Постанова Миколаївський апеляційний суд № 473/1652/14-ц

03.03.21 22-ц/812/545/21 Єдиний унікальний номер судової справи: 473/1652/14-ц Номер провадження: 22-ц/812/545/21 Суддя - доповідач апеляційного суду: Крамаренко Т.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 03 березня 2021 року м. Миколаїв Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі: головуючого - Крамаренко Т.В., суддів - Бондаренко Т.З., Темнікової В.І., із секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д., без участі сторін, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , подану в його інтересах адвокатом Усіковим Олексієм Віталійовичем на ухвалу Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 25 січня 2021 року, постановлену під головуванням судді - Вуїва О.В. в приміщенні того ж суду о 14-50 хв. у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність посадових осіб Вознесенського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), в с т а н о в и л а: 04 січня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність посадових осіб Вознесенського МРВ ДВС. В обґрунтування своєї скарги ОСОБА_1 зазначав, що рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 06 травня 2014 року з нього на користь ПАТ «Акцент-Банк» стягнуто заборгованість за кредитним договором від 06 жовтня 2008 року б/н в загальному розмірі 22 544,88 грн. та 243,60 грн. судового збору. На підставі вказаного рішення, 28 травня 2014 року стягувачу було видано два виконавчі листи, які були пред`явлені до примусового виконання до відділу ДВС Вознесенського МРУЮ (правонаступником якого є Вознесенський МРВ ДВС ПМРУ МЮ (м. Одеса)). У межах виконавчого провадження № 44227670 з виконання рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 06 травня 2014 року постановами державного виконавця відділу ДВС Вознесенського МРУЮ від 08 серпня 2014 року на все майно боржника накладено арешт. 30 грудня 2014 року вказане виконавче провадження було закінчене на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження». Між тим, при закінченні виконавчого провадження, державний виконавець не вчинив передбачені законом дії щодо припинення чинності арешту. 17 грудня 2020 року він звернувся до Вознесенського МРВ ДВС із заявою про зняття арешту з майна, проте листом від 18 грудня 2020 року у вчиненні вказаної дії йому було відмовлено. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправною бездіяльність посадових осіб Вознесенського відділу ДВС щодо не зняття арешту з належного йому нерухомого майна та зобов`язати вказаних осіб зняти арешт з нерухомого майна, що був накладений на все нерухоме майно постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження № 44227670 від 08.08.2014р; видавник відділ ДВС Вознесенського міськрайонного управлення юстиції; внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 06.02.2015р. державним реєстратором Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради Риженко Олексієм Сергійовичем; номер запису про обтяження: 14918689 від 06.05.2015 року, внесений до державного реєстру речових прав на нерухоме майно 06.02.2015р. державним реєстратором Вознесенського міськрайонного управління юстиції Кришко Євгеном Олександровичем 8635337 (спеціальний розділ). Ухвалою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 25 січня 2021 року ОСОБА_1 поновлено строк на звернення до суду зі скаргою на бездіяльність посадових осіб Вознесенського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса). У задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено. Ухвала суду мотивована тим, що повернення виконавчого документа стягувачу на відміну від повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, не було підставою для зняття арешту з майна боржника як на час закінчення виконавчого провадження, так і на час звернення ОСОБА_1 до Вознесенського МРВ ДВС із заявою від 17 грудня 2020 року, а тому твердження заявника про незаконність бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби щодо не зняття арешту з його майна є хибними. В апеляційній скарзі адвокат Усіков О.В, який діє в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив ухвалу суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким скаргу ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що закінчення виконавчого провадження, так саме повернення виконавчих документів з різних підстав, законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, за яким ніякі інші дії державного виконавця не провадяться. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків передбачених Законом. Судом не врахованого, що строк пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив і він не може бути пред`явлений до виконання знову. Отже, арешт повинен був бути знятий при поверненні виконавчого документа стягувачу. Крім того, зазначав, що у ОСОБА_1 відсутня заборгованість перед ПАТ КБ «Приватбанк» та всі рахунки на його ім`я у цій банківській установі закриті ще 29.08.2017 року. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. У судове засідання сторони не з`явились, про місце й час повідомлені належним чином. Представник ОСОБА_1 адвокат Усіков О.В. надіслав заяву в якій просив розгляд даної справи проводити без його участі. Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України). Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. В силу положень ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону оскаржуване рішення в повній мірі не відповідає. З матеріалів справи вбачається і таке встановлено судом, що рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 06 травня 2014 року з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Акцент-Банк» стягнуто заборгованість за кредитним договором від 06 жовтня 2008 року б/н в загальному розмірі 22 544,88 грн. та 243,60 грн. судового збору (а.с.33). На підставі рішення 28 травня 2014 року стягувачу було видано два виконавчі листи, які були пред`явлені до примусового виконання до відділу ДВС Вознесенського МРУЮ (правонаступником якого є Вознесенський МРВ ДВС ПМРУ МЮ (м. Одеса)). В межах виконавчого провадження №44227670 з виконання вказаного вище рішення суду постановами державного виконавця Вознесенського відділу ДВС від 08 серпня 2014 року на все майно боржника - ОСОБА_1 накладено арешт. Згідно повідомлення виконувача обов`язків начальника Вознесенського МРВ ДВС від 18 грудня 2020 року (а.с. 44) 30 грудня 2014 року виконавче провадження №44227670 було закінчене на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» (виконавчий документ повернуто стягувачу у зв`язку з тим, що у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними). При поверненні виконавчого документа державний виконавець не вчинив дій щодо припинення чинності арештів, що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 46-64). Як на підставу задоволення своїх вимог заявник посилається на те, що при закінченні виконавчого провадження, державний виконавець не вчинив передбачені законом дії щодо припинення чинності арешту. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 с. 13 ЦПК України). За положеннями 447 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції (ч.1 ст. 448 ЦПК України). Частиною 2 ст. 451 ЦПК України передбачено, що у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги (ч. 3 ст.451 ЦПК України). У роз`ясненнях, що містяться в п.18 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року №6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», виходячи зі статті 387 ЦПК, у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посаду державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути допущені порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи. Наприклад, суд може зобов`язати державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби здійснити певні виконавчі дії, якщо він ухиляється від їх виконання без достатніх підстав. При цьому суд не має права зобов`язувати зазначених осіб до вчинення тих дій, які згідно із Законом «Про виконавче провадження» можуть здійснюватися лише державним виконавцем або відповідною посадовою особою державної виконавчої служби. Відповідно до пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України,однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення. За статтею 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані, зокрема, на примусове виконання рішень судів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших Законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. За приписами Закону України «Про виконавче провадження», обов`язок примусового виконання рішення суду, яке набрало законної сили покладається, зокрема, на державних виконавців в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження». Виходячи із засад цивільного судочинства, судове рішення, як таке, вже само по собі являється актом примусу, спрямованим на вчинення тих чи інших дій в інтересах та на користь учасників судового провадження. Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Виконання судового рішення є сферою регулювання статті 6 Конвенції. Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що пункт 1 статті 6 Конвенції («Право на справедливий суд») гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо будь-яких його цивільних прав і обов`язків. Таким чином, ця стаття проголошує право на доступ до суду, тобто право подати до суду позов з цивільно-правових питань, та правомірне очікування на виконання ухваленого рішення. Крім цього в рішенні у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року визначено, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року). Згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно п.2 ч.1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції на момент вчинення виконавчої дії), виконавчий документ виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними. Про повернення стягувачу виконавчого документа та авансового внеску державний виконавець виносить постанову з обов`язковим мотивуванням підстав її винесення, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. Копія постанови у триденний строк надсилається сторонам і може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом. Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону. Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання встановлені ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинного на момент завершення виконавчого провадження). Відповідно до частин 1 та 2 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції на момент закінчення виконавчого провадження) виконавче провадження підлягає закінченню у разі: 1) визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду; 2) визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником у процесі виконання; 3) смерті або оголошення померлим стягувача чи боржника, визнання безвісно відсутнім боржника або стягувача, ліквідації юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання їх обов`язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва; 4) скасування рішення суду або іншого органу (посадової