Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 826/7301/18

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/7301/18 Суддя (судді) першої інстанції: Келеберда В.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 березня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого - судді Земляної Г.В. суддів: Мєзєнцева Є. І., Файдюка В. В. за участю секретаря Масловської К.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Громадянина Грузії ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2020року у справі № 826/7301/18 за позовом Громадянина Грузії ОСОБА_1 до відповідача Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України в Київській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов`язання вчинити дії,- В С Т А Н О В И Л А : У травні 2018 року Громадянин Грузії ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (надалі - відповідач 1, ДМС України), Управління Державної міграційної служби України в Київській області (надалі по тексту - відповідач 2, ЦМУ ДМС в Київській області), в якому просив: - визнати протиправними дії відповідача 1 щодо неповного розгляду заяви шукача захисту на території України гр. Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у справі №2017KV0093 від 26 грудня 2017 року; - визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача 2 від 27 квітня 2018 року за №144-18; - зобов`язати відповідачів повторно розглянути заяву шукача захисту на території України гр. Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . у справі №2017KV0093 від 26 грудня 2017 року. В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що прибув на територію України з метою отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Проте, ухвалою Івано-Франківського міського суду від 17 листопада 2017 року у справі №344/1341/17 до ОСОБА_1 застосовано екстрадиційний арешт та задля забезпечення належної безпеки затриманого визначено місце його утримання у відділі забезпечення досудового слідства СБУ України за адресою м. Київ, Аскольдів провулок, 3-А. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2020року в задоволенні позовних вимог громадянину Грузії ОСОБА_1 - відмовлено повністю. Не погоджуючись з зазначеним вище судовим рішенням позивачем (надалі - апелянт) подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ`єктивність рішення суду, порушення судом норм матеріального права, що є підставою для скасування судового рішення. Свої вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції не наводить жодного доказу на спростування фактів, заявлених позивачем, зокрема, що оскаржуване рішення ДМС України та повідомлення прийнято з порушенням вимог законодавства. Крім того, апелянт які вказують на ситуацію загальнопоширеного насильства, систематичне порушення прав людини і загальну небезпеку для життя, здоров`я і свободи позивача у країні його походження. Представник позивача підтримав доводи викладені в апеляційній скарзі та просив їх задовольнити у повному обсязі. Представник відповідачів в судовому засіданні заперечував проти апеляційної скарги, з підстав викладених у письмовому відзиві на апеляційну скаргу та просив рішення першої інстанції залишить в силі. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду слід залишити без змін, з наступних підстав. Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно зі статтями 315, 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно розглянув справу, правильно встановив обставини справи, наданим доказам дав правильну правову оцінку і прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що громадянин Грузії ОСОБА_1 , у серпні 2015 року прибув до України через аеропорт Бориспіль з карткою моряка на ім`я громадянина України на прізвище ОСОБА_2 . Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 17 листопада 2017 року у справі №344/15341/17 до ОСОБА_1 застосовано екстрадиційний арешт та задля забезпечення належної безпеки затриманого визначено місце його утримання у відділі забезпечення досудового слідства СБУ України за адресою м. Київ, Аскольдів провулок, 3-А. Позивач 07 грудня 2017 року звернувся до територіального відділу ДМС України з заявою-анкетою про визнання його особою, що потребує додаткового захисту, у відповідь на яку відповідачем 1 видано довідку про звернення за захистом №007744 від 26 грудня 2017 року строком дії до 26 січня 2018 року. Надалі, 26 січня 2018 року зазначену довідку було вилучено та у лютому 2018 року видано копію наказу №22 від 29 січня 2018 року про призупинення розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та визнання недійсною довідки від 16 грудня 2017 року №007744. Розгляд заяви позивача поновлено Управлінням ДМС в Київській області 06 березня 2018 року та видано нову довідку про звернення за захистом в Україні за №008836, яку продовжено строком до 07 вересня 2018 року. Проте, 08 травня 2018 року позивачем отримано повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за №72 від 03 травня 2018 року. Зокрема, повідомлення обґрунтоване тим, що позивач є особою, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні, а окрім того встановлені обставини вчинення позивачем тяжких злочинів неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з чим прийнято негативне рішення від 27 квітня 2018 року №14418. Позивач вважаючи дії відповідачів протиправними щодо прийняття спірних рішень, зумовила його звернення до суду, з адміністративним позовом. Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оцінюючи оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від 27 квітня 2018 року за №144-18 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також дії відповідачів щодо розгляду заяви шукача захисту на території України від 26 грудня 2017 року у справі №2017КV0093 на предмет дотримання відповідачем 2 положень частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку, що прийняте воно обґрунтовано, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішень, добросовісно та розсудливо, у зв`язку з чим не вбачається правових підстав для задоволення позовних вимог в цій частині. Відповідно відсутні правові підстави для задоволення похідних вимог представника позивача, зокрема, щодо зобов`язання відповідачів повторно розглянути заяву шукача захисту на території України громадянина Грузії ОСОБА_1 від 26 грудня 2017 року, ІНФОРМАЦІЯ_1 у справі №2017КV0093. Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції, оскільки вони знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно пунктів 1 та 13 статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Частинами 1 та 5 статті 5 Закону №3671-VI встановлено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Відповідно до частини 1 статті 7 цього Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Частиною 7 статті 7 Закону №3671-VI встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Відповідно до пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Судом першої інстанції встановлено, а апелянтом не спростовано, що ДМС України, у межах розгляду заяви позивача, дослідивши матеріали особової справи №2017 КV 0093, з`ясовано, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець міста Зугдіді, громадянин Грузії, грузин, освіта вища, закінчив Зугдідський незалежний університет у 1999 році за спеціальністю "правознавство" та Митну академію Грузії у 2001 році за спеціальністю "правознавство" (митне право), володіє російською та англійською мовами, одружений з 2010 року, має дочку 2014 року народження. З 2002 по 2012 роки позивач працював на різних посадах у пенітенціарній системи Міністерства юстиції Грузії, а також прокуратури області Самегрело-Земо Сванеті, центральному та обласному апараті МВС та Міністерстві оборони Грузії. З 12 жовтня 2012 року легально покинув Грузію , перетнувши кордон з Туреччиною наземним шляхом (автомобілем) через КПП "Сарфі" у м. Батумі, скориставшись власним закордонним дипломатичним паспортом. З 2012 по 2015 роки позивач проживав в Туреччині, за отриманням статусу біженця не звертався, та у серпні 2015 року прибув до України через аеропорт Бориспіль з карткою моряка на ім`я громадянина України на прізвище ОСОБА_2 , нелегально проживав у найманому житлі. У листопаді 2017 року позивача було затримано в порядку статей 208, 82 КПК України, оскільки з 13 лютого 2013 року ОСОБА_1 розшукувався за Червоним циркуляром Інтерполу на підставі клопотання Головної прокуратури Грузії з метою виконання судових рішень Грузії у кримінальних справах. Окрім того, Міністерством юстиції України отримано запит Головної прокуратури Міністерства юстиції Грузії про видачу позивача для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені кримінальні злочини. До позивача застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (екстрадиційний арешт) до вирішення Міністерством юстиції України питання про його видачу та фактичну передачу до Республіки Грузія. Свою заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач обґрунтував тим, що з 2006 по 2012 роки він обіймав керівні посади у правоохоронних органах Грузії, брав активну участь в антикримінальних та антиросійських заходах, з метою збереження конституційного ладу Грузії, в результаті такої діяльності в нього з`явилися вороги серед представників спецслужб РФ та спійманих ним кримінальних авторитетів, які виходять з в`язниці, опиняються на волі та погрожують йому фізичною розправою. Побоювання повернення до країни походження позивач пов`язує із захистом свого життя, у зв`язку з чим стверджує, що існує реальна загроза його фізичного знищення. На питання представників відповідача 1 за що ОСОБА_1 переслідується Грузією , позивач відповів, що у Грузії він вів боротьбу з організованою злочинністю, наркоторгівлею