Постанова 4816 № 591/7173/18

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 лютого 2021 року м.Суми Справа №591/7173/18 Номер провадження 22-ц/816/202/21, 22-ц/816/264/21 Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Собини О. І. (суддя-доповідач), суддів - Кононенко О. Ю. , Левченко Т. А. з участю секретаря судового засідання Кияненко Н.М., у присутності : позивача ОСОБА_1 , представника ОСОБА_1 адвоката Молібог Юлії Миколаївни розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником адвокатом Молібог Юлією Миколаївною на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 27 серпня 2020 року, ухваленого у складі судді Шелєхової Г.В. у м. Суми, повний текст якого складено 01 вересня 2020 року та апеляційну скаргу ОСОБА_2 на додаткове рішення Зарічного районного суду м. Суми від 23 грудня 2020 року, ухваленого у складі судді Шелєхової Г.В. у м. Суми, повний текст якого складено 23 грудня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лубніна Тетяна Іонівна, про визнання недійсним договору, в с т а н о в и в: У листопаді 2018 року ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_4 , звернулася до суду з вищевказаним позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , мотивуючи позовні вимоги тим, що у вересні 1997 року вона домовилася з ОСОБА_3 про купівлю 47/100 частини будинку по АДРЕСА_1 , передала їй кошти в сумі 2500 доларів США та переїхала з сім`єю проживати до вказаного будинку. Однак, договір купівлі-продажу вказаної частини житлового будинку нотаріально не оформлений не був. Згодом вона здійснила прибудову до частини житлового будинку, яка була узаконена, частка ОСОБА_3 у домоволодінні збільшилася до 57/100. Зазначає, що її донька ОСОБА_4 , як представник ОСОБА_3 , здійснила приватизацію земельної ділянки на її ім`я. Оскільки частина житлового будинку та земельної ділянки збільшилася, а довіреність, видана ОСОБА_3 на ім`я ОСОБА_4 була лише на розпорядження 33/100 частини будинку та земельної ділянки, виникла необхідність у видачі нової довіреності. Вказує, що вона звернулася до ОСОБА_3 про видачу нової довіреності на право продажу від її імені частини житлового будинку та земельної ділянки. У грудні 2017 року вона разом з ОСОБА_2 прибули до м. Києва, де зустрілися з ОСОБА_3 та звернулися до нотаріуса для оформлення довіреності. Оскільки вона є особою похилого віку, не дуже добре володіє українською мовою, тому вважала, що в нотаріуса Окремова Т.М. видала довіреність на ім`я ОСОБА_2 , в той час як насправді був оформлений договір купівлі-продажу. Проте, що спірна частина будинку і земельної ділянки перейшли у власність відповідача дізналася її дочка ОСОБА_4 з Державного реєстру. Посилаючись на зазначені обставини, просить визнати недійсним договору купівлі-продажу 57/100 часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 щодо покупця будинку ОСОБА_2 ; визнати її покупцем 57/100 частини будинку; визнати недійним договір купівлі-продажу 47/100 часток земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 щодо покупця ОСОБА_2 та визнати її покупцем, визнати за нею право власності на 57/100 часток домоволодіння та 47/100 часток земельної ділянки, загальною площею 0,0532 га за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 27 серпня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено за необґрунтованістю. Додатковим рішення Зарічного районного суду м. Суми від 23 грудня 2020 року заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 2500 грн 00 коп. В іншій частині вимог відмовлено у зв`язку з їх необґрунтованістю. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, представник ОСОБА_5 адвокат Молібог Ю.М. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 , сплативши кошти в якості оплати за купівлю житлового будинку та земельної ділянки, що не заперечується ОСОБА_3 , вона фактично набула право власності на нерухоме майно, яким користувалася та утримувала його протягом 20 років. Вказує, що ОСОБА_3 було видано довіреність на ім`я її дочки ОСОБА_4 на представництво інтересів відповідачки перед третіми особами щодо розпорядження належним їм на праві власності нерухомим майном по АДРЕСА_1 . Від імені ОСОБА_3 ОСОБА_4 було подано до Управління Держземагенства в Сумському районі заяву щодо розроблення технічної документації на земельну ділянку та реєстрацію. Отже, усі ці дії вчинялись позивачем та членами її сім`ї, що свідчать про зацікавленість її в оформленні договору купівлі-продажу та підготування документів до його укладення. Зазначає, що 14 грудня 2017 року вона мала дооформити договір купівлі-продажу з ОСОБА_3 , проте удаючи, що оформлення договору відбулося саме на позивачку, так як вона була присутня у нотаріуса, ОСОБА_3 уклала оскаржуваний договір з ОСОБА_2 , в якому