв`язку з чим не є об`єктом цивільних прав, не створює спільної сумісної власності. Системний аналіз позовних вимог ОСОБА_4 та заявлених вимог у заяві про забезпечення позову дають підстави для висновку, що суд першої інстанції правомірно частково забезпечив позов, оскільки обраний позивачем вид забезпечення є співмірним із заявленими позовними вимогами, оскільки йдеться лише про заборону проведення дій направлених на відчуження майна до розгляду справи по суті і не порушує прав ОСОБА_2 на володіння та користування майном. Висновки суду першої інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, доводам заяви про забезпечення позову надана належна правова оцінка. Апелянтом не було відповідним чином доведено наявності передбачених законом підстав для скасування чи зміни ухвали суду першої інстанції, відтак апеляційна скарга до задоволення не підлягає. Цивільний процесуальний закон не зобов`язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову. Підставою забезпечення позову є обґрунтоване припущення заявника, що невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог. Фактично доводи апеляційної скарги стосуються вирішення позовних вимог по суті, а не щодо наявності підстав для забезпечення позову. Що ж стосується доводів апеляційної скарги про можливе порушення прав ОСОБА_8 , то з врахуванням вимог ст. ст. 2, 4 ЦПК України висновків суду щодо суті вирішення заяви про забезпечення позову вони не спростовують, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не надали суду докази підтверджуючих, що ОСОБА_8 уповноважував останніх представляти їх інтереси в суді. Якщо ОСОБА_9 буде вважати, що судовим рішенням про забезпечення позову порушуються його права та інтереси, останній не позбавлений можливості відповідно до вимог ст. 352 ЦПК України подати до суду апеляційну скаргу. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04). З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку, що оскаржувана ухвала постановлена судом з додержанням вимог процесуального закону, а тому підстави для її скасування відсутні. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Ухвалу Фрунзенського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст судового рішення складено 10 березня 2021року Головуючий О.Ю. Тичкова Судді О.В. Маміна Н.П. Пилипчук