Постанова 4855 № 640/9205/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/9205/19 Суддя (судді) першої інстанції: Кузьменко В.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 березня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді Оксененка О.М., суддів: Лічевецького І.О., Мельничука В.П., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу, - В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просила: визнати протиправним та скасувати наказ Державної міграційної служби України від 16 липня 2018 року №106 «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання» в частині, що стосується громадянки Республіки Азербайджан ОСОБА_1 . Позов обґрунтовано тим, що відповідачем протиправно прийнято наказу від 16 липня 2018 року №106 про визнання недійними та такими, що підлягають вилученню та знищенню посвідки на постійне місце проживання серії НОМЕР_1 від 19 грудня 2001 року, серії НОМЕР_2 від 12 грудня 2003 року та серії НОМЕР_3 від 29 січня 2007 року, з огляду на відсутність правових підстав для визнання їх недійними, що призвело до порушення законним прав та інтересів ОСОБА_1 . Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2020 року адміністративний позов задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано наказ Державної міграційної служби України від 16 липня 2018 року №106 «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання» в частині, що стосується громадянки Республіки Азербайджан ОСОБА_1 . В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог - відмовити. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що рішення про надання дозволу на імміграцію позивачу прийняте всупереч міграційного законодавства, а отже наказ про визнання недійсними посвідок на постійне проживання є законним та не підлягає скасуванню. Згідно п.3 частини першої ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) також у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження. Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є громадянкою Республіки Азербайджан, яка з 2001 року постійно проживає на території України. 18 жовтня 2001 року Центральним відділом реєстрації шлюбів міста Києва зареєстровано шлюб між позивачем та громадянином України ОСОБА_2 , про що зроблено відповідний актовий запис №2154. У подальшому, від вказаного шлюбу народилась дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 03 листопада 2001 року позивач звернулась із заявою до Відділення реєстраційної та міграційної роботи ВПР та МР Подільського РУ ГУ МВС України в м. Києві, в якій просила видати їй посвідку на проживання для іноземних громадян. У свою чергу, дозвіл на постійне місце проживання позивачу видано 15.12.2001, про що свідчить відповідна відмітка у паспорті позивача. 25 травня 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою про обмін посвідки від 29 січня 2007 року, термін дії - безстроково, з підстав оформлення громадянства, тому що посвідка зіпсована штампом про розірвання шлюбу. За результатами розгляду матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне місце проживання в України громадянці Республіки Азербайджан ОСОБА_1 працівник ГУ ДМС України в м. Києві склав висновок від 01 червня 2018 року, у якому зазначив, що 15 грудня 2001 року керівництвом УАСМ ГУ МВС України в м. Києві прийнято рішення щодо документування посвідкою на постійне проживання в Україні громадянку Азербайджану ОСОБА_1 згідно Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», у редакції 1994 року, в той час, як з 07 серпня 2001 року набрав чинності Закон України «Про імміграцію», відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 якого, передбачалось, що дозвіл на імміграцію поза квотою надається, зокрема одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває в шлюбі понад 2 роки є громадянином України, дітям і батькам громадян України. На день надання документів іноземка не перебувала в шлюбі понад два роки, у зв`язку із чим оформлена громадянці Азербайджан ОСОБА_1 , посвідка на постійне місце проживання в України підлягає визнанню недійсною та вилученню. У подальшому, 16.07.2018 згідно пункту 4 наказу ДМС України №106 «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» на підставі висновку ГУ ДМС у м. Києві від 01 червня 2018 року стосовно громадянки Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 визнано недійними та такими, що підлягають вилученню та знищенню посвідки на постійне місце проживання серії НОМЕР_4 /НОМЕР_4 від 19 грудня 2001 року, серії НОМЕР_4/НОМЕР_4 від 12 грудня 2003 року та серії НОМЕР_3 від 29 січня 2007 року. Правовою підставою для прийняття вказаного рішення визначено підпункти 18, 25 пункту 10 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року №360, підпункту 8 пункту 72, абзацу третього пункту 73 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне місце проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №321. Не погоджуючись з таким рішенням відповідача та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся з цим позовом до суду. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки отримання посвідки на постійне проживання було прямо передбачене статтею 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», згідно якої, іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання, відтак відсутні підстави для визнання такої посвідки недійною та такою, що підлягає вилученню та знищенню, як наслідок наказ відповідача від 16 липня 2018 року №106 «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання» в частині, що стосується громадянки Республіки Азербайджан ОСОБА_1 . Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке. У відповідності до частини другої статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, пов`язані з умовами і порядком імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства, які визначені Законом України від 07.06.2001 № 2491-III «Про імміграцію» (далі - Закон №2491-III) та Законом України від 22.09.2011 №3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон № 3773-VI). Відповідно до п. 6 частини першої статті 1 Закону №3773-VI іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Згідно зі статті 2 Закону №3773-VI правовий статус іноземців та осіб без громадянства визначається Конституцією України, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. У разі якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж передбачені цим Законом, застосовуються правила, передбачені таким міжнародним договором України. У відповідності до частини першої статті 3 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави. Відповідно до частини третьої вказаної статті іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання. Отже, отримання посвідки на постійне проживання було прямо передбачене статтею 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», який діяв на час видання позивачу посвідок на постійне місце проживання У свою чергу, механізм оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання врегульований спеціальним нормативно-правовим актом, як-то Порядком оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року № 321 (далі - Порядок № 321), який прийнятий відповідно до частини другої статті 15 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», частини вісімнадцятої статті 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та пункту 3 статті 5 Закону України «Про імміграцію». Пунктом 1 Порядку №321 передбачено, що посвідка на постійне проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні. Відповідно до пункту 3 Порядку № 321 посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які мають дозвіл на імміграцію в Україну або до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття такого рішення залишилися постійно проживати на її території. Згідно з пунктом 9 Порядку № 321 оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обмін здійснюється територіальними органами/територіальними підрозділами ДМС через Головний обчислювальний центр Єдиного державного демографічного реєстру у взаємодії з Державним центром персоналізації документів державного підприємства «Поліграфічний комбінат «Україна» по виготовленню цінних паперів». У відповідності до пункту 16 Порядку №321 документи для оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обміну подаються до державного підприємства, що належить до сфери управління ДМС, центру надання адміністративних послуг (далі - уповноважений суб`єкт), територіальних органів/територіальних підрозділів ДМС, за місцем проживання іноземця або особи без громадянства. Пунктом 38 Порядку №321 встановлено, що рішення про оформлення посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих документів та відсутності підстав для відмови в її видачі. У той же час, вказаним Порядком передбачено підстави для вилучення, визнання недійсною або знищення посвідок. Так, у силу підпункту 8 пункту 72 Порядку №321 посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується у разі: 1) коли вона підлягає обміну у зв`язку із зміною інформації, внесеної до посвідки (крім додаткової змінної інформації); 2) виявлення помилки в інформації, внесеній до посвідки; 3) непридатності посвідки для подальшого використання; 4) скасування посвідки; 5) коли вона заявлена як втрачена або викрадена; 6) смерті особи, якій видано посвідку; 7) закінчення строку її дії або прийняття рішення про обмін такої посвідки до закінчення строку її дії; 8) оформлення посвідки з порушенням вимог законодавства; 9) неотримання посвідки іноземцем або особою без громадянства протягом шести місяців; 10) коли іноземець або особа без громадянства не звернулися для її обміну у строки, визначені пунктом 18 цього Порядку. Згідно з пунктом 73 Порядку №321 у разі коли рішення про оформлення посвідки прийнято з порушенням вимог законодавства, керівник відповідного територіального органу/територіального підрозділу ДМС, керівник структурного підрозділу апарату ДМС проводить службову перевірку. За результатами перевірки складається висновок у двох примірниках, який підписується працівником, що провів перевірку, та його безпосереднім керівником і погоджується керівником територіального органу ДМС, керівником структурного підрозділу апарату ДМС. На підставі висновку посвідки, видані з порушенням вимог законодавства, визнаються недійсними за наказом ДМС. Таким чином, нормами вказаного Порядку визначено виключні підстави для визнання недійсними посвідок на постійне проживання, зокрема у разі якщо вони видані з порушенням вимог законодавства. Як вбачається з матеріалів справи, підставою для