особи), на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; 5) письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі; 6) закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення; 7) передачі виконавчого документа ліквідаційній комісії (або ліквідатору) у разі ліквідації боржника - юридичної особи; 8) фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом; 9) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ; 10) направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби; 11) повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадової особи), який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 75 цього Закону; 12) якщо рішення фактично виконано під час виконання рішення Європейського суду з прав людини; 13) непред`явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 51 цього Закону; 14) списання згідно із Законом України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» заборгованості, встановленої рішенням суду, яке підлягало виконанню на підставі виконавчого документа. У випадках, передбачених пунктами 1 - 6, 8, 9, 11 - 13 частини першої цієї статті, виконавчий документ надсилається до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав. Згідно частин 1 та 2 ст.50 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції на момент закінчення виконавчого провадження) у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом. У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника. Відповідно до ч.ч. 1, 4, 5, 6 ст.12 Закону України «Про виконавче провадження» (у чинній редакції) виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі: 1) пред`явлення виконавчого документа до виконання; 2) надання судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, відстрочки або розстрочки виконання рішення. У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника - з дня закінчення строку дії відповідної заборони. Стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції. Судом першої інстанції встановлено, що виконавчий документ було повернуто стягувачу без виконання з підстав, які не передбачають зняття арешту з майна боржника накладеного в рамках виконавчого провадження, що не позбавляє стягувача повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання, а тому висновок суду про відповідність дій посадових осіб Вознесенського відділу ДВС про не зняття арешту з майна заявника Закону України «Про виконавче провадження» є вірним. До того ж, як вбачається з відповіді Вознесенського МРВ ДВС від 18.12.2020, адресованої на ім`я ОСОБА_1 , вбачається, що виконавче провадження згідно «Правил ведення діловодства та архіву в органах державної виконавчої служби та приватними виконавцями», затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.06.2017 №1829/5 знищено у зв`язку із закінченням терміну зберігання. До того ж, йому надані роз`яснення статті 59 Закону України «Про виконавче провадження». Статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на момент звернення заявника зі скаргою передбачені підстави зняття арешту з майна. Так, особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту (ч.1 ст. 59). У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Виконавець зобов`язаний зняти арешт з коштів на рахунку боржника не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від банку документів, які підтверджують, що на кошти, які знаходяться на рахунку, заборонено звертати стягнення згідно із цим Законом, а також у випадку, передбаченому пунктом 10 частини першої статті 34 цього Закону (ч.2 ст. 59). У разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець (ч.3ст. 59). Підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 1-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону (ч.4). У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду (ч.5 ст. 59). Отже, наведене свідчить про те, що у разі закінчення виконавчого провадження та його подальшого знищення, державний виконавець позбавлений можливості самостійно зняти арешт з майна боржника. В такому випадку арешт з майна боржника може бути знятий за рішенням суду. Посилання в апеляційній скарзі на відсутність заборгованості перед стягувачем не можуть бути прийняті до уваги, оскільки в рамках розгляду даної скарги не мають значення, що не позбавляє права заявника в подальшому звернутися до суду з відповідним позовом. За такого, розглядаючи скаргу, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення. Європейський як суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Наведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до підстав скарги та які були предметом дослідження в суді першої інстанції, яким суд надав відповідну правову оцінку з урахуванням всіх фактичних обставин справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, і з якою погоджується колегія суддів. За таких обставин, доводи апеляційної скарги не спростовують обґрунтованих висновків суду, а тому апеляційна скарга на підставі ст. 375 ЦПК України підлягає залишенню без задоволення, а ухвала, яка постановлена з додержанням норм матеріального та процесуального права - залишенню без змін. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів п о с т а н о в и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану в його інтересах адвокатом Усіковим Олексієм Віталійовичем залишити без задоволення. Ухвалу Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 25 січня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: Т.В. Крамаренко Судді: Т.З. Бондаренко В.І. Темнікова Повний текст постанови складено 04 березня 2021 року.