та злодіями у законі, у тому числі наближеними до влади, боровся проти спецслужб РФ жорсткими, але законними методами. Свою втечу з Грузії пояснює політичним вигнанням, вказуючи на політичний характер його переслідування нинішньою владою Грузії, яку він вважає проросійською. УДМС Київської області прийнято рішення від 07 березня 2018 року про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, одночасно Міністерством юстиції України проводилася екстрадиційна перевірка ОСОБА_1 При цьому інкриміновані позивачу правопорушення за законодавством України кваліфікуються за статтями 29,115,127,14,153,191,365 КК України і є екстрадиційними, оскільки передбачають покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менше 1 року, або особу засуджено до покарання у виді позбавлення волі, і невідбутий строк становить не менше чотирьох місяців. У розшук позивача оголошено за обвинуваченням у вчиненні злочинів, які передбачені такими статтями: співучасть у тортурах, організація насильницьких дій сексуального характеру, привласнення і розтрата державних коштів, принизливе і нелюдське поводження з ув`язненими. Також судом визнано ОСОБА_1 у вчиненні злочинів зазначеного характеру стосовно засуджених до позбавлення волі осіб. У 2016 році судовою установою Грузії визнано позивача винним у тортурах у справі про "Навтлугську спецоперацію" та засудив до семи років шести місяців позбавлення волі. У квітні 2016 року позивача звинувачено у замовному вбивстві генерал-майора ОСОБА_2 в Москві. До матеріалів особової справи позивача приєднано копії його національного та дипломатичного паспортів, дипломів про вищу освіту, інформацію, отриману з мережі Інтернет, фото та відео матеріали, які підтверджують особу та грузинське громадянство позивача. Водночас, під час обшуку в помешканні, яке займав позивач в Україні, вилучено підроблені паспорти громадянина України та Латвії, картку моряка на ім`я ОСОБА_2 , якими користувався позивач під час прибуття та незаконного перебування в Україні (окрім латвійського паспорту). Також особу позивача підтверджено експертним висновком від 01 листопада 2017 року №625/1 Українського науково-дослідного інституту спеціальної техніки та судових експертиз. Матеріали справи та ІКП по країні громадянської належності, який проведено з метою визначення вірогідних мотивів вчинення позивачем злочинних діянь, які йому інкримінуються, вказують на те, що найбільш вірогідно вони вчинялися не з політичних мотивів, а з кар`єрних міркувань, з бажання догодити керівництву, отримавши очікувані результати від своєї діяльності будь-якою ціною. Окрім того у випадку інкримінування та привласнення державних коштів, інкримінуємих позивачу, такі дії зумовлені корисливими мотивами. За висновками відповідачів причинного зв`язку між інкримінованими позивачу злочинами та будь-якою політичною метою не встановлено. Політичний елемент інкримінованих позивачу злочинних діянь у жодному разі не переважує їх кримінального характеру відповідно до загального права. Зазначене дає підстави для висновку, що злочини, які інкримінуються позивачу правосуддям Грузії, не містять політичних ознак та, зважаючи на їх характер та наслідки для постраждалих, а також значні терміни ув`язнення, до яких засуджено позивача, вважаються тяжкими. Судом першої інстанції встановлено, а апелянтом не спростовано, що позивач, якого у країні громадянської належності Грузії засуджено до тривалих термінів ув`язнення за низкою кримінальних справ, у разі екстрадиції з України до Грузії, очевидно, буде затриманий у рамках законних санкцій за результатами розгляду таких кримінальних справ: №074101112801 - відповідно до вироку Тбіліського міського суду від 27 січня 2014 року ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні злочинів, передбачених пунктом а) частини третьої статті 143, пунктами а,б,д,ж частини другої статті 144-1 (2 епізоди), частини першої статті 133 КК Грузії та обрано міру покарання у вигляді позбавлення волі строком на 9 років. З урахуванням перегляду зазначеного судового рішення позивачу обрано міру покарання у вигляді позбавлення волі строком на 9 років; №0891501613002 - відповідно до вироку Тбіліського міського суду від 22 жовтня 2014 року позивача визнано винним у скоєнні злочинів, передбачених пунктами а,г,д,ж частини другої статті 144-1 КК Грузії та обрано міру покарання у вигляді позбавлення волі строком на 7 років та 6 місяців; №083240113802 - відповідно до вироку Зугдідського районного суду від 24 листопада 2014 року, залишеного без змін рішенням Кутаїського апеляційного суду від 10 березня 2015 року, позивача визнано винним у скоєнні злочинів, передбачених пунктами а,б,ж частини другої статті 144-3 КК Грузії та обрано міру покарання у вигляді позбавлення волі строком на 3 роки 7 місяців; №101010213001, - у провадженні Тбіліського міського суду