покупцем зазначено особу, яка не могла ним бути, а тому такий правочин не відповідає вимогам розумності та справедливості. Від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 не доведено укладення між нею та ОСОБА_3 у письмовій формі договору купівлі-продажу та набуття нею у власність нерухомого майна. Крім того, ОСОБА_1 не є стороною укладених ним договорів купівлі-продажу, а тому аргументи щодо невідповідності правочинів законності не заслуговують на увагу. Також просить стягнути з відповідача на його користь понесені ним витрати на професійну правничу допомогу у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції у сумі 2000 грн. (складання адвокатом відзиву на апеляційну скаргу). Не погоджуючись із вказаним додатковим рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить додаткове рішення суду першої інстанції змінити, яким стягнути з позивача на його користь витрати на правничу допомогу у розмірі 10500 грн. Також просить стягнути з відповідача на його користь понесені ним витрати на професійну правничу допомогу у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції в сумі 2000 грн. (складання адвокатом апеляційної скарги). Апеляційна скарга мотивована тим, що попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Вказує, що судом у рішенні суду не зазначено про наявність будь-яких заперечень позивача щодо зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката через їх не співмірність, а тому вважає, що судом безпідставно та необґрунтовано стягнуто на його користь лише 2500 грн витрат на професійну правничу допомогу. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою I розділу V ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_1 та її представника адвоката Молібог Ю.М., які підтримали доводи апеляційної скарги та заперечили проти задоволення апеляційної скарги ОСОБА_2 , перевіривши законність й обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 , яка подана її представником адвокатом Молібог Юлією Миколаївною не підлягає задоволенню, а апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню з таких підстав. За приписами ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів цивільної справи вбачається, що ОСОБА_3 належало на праві спільної часткової власності 33/100 частини житлового будинку АДРЕСА_2 , інші 67/100 частини належали ОСОБА_6 (т. 1, а.с.24-26). 03 березня 2015 року ОСОБА_3 видано довіреність на ім`я ОСОБА_4 , якою уповноважила представляти її інтереси перед третіми особами з питань розпорядження належними їй на праві власності 33/100 частками житлового будинку розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та земельною ділянкою, що знаходиться за цією адресою, а також з питань захисту її законних прав та інтересів (т. 1, а.с.26 звор. - 27). Від імені ОСОБА_3 , ОСОБА_4 за довіреністю подано до Управління Держземагенства в Сумському районі Сумської області заяву про реєстрацію земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 разом з технічною документацією із землеустрою (т.1, а.с.29) 14 грудня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу 57/100 часток житлового будинку, відповідно до умов якого останній придбав 57/100 частин житлового будинку АДРЕСА_2 , який розташований на земельній ділянці загальною площею 0,0532 га (т. 1, а.с. 98-100). 14 грудня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу 47/100 часток земельної ділянки, згідно умов якого останній придбав 47/100 частки земельної ділянки, загальною площею 0,0532 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а.с.101-103). З листа приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лубніної Т.І. від 09 січня 2019 року вбачається, що вона посвідчила вищевказані договори купівлі продажу від 14 грудня 2017 року. Продавцем за договором була ОСОБА_3 , покупцем ОСОБА_2 , вони повністю розуміли значення своїх дій і повністю могли ними керувати, розуміли зміст та наслідки укладених ними правочинів, діяли у відповідності зі своїм дійсним волевиявленням, будь-яких ознак того, що вказані вище договори можуть укладатися не для реальних наслідків, або для приховування іншого правочину, нею виявлено не було. Громадянка ОСОБА_1 приходила в офіс напередодні посвідчення зазначених вище договорів разом з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , які передавали документи необхідні для посвідчення договорів (т. 1, а.с. 120). Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено, що договір купівлі-продажу житлового будинку вчинено для приховання іншого правочину. Крім того, факт передачі ОСОБА_5 грошових коштів ОСОБА_3 та видача останньою довіреності на ім`я дочки позивачки ОСОБА_4 , не свідчить про укладення між ними договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки, оскільки такий договір підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Задовольняючи частково заяву ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що сума витрат на правничу допомогу у розмірі 2500 грн є обґрунтованою та співмірною враховуючи обсяг участі представника у підготовці відзиву на позовну заяву та інших документів долучених до матеріалів справи, кількість часу витраченого на участь у судових засіданнях. Згідно з приписами ст.ст. 626-628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (ст. 657 ЦК України). Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203 ЦК України). Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Згідно з ст. 235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Відповідно до ч. 1 ст. 237 ЦК України, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Згідно з ч. 3 ст. 244 ЦК України, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. ОСОБА_5 , всупереч вищевказаних вимог закону, не надано суду належних та допустимих доказів того, що договори купівлі-продажу частини житлового будинку та частини земельної ділянки від 14 грудня 2017 року вчинено для приховання іншого правочину, а саме укладення зазначених договорів між іншими сторонами позивачем та ОСОБА_3 . Доводи апеляційної скарги про те, що 1997 році вона передала ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 2500 доларів США в якості оплати за купівлю житлового будинку та земельної ділянки, а тому фактично набула право власності на нерухоме майно, не заслуговують на увагу колегії суддів, оскільки факт передачі грошових коштів позивачем відповідачу не свідчить про укладення між ними договору купівлі-продажу. Крім того, за змістом ст. 227 ЦК УРСР (відповідно до вимог діючого законодавства на час передачі грошей) договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору. Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів. Матеріалами справи не містять письмового нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу частки житлового будинку, на придбання ОСОБА_5 нерухомого майна по АДРЕСА_1 . Посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_3 на її дочку ОСОБА_4 було видано довіреність на представництво інтересів відповідачки перед третіми особами щодо розпорядження нерухомого майна та ОСОБА_4 зверталася до Держземагенства в Сумському районі щодо розроблення технічної документації на земельну ділянку, що свідчить про зацікавленість позивача про укладення договору купівлі продажу, на думку колегії суддів є безпідставними, оскільки наявність між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 правовідносин представництва не свідчить про наявність між ними договірних правовідносин купівлі-продажу. Отже, за встановлених обставин справи та вимог закону, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 . Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не належать до тих підстав, із якими процесуальне законодавство пов`язує можливість прийняття судового рішення про скасування оскарженого рішення суду. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Разом з тим, колегія суддів вважає, що додаткове рішення щодо відшкодування витрат на правничу допомогу підлягає зміні, з огляду на таке. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: судом не вирішено питання про судові витрати. Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. Положеннями ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. У п. 9 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону передбачено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Відповідно до ст. 19 вказаного Закону видами адвокатської діяльності, зокрема, є: - надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; - складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; - представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Уст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» зазначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом з тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. Зокрема, за змістом частини 1 - 6 статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Як передбачено частинами 2 - 5, 8 статті 141 ЦПК України, у разі задоволення позову судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на відповідача. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат в частині такого перевищення, крім випадків, якщо сторона доведе, що не могла передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку. Якщо сума судових витрат, заявлених до відшкодування та підтверджених відповідними доказами, є неспівмірно меншою, ніж сума, заявлена в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат (крім судового збору) повністю або частково, крім випадків, якщо така сторона доведе поважні причини зменшення цієї суми. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Відповідно до п.п. 1, 2, 4, 5, 6, 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Зі змісту статей 10, 11, 12, 13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів. При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України). Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Це підтверджується і такими нормами ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності. Саме таких висновків щодо застосування відповідних норм права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, які відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України мають враховуватися судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Як вбачається з матеріалів справи, 16 січня 2019 року між адвокатом Ясинок М.М. та ОСОБА_2 укладено договір про надання професійної правничої допомоги на представництво інтересів клієнта у Зарічному районному суді м. Суми. (т. 1, а.с. 186). У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначив, що очікує понесені судові витрати у зв`язку з розглядом справи у розмірі 2500 грн. 26 серпня 2020 року у судовому засідання до закінчення судових дебатів представником ОСОБА_2 адвокатом Ясинком М.М. заявлено клопотання про стягнення понесених відповідачем витрат на правову допомогу і у встановлений ч. 8 ст. 141 ЦПК України, строк на підтвердження факту понесених витрат на правову допомогу відповідачем надано суду розрахунок вартості гонорару адвоката за надану правничу допомогу у даній цивільній справі, акт про отримання професійної правничої допомоги від 26 серпня 2020 року та квитанцію від 26 серпня 2020 року про сплату відповідачем адвокату вартість послуг на правничу допомогу у розмірі 10500 грн (т. 3, а.с. 5-7). Так, відповідно до розрахунку та акту наданих послуг адвокатом Ясинок М.М. витрати на юридичну допомогу складаються із: написання відзиву на позовну заяву та участі у судових засідання 6 год. У розумінні положень частини п`ятої статті 137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 направлялися докази понесених ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу (т. 3, а.с. 9). Проте, позивачем клопотання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу до суду не подавалось. Отже, за встановлених обставин справи та вимог закону, колегія суддів вважає, що витрати на професійну правничу допомогу підлягають стягненню з позивача у заявленому ОСОБА_2 розмірі. Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити, а додаткове рішення суду першої інстанції на підставі п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України змінити, стягнувши з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 10500 грн. Також, 05 січня 2021 року між адвокатом ОСОБА_7 та ОСОБА_2 укладено договір про надання професійної правничої допомоги. З актів про отримання професійної правничої допомоги від 11 січня 2011 року та 21 січня 2021 року вбачається, що адвокатом Ясинком М.М. на надання професійної правничої допомоги витрачено 5 годин, а саме за складання проекту апеляційної скарги на додаткове рішення витрачено 2 години, а на складання проекту відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_5 витрачено 3 години Загальна вартість гонорару за надану професійну правничу допомогу у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції становить 5000 грн. Сплачений ОСОБА_2 гонорар на користь адвоката Ясинка М.М. у розмірі 5000 грн підтверджується квитанціями від 11 січня та 27 січня 2021 року. В той же час, враховуючи складність справи та обсяг необхідних послуг, наданих адвокатом, час, витрачений адвокатом на складання апеляційної скарги на додаткове рішення та письмового відзиву на апеляційну скаргу, а також те, що він був обізнаний з матеріалами справи, оскільки брав участь під час розгляду справи в суді першої інстанції, заперечення проти розміру суми витрат на правничу допомогу позивача та її представника, колегія суддів вважає за необхідне стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 2000 грн.00 коп. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргуОСОБА_1 , яка подана її представником адвокатом Молібог Юлією Миколаївною залишити без задоволення, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. РішенняЗарічного районного суду м. Суми від 27 серпня 2020 року залишити без змін. Додаткове рішення Зарічного районного суду м. Суми від 23 грудня 2020 року змінити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 10500 грн. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 2000 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і на неї може бути подана касаційна скарга безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складене 26 лютого 2021 року. Головуючий - О.І. Собина Судді: О.Ю.Кононенко Т.А.Левченко