визнання посвідок на постійне проживання позивача недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню зазначено підпункт 8 пункту 72 Порядку №321, а саме: оформлення посвідки з порушенням вимог законодавства. За результатами службової перевірки установлено, що позивачу видано посвідку на постійне проживання в Україні згідно Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», в редакції 1994 року, в той час, як з 07 серпня 2001 року набрав чинності Закон України «Про імміграцію». Так, положеннями пункту 1 частини третьої статті 4 зазначеного Закону передбачено, що дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України. У зв`язку з тим, що на день надання документів позивач не перебувала в шлюбі понад два роки, міграційна служба прийшла до висновку про необхідність прийняття наказу ДМС України №106 «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» від 16.07.2018. Однак, колегія суддів зазначає, що із набранням чинності Законом України «Про імміграцію» дія норм Закону України «Про правовий статус іноземців» не припинилась, оскільки Закон України «Про імміграцію» не регулює питання видачі посвідок на постійне проживання в Україні, а регламентує порядок надання дозволу на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію. Крім того, відповідач не довів, що позивачу видано посвідку на постійне місце проживання на підставі дозволу на імміграцію поза квотою саме згідно з пунктом 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію». Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо безпідставності посилання відповідача на те, що рішення про документування позивача посвідкою прийнято відповідно до Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», в редакції 1994 року, в той час, як з 07 серпня 2001 року набрав чинності Закон України «Про імміграцію», оскільки докази того, що посвідка позивачу видана на підставі нечинних норм Закону, у справі відсутні. Крім того, Подільським РУ ГУ МВС України в м. Києві, розглядаючи клопотання позивача про залишення на постійне місце проживання та отримання посвідки на проживання, зроблено висновок, що матеріалів, які заперечують залишенню на постійне проживання та оформлення посвідки на проживання громадянки ОСОБА_1 , не має (а.с. 62). Згідно висновку розгляду матеріалів на громадянку Азербайджану ОСОБА_1 від 30.11.2001 документів, які дають підстави для відмови у задоволенні клопотання позивача під час розгляду справи до ВПР та МР не надходили (а.с. 66). Отже, на момент оформлення позивачу посвідки на тимчасове проживання в Україні, уповноважений державний орган, перевіряв надані позивачем документи та будь-яких порушень законодавства не виявив, у зв`язку із чим було оформлено позивачу посвідку на тимчасове проживання. Крім того, позивачкою не приховувався від державних органів факт перебування її у шлюбі менше 2-х років. При цьому, в матеріалах справи містяться копії наступних тимчасових посвідок, виданих ОСОБА_4 : тимчасова посвідка на постійне проживання № НОМЕР_5 , видана 12 грудня 2003 року, дійсна безстроково; тимчасова посвідка на постійне проживання № НОМЕР_6 , видана 29 січня 2007 року, дійсна безстроково. Копії інших посвідок, зокрема виданих на підставі рішення УАСМ ГУ МВС України в м. Києві від 15 грудня 2001 року у справі відсутні. У той же час, відповідачем не доведено та не надано жодних належних доказів, ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції, що видані ОСОБА_1 посвідки оформлені з порушенням вимог законодавства, чинного на момент їх видання. Колегія суддів звертає увагу, що намагання виправити допущену в минулому органом влади помилку не може мати наслідком непропорційне втручання в нове право відповідача та перекладати на нього всі негативні наслідки такої помилки, оскільки задоволення позову з формальних підстав покладатиме надмірний індивідуальний тягар на особу, яка проживає в Україні протягом тривалого часу, а отже, порушить справедливий баланс інтересів сторін. Потреба виправити колишню «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення ЄСПЛ у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки»). Іншими словами, ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення ЄСПЛ у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» та у справах» Ґаші проти Хорватії», «Трґо проти Хорватії»). У даному випадку, відповідач за наявності тих самих обставин, що слугували підставою для оформлення позивачу посвідки на тимчасове проживання в Україні та продовження строку її дії, прийняв оскаржуваний наказ про визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 19 грудня 2001 року, серії НОМЕР_2 від 12 грудня 2003 року та серії НОМЕР_3 від 29 січня 2007 року. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що наказ відповідача від 16 липня 2018 року №106 «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання» в частині, що стосується громадянки Республіки Азербайджан ОСОБА_1 є протиправним та підлягає скасуванню. Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі. Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному судовому рішенні. За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи. Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України. Головуючий суддя О.М. Оксененко Судді І.О. Лічевецький В.П. Мельничук