знаходиться кримінальна справа, у якій позивача притягнуто до кримінальної відповідальності за скоєння кримінальних злочинів, передбачених пунктами а,г частини другої, пунктом б) частини третьої статті 182 КК Грузії; №010118112 - у провадженні Тбіліського міського суду знаходиться кримінальна справа, у якій позивача притягнуто до кримінальної відповідальності за скоєння кримінальних злочинів, передбачених пунктами а,д,ж частини другої статті 144-1 КК Грузії; №010070114801 - у провадженні Тбіліського міського суду знаходиться кримінальна справа, у якій позивача притягнуто до кримінальної відповідальності за скоєння кримінальних злочинів, передбачених пунктами а,г,д,ж частини другої статті 144-1 КК Грузії; №010081215801 - у провадженні Тбіліського міського суду знаходиться кримінальна справа, у якій позивача притягнуто до кримінальної відповідальності за скоєння кримінальних злочинів, передбачених пунктом в) частини другої, пунктом а) частини четвертої статті 143, пунктами а,б частини другої, частини третьої статті 144-1 КК Грузії; №081120113001 - у провадженні Тбіліського міського суду знаходиться кримінальна справа, у якій позивача притягнуто до кримінальної відповідальності за скоєння кримінальних злочинів, передбачених пунктом д) частини другої, пунктом в) частини третьої статті 109 КК Грузії. Так, до позивача у зв`язку з провадженням у кримінальних справах застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, та у подальшому оголошено у розшук, у тому числі міжнародний. Аналіз матеріалів ІКП та інформації щодо судових справ за участю позивача дають підстави стверджувати про індивідуальну відповідальність ОСОБА_1 за зазначені порушення кримінального закону, при цьому наявні підстави для обґрунтованого висновку, що кримінальне переслідування щодо заявника з боку правоохоронних та судових органів Грузії відбувається не з політичних причин, а у зв`язку із встановленими фактами вчинення ним у процесі своєї професійної діяльності у правоохоронних органах та Міністерстві оборони Грузії протягом тривалого часу певних дій, які відповідно до законодавства як Грузії, так і України, вважаються тяжкими кримінальними злочинами. За результатами вивчення матеріалів справи за заявою ОСОБА_1 , відповідачі дійшли висновку, що надані ним відомості щодо своєї особи, місць проживання та характеру професійної діяльності в основному відповідає дійсності. Одночасно враховано, що особиста оцінка позивачем його діяльності на посадах, які він обіймав в Грузії у 2002-2012 роках та оцінка цієї діяльності правоохоронними та судовими органами докорінно відрізняються. Позивач категорично заперечує свою причетність до будь-яких незаконних дій, які йому інкримінуються, стверджує, що всі свідчення проти нього сфабриковані. Водночас, позивач не наводить переконливих доказів та аргументів, які б дозволяли зробити висновки про те, що всі вироки проти нього є несправедливими, політично вмотивованими і такими, що базуються на фальшивих свідченнях, отриманих незаконним шляхом. Окрім того, з матеріалів справи вбачається, що кількість свідків, яких було опитано у різних місцях під час розслідування окремих кримінальних справ, за якими винесено обвинувальні вироки, сягає десятки, що очевидно не дозволяє стверджувати, що всі свідчення сфабриковано. Свідчення у кримінальних справах давали не тільки колишні злочинці, а також і інші громадяни - потерпілі, їхні родичі, колишні колеги та підлеглі працівники правоохоронних органів. Також заслуговує на увагу, що у заяві позивача про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту не йдеться про переслідування у країні громадянства за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Під час співбесіди позивач заперечував переслідування із зазначених підстав, проте наполягав на тому, що основною причиною, яка спонукала його виїхати з Грузії є побоювання зазнати переслідувань з боку колишніх опозиційних сил, які прийшли до влади. Судом першої інстанції встановлено, а апелянтом не спростовано, що 01 листопада 2017 року позивач був затриманий правоохоронними органами України, а із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся лише 13 грудня 2017 року після надходження запиту Грузії на його екстрадицію, а отже з порушенням строку, визначеного статтею 5 Закону № 3671-VI. Зазначене вказує на те, що хоча стаття 5 Закону №3671-VI не несе в собі санкцій щодо порушення строку подання заяви, проте, відображає рівень побоювань заявника зазнати переслідувань чи серйозної шкоди. З аналізу матеріалів справи та норм права колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що рішення відповідачів щодо відсутності підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що підстава, яка стала підставою для винесення рішення ДМС України від 27 квітня 2018 року №144-18 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а