Постанова 4855 № 620/5153/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/5153/20 Головуючий у 1 інстанції: Клопот С.Л. Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р. Суддів Безименної Н.В. Кузьмишиної О.М. За участю секретаря Борейка Д.Е. розглянувши у відкритому судовому засіданні, згідно статті 229 КАС України, адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання протиправною відмову та зобов`язання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИЛА: Позивач - ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області, в якому просила: Визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області в призначенні пенсії ОСОБА_1 за вислугу років на підставі пункту «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та у зарахуванні до стажу роботи у подвійному розмірі періоду її роботи медичною сестрою психіатричного та наркологічного кабінетів поліклінічного відділення КНП «Корюківська центральної районної лікарні Корюківської районної ради Чернігівської області» з 01.12.2010 по 12.06.2020, відповідно до ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області: - зарахувати ОСОБА_1 до стажу роботи у подвійному розмірі період її роботи медичною сестрою психіатричного та наркологічного кабінетів поліклінічного відділення КНП «Корюківська центральної районної лікарні Корюківської районної ради Чернігівської області» з 01.12.2010 р. по 12.06.2020 р., відповідно до ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення»; - призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років на підставі пункту «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з 13 червня 2020 року. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2020 року позов задоволено у повному обсязі. Визнано протиправними відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області в призначенні пенсії ОСОБА_1 за вислугу років на підставі пункту «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та у зарахуванні до стажу роботи у подвійному розмірі періоду її роботи медичною сестрою психіатричного та наркологічного кабінетів поліклінічного відділення КНП «Корюківська центральної районної лікарні Корюківської районної ради Чернігівської області» з 01.12.2010 по 12.06.2020, відповідно до ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області: - зарахувати ОСОБА_1 до стажу роботи у подвійному розмірі період її роботи медичною сестрою психіатричного та наркологічного кабінетів поліклінічного відділення КНП «Корюківська центральної районної лікарні Корюківської районної ради