Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/3562/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 лютого 2021 рокуЛьвівСправа № 380/3562/20 пров. № А/857/15544/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: головуючого судді Судової-Хомюк Н.М., суддів Сеника Р.П., Хобор Р.Б., за участі секретаря судового засідання Гербут Н.М., позивач: ОСОБА_1 представник позивача: Чубай Л.П., представник позивача: Максимов А.О., представник відповідача: Горбонос І.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2020 року у справі № 380/3562/20 за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,- суддя в 1-й інстанції Мартинюк В.Я., час ухвалення рішення 14 год. 16 хв.., місце ухвалення рішення - м. Львів дата складання повного тексту рішення 27.10.2020,- В С Т А Н О В И В : Громадянка Російської Федерації ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до Державної міграційної служби України, в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 22.06.2020 року, просила визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України 25.03.2020 року № 77-20 про відмову у визнанні ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язати Державну міграційну служби України прийняти рішення про визнання громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позовні вимоги аргументовані тим, що відмова у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправною, а рішення відповідача №77-20 від 25.03.2020 року підлягає скасуванню. Зазначає, що 03.07.2019 року звернулась до відповідача із заявою про визнання її біженцем, анкетою та супровідними документами у строки, встановлені ч.1 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». В анкеті зазначила, що є громадянкою Російської Федерації та належить до релігійної організації Свідків Єгови, яка визнана урядом Росії як екстремістська та діяльність якої заборонена з квітня 2017 року на всій території країни її походження. Вказує на те, що факт кримінального переслідування Свідків Єгови в Росії є безпосереднім релігійним переслідуванням, який неодноразово визнавався європейською та міжнародною спільнотою. Посилається на те, що в неї наявні чотири основні підстави, передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом 1967 року, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а саме: 1) позивачка знаходиться за межами країни своєї національної належності; 2) позивачка має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 3) згадані побоювання пов`язані з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме б) релігії; 4) позивачка не бажає користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань, оскільки побоювання походять від самої країни. Також зазначає, що на момент ухвалення оскаржуваного рішення у розпорядженні відповідача була інформація про факти обґрунтованості побоювань переслідування позивачки, яку йому надала релігійна організація «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні». Вказує, що відповідно до п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року №3 інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 22.10.2020 позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 25.03.2020 року №77-20. Зобов`язано Державну міграційну служби України (адреса: м.Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470) прийняти рішення про визнання громадянки Російскої Федерації ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_1 ) біженцем. В іншій частині у позові відмовлено. З висновками суду першої інстанції не погодився апелянт Державна міграційна служба України, про що зазначено в апеляційній скарзі. Вважає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, що є підставою, на думку апелянта, у задоволенні апеляційної скарги, скасування судового рішення суду першої інстанції та винесення судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Зокрема, апелянт зазначає про те, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань щодо можливістю стати жертвою переслідувань за конвенційним ознаками. Зазначає, що покликання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може слугувати підставою для висновку, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачці буде загрожувати індивідуальна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання. Наведені обставини, на думку апелянта, є ознакою зловживань позивачем процедурою міжнародного захисту. Позивачем в особі уповноваженого представника долучено відзив на апеляційну скаргу в якому зазначається про те, що у поданій апеляційній скарзі не було спростовано висновків суду першої інстанції та не наведено жодних обґрунтованих доказів, які підтверджували б законність оскаржуваного рішення ДМС у вказаній справі. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України). Заслухавши суддю доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд при розгляді цієї справи виходить з наступних міркувань. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано нормами Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI, з наступними змінами та доповненнями (далі Закон № 3671-VI), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року (далі Конвенція), Протоколом щодо статусу біженців 1967 року (далі Протокол). Згідно п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно з Конвенцією і Протоколом поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Пунктом 4 ч.1 ст.1 Закону №3671 -VI передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Згідно з ч.1 ст.5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до абзацу 5 ч.1 ст.6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Відповідно до ч.1 ст.7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Як передбачено ч.1 ст.10 Закону №3671-VI рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім`ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Судом встановлено, що позивачка є громадянкою Російської Федерації та знаходиться за межами країни своєї національної належності, що не заперечується сторонами та підтверджується матеріалами справи. З 24.05.1998 року позивачка є служителем релігійної організації Свідків Єгови. З 01.05.2003 року вона призначена на посаду релігійного служителя повночасовим проповідником (сталим піонером). Вказане підтверджується довідкою № 964 від 11.05.2020 року, яка міститься в матеріалах справи. Аналізуючи обставини обґрунтованості побоювань позивачки стати жертвою переслідувань за ознакою релігії та, у зв`язку з цим небажання нею користуватися захистом Російської Федерації внаслідок таких побоювань, суд першої інстанції врахував, що ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із позивачкою. Суд першої інстанції дійшов висновку, що у позивачки наявні чотири основні ознаки, передбачені п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, Конвенцією і Протоколом, за наявності яких надається статус біженця, а відтак вважав, що наявні підстави для задоволення позовних вимог. Колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Частиною другою статті 19 Конституції України від 28.06.1991 № 254к/96-ВР визначено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (надалі - Закон № 3671-VI). Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частиною другою статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Аналізуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону № 3671-VI, суд апеляційної інстанції зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Так, Законом України від 21.10.1999 № 1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН). Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Отже, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону № 3671-VI. За змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. За результатами розгляду особової справи №2019LV 0026 громадянки Російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , країна походження громадянської належності - Російська Федерація, яка 03.07.2019 подала до ГУ ДМС України у Львівській області заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі заяви-анкети від 03.07.2019, протоколів співбесід від 18.07.2019 та від 25.09.2019, реєстраційного листка від 09.07.2019, наказу ГУ ДМС України у Львівській області від 29.07.2019 № 215 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», протокол) ознайомлення з прийняттям рішення за заявою, правами і обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; національного паспорта громадянина Російської Федерації НОМЕР_1 , виданого 28.01.2016 (дійсний до 28.01.2026), листа-відповіді на запити до Управління Служби безпеки України у Львівській області та Сектора міжнародного поліцейського співробітництва ГУНИ у Львівській області; інформації по країні походження, встановлено наступне. За релігійними переконаннями - Свідок ОСОБА_4 . Сімейний стан - неодружена. Рідна мова - російська. Освіта - середня. Місце народження - м. Курськ. Російська Федерація. На сьогоднішній день, перебуваючи в Україні, заявниця не працює, проживає за рахунок коштів, які заощадила, працюючи на території Російської Федерації перукарем, продавцем, консультантом контактного центру банку, менеджером в інтернет-магазині. В країні походження у неї залишалися батьки. Країну громадянської належності покинула легально згідно вищевказаного паспорта, а саме: 26.06.2019 за допомогою сервісу «ВІаВІаСаг» доїхала до державного кордону України в Білгородській області і через піший перехід легально перетнула кордон в Харківській області (пункт пропуску Готівка), після чого доїхала до м.Харків та поїздом (Бахмут - Львів) приїхала у м.Львів. В Україні заявниця проживає за адресою: АДРЕСА_2 . Раніше із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ГУ (У) ДМС України в областях та місті Києві не зверталася. У своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявниця вказує, що є членом релігійної організації Свідки ОСОБА_4 , діяльність якої з 20.04.2017 офіційно заборонена в Російській Федерації. У зв`язку з чим, вона постійно відчуває страх і обмеження вільно сповідувати свою релігію. Під час співбесіди, заявниця повідомила що 26.06.2019 вирішила покинути країну походження та прибути до України, оскільки з квітня 2017 року релігійна організація ОСОБА_5 є забороненою в Російській Федерації. Слід зазначити, що заявниця до цього часу у період 2016-2019 часто відвідувала Україну та інші країни Євросоюзу. Відповідно до паспорта громадянки НОМЕР_2 для виїзду за кордон, виданого 28.01.2016 заявниця користувалася візою Республіки Латвії, яку отримала 24.02.2016 та візою Іспанії на період з 31.01.2019 до 30.01.2020. Також заявниця повідомила про відвідування у 2019 Німеччини. Заявниця вказала у суді апеляційної інстанції, що до адміністративної та кримінальної відповідальності не притягувалася, правоохоронними органи не переслідувалася. Слід врахувати, що батьки заявниці належать також до релігійної організації Свідки ОСОБА_4 проте залишилися проживати у Російській Федерації і на сьогоднішній день правоохоронними органами не переслідуються. Дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення учасників справи, колегія суддів вважає, що відсутні елементи, які можуть вказувати на можливість переслідування заявниці за ознаками громадянства, національності або етнічної належності. Наведене підтверджується, що під час проведення протоколу співбесіди від 18.07.2019 року особа зазначила, що не зазнавала