саме, що діяльність позивача у процесі якої він вчиняв діяння, кваліфіковані судовими установами Грузії, як тяжкі злочини та за які він засуджений, не має ознак політичної діяльності, а відноситься до сфери спеціальної професійної діяльності у правоохоронній сфері та сфері забезпечення оборони держави. При їх вчиненні заявник керувався не політичними, а кар`єрними та корисливими мотивами, відповідно діяння, які вчиняв заявник у процесі своєї діяльності мали не політичний, а кримінальний характер. Зазначені діяння вчинено позивачем за межами України в період до 2012 року, тобто до прибуття в Україну. Із змісту оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України від 27 квітня 2018 року №144-18 чітко вбачаються підстави відмови у визнанні громадянина Грузії ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а саме вказано, що на підставі всебічного вивчення усіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок Управління ДМС у Київській області встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, відсутні, а також, що він вчинив тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також в оскаржуваному рішенні наведено наступну підставу відмови: відповідно до абзаців третього та п`ятого частини першої статті Закону, пункту 6.5 розділу VІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07 вересня 2011 року№649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05 жовтня 2011 року за №1146/19884 Державна міграційна служба України прийняла рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Грузії ОСОБА_1 . Отже, твердження апелянта про відсутність в оскаржуваному рішенні ДМС України конкретних підстав відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованими та спростовуються змістом оскаржуваного рішення. Крім того, колегія суддів відхиляє твердження апелянта щодо неповного розгляду заяви шукача захисту на території України громадянина Грузії ОСОБА_1 , оскільки надані суду документальні докази, зокрема, матеріали особової справи ОСОБА_1 №2017КV0093 від 26 грудня 2017 року, а також викладені вище висновки, спростовують такі твердження. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2020 року по справі № 826/2651/18 встановлено, що позивач тривалий час не бажав надавати відповіді на запитання представників Управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області за відсутності свого адвоката. Отже, в даному випадку мало місце затягування зі сторони позивача розгляду його заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує захисту. Так, стаття 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначає, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Такі формулювання статті 3 Конвенції співпадають з підставами для надання додаткового захисту відповідно до пункту 13 частин першої статті 1 Закону №3671-VI. Отже, якщо повернення до країни походження вважається таким, що може порушувати статтю 3 Конвенції, тоді особа, якій загрожує повернення до цієї країни походження, має вважатися такою, що потребує додаткового захисту. Аналіз матеріалів справи з урахуванням інформації по країні походження вказують на те, що в країні походження громадянської належності позивачу, який розшукується судовими та правоохоронними органами цієї країни через Інтерпол за вчинення тяжких кримінальних злочинів, загрожує арешт та тривале ув`язнення відповідно до винесених щодо нього вироків. Окрім того, відповідачі вказують на вірогідність того, що небезпеку для позивача у разі повернення до Грузії може становити криміналітет, який ймовірно, буде прагнути вчинити над ним фізичну розправу за ту діяльність на посадах у системі МВС та Міністерстві оборони Грузії у 2002-2012 роках. Разом з тим, заслуговує на увагу, що основні права людини та основоположні свободи гарантуються Конституцією Грузії, а смертна кара, тортури, жорстоке, нелюдське або принизливе поводження з затриманими та ув`язненими заборонені законом. Очевидно, що правоохоронними органами та пенітенціарними установами Грузії, як і відповідними установами інших країн у подібних ситуаціях, вживаються спеціальні заходи, спрямовані на забезпечення фізичної безпеки ув`язнених з числа колишніх правоохоронців, державних службовців тощо під час відбування ними термінів покарання Серед іншого існує практика утримання таких ув`язнених окремо від інших груп ув`язнених, або в окремих спеціально виділених для цього установах. Зазначене вказує на те, що у разі екстрадиції позивача до Грузії та його ув`язнення за винесеними проти нього рішеннями судів правоохоронні органи не застосовуватимуть до нього жорстоких, нелюдських або принизливих методів поводження, тортур або серйозних порушень його прав. Додатковими гарантіями цього слід вважати те, що правовідносини між Україною та Грузією врегульовані Європейською конвенцією про видачу правопорушників, у якій