проблем на Батьківщині, після заборони релігійної організації Свідків Єгови. У вказаному протоколі співбесіди заявниця підтвердила, що вона ніколи не була причетна до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, які б були пов`язані з її расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами (арк. 14-15 особової справи). Інформація, що зібрана за результатами протоколу співбесіди та долучена до матеріалів справи, дає підстави для висновку, що заявниця не зазнавала жодних утисків або переслідувань, пов`язаних із елементами громадянства, національності, ні заявницю, ні її батьків, які також є членами даної організації жодного разу не викликали правоохоронні органи для проведення допиту чи будь яких інших слідчих дій як членів релігійної організації Свідків Єгови (співбесіда № 2. арк. 30). В суді апеляційної інстанції заявниця не повідомила жодних фактів щодо її особистого переслідування та своїх рідних зі сторони правоохоронних органів до 26.06.2019 року, а рішення про виїзд з країни громадянської належності пов`язує лише з визначенням постійного проживання на території України, тобто рішення про виїзд прийняте заявницею на підставі суб`єктивних її вражень. Відповідаючи на запитання колегії суддів, ОСОБА_2 підтвердила, що до адміністративної чи кримінальної відповідальності у країні походження не притягувалась, правоохоронними органами не переслідувалась. Батьки позивачки також належать до згаданої організації, проте залишаються проживати в Російській Федерації. Окрім того також не підтвердила наявності будь якого офіційного матеріального доходу, а твердження про те, що заявниця працює неофіційно, є додатковим доказом того, що ОСОБА_2 не усвідомлює правовий статус іноземної особи на території України чим вчиняє дії, які поза межами чинного законодавства. Колегія суддів зазначає, що позивачка не зазнавала жодних утисків або переслідувань у країні свого походження. Твердження позивача про те, що влада Російської Федерації продовжує притримуватись політики обмеження релігійних свобод громадян спростовується наявністю належних умов для реалізації рішення про виїзд з країни громадянської належності позивачки, яка прийняла таке рішення з метою подальшого постійною проживання на території України. Позивач вказує, що вона добровільно оформила паспорт для виїзду за кордон та документи для виїзду з країни на підставі запрошення, безперешкодно перетинала декілька разів кордон. Зазначені факти свідчать, що Росія сприяла забезпеченню її права, а позивачка користується захистом країни своєї громадянської належності. Не затримувалась як представниками правоохоронних органів, так і представниками прикордонної служби Російської Федерації, тому серед повідомлених фактів немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов, передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту». На запитання колегії суддів щодо напрямків своєї діяльності, коштів та умов проживання, не змогла надати конкретної відповіді. Стосовно інформації про рід занять, коло спілкування на території України, не представила чітких, відвертих пояснень, що дали б змогу зрозуміти цілі перебування на території України. Володіє українською мовою, стримана та обережна у висловлюваннях, разом з тим, не повідомила про діяльність у середовищі релігійної організації Свідків Єгови на території України. Вказані обставини дають підстави вважати колегії суддів, що позивачем не надано фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім`ї, не надано доказів причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами. За такого правового врегулювання та обставин справи, колегія суддів вважає що відповідачем обґрунтовано прийнято оспорюване рішення, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувалася, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікала від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишила територію країни добровільно. Згідно з п.п. 99-100 глави II Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт або продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію). Якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту як біженець. Отже, факт добровільного прийому захисту з боку країни своєї громадянської приналежності свідчить про те, що ОСОБА_2 не потребує міжнародного захисту та не є біженцем. Матеріали справи свідчать про відсутність будь-якої особистої дискримінації стосовно заявниці. Згідно з частиною другою статті 6 КАС та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики Європейського Суду з прав людини як джерела права. У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно ч. 2 ст. 74 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 76 КАС). Відтак доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції з вищенаведених мотивів. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Відповідно до пункту четвертого частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З врахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції неправильно вирішено спір по суті, у зв`язку з чим оскаржуване рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2020 року у справі №380/3562 20 підлягає скасуванню судом апеляційної інстанції, та прийняттям судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Керуючись ч. 3 ст. 243, ст. ст. 242, 251, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2020 року у справі № 380/3562/20 скасувати та прийняти постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України , третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії - відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Н. М. Судова-Хомюк судді Р. П. Сеник Р. Б. Хобор Повне судове рішення складено 25 лютого 2021 року