зазначено, що договірні сторони зобов`язані видавати одна одній осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої сторони за вчинення правопорушення. Як вбачається з екстрадиційних матеріалів у справі позивача, Головна прокуратура Міністерства юстиції Грузії надала гарантію Міністерству юстиції і Генеральній прокуратурі України, що у випадку екстрадиції позивача до Грузії, він не буде переслідуваний за вчинення злочину, видача по якому не витребовувалася ними. Крім того, позивач не буде направлений, переданий або виданий третій державі без згоди України, до нього буде повністю дотримано законодавство Грузії і передбачені міжнародні права і свободи людини. Таким чином, не зважаючи на те, що у разі повернення позивача до Грузії його буде затримано та ув`язнено у встановленому законом порядку, Грузія, як і у інших подібних випадках, а також виходячи зі своїх зобов`язань у контексті екстрадиційної процедури, забезпечуватиме захист життя заявника та дотримання його основних прав, йому не буде загрожувати завдання серйозної шкоди, що підпадає під заборону статті 3 Конвенції. Відповідно до статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Частиною 2 статті 74 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частинною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Колегія суддів звертає увагу, що покладений на відповідача - суб`єкта владних повноважень тягар доказування правомірності оспорюваного рішення (дій, бездіяльності) не звільняє позивача від обов`язку доведення обставин, на яких ґрунтуються його вимоги. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21 листопада 2019 року по справі №456/952/16. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що позивачем не надано під час розгляду справи у суді першої інстанції, та під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції переконливих доказів того, що його може бути піддано тортурам, чи застосовано репресії в разі повернення на батьківщину, а судом першої інстанції правомірно прийнято рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Дослідивши матеріали справи та зміст апеляційної скарги, судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач не навів аргументів і не надав жодних доказів щодо неповного та необ`єктивного розгляду справи судом першої інстанції. Також, колегія суддів звертає увагу, що зміст апеляційної скарги є ідентичним позовній заяві та додатковим пояснення з додатками поданим позивачем до суду першої інстанції, а отже, доводи, викладені заявником в апеляційній скарзі були предметом дослідження суду першої інстанції і не знайшли свого належного підтвердження під час розгляду апеляційної скарги. Щодо посилання представника позивача, що дана категорія справи підлягала розгляду в судовому засіданні, колегія суддів не бере до уваги, оскільки дана справа не належить до категорій справ, які визначені ст. ст. 288, 289 КАС України (видворення та з приводу затримання іноземців або осіб без громадянства). Суд апеляційної інстанції звертає увагу на позиції Європейського Суду з прав людини, які він висловив, зокрема, в п. 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», п. 43 рішення у справі «Кобець проти України», відповідно до якої, суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, встановлюючи істину в справі суд повинен базуватися передусім на доказах, які належно, достовірно й достатньо підтверджують ті чи інші обставини таким чином, щоби в суду не залишалося щодо них жодного обґрунтованого сумніву. Дослідження матеріалів справи дає підстави для висновку про те, що відповідачем не спростовано доводи позивачів та не доведено наявності обставин, які стали підставою для винесення оскаржуваних постанов та не надано на обґрунтування своїх доводів жодних належних і допустимих доказів, які би могли поза розумним сумнівом підтверджувати висновки перевірки дотримання вимог у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил. З аналізу матеріалів справи та норм права, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції. При цьому апеляційна скарга не містять посилання на обставини, передбачені статтями 317-319 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За змістом частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в зв`язку з чим апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 34, 242, 243, 246, 308, 311, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Громадянина Грузії ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів із дня складання повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного суду у порядку ст. ст. 329-331 Кодексу адміністративного судочинства України. Повний текст постанови буде складено протягом п`яти днів з моменту його проголошення. Головуючий суддя Г.В. Земляна Судді: Є.І. Мєзєнцев В.В. Файдюк Повний текст постанови складено 09 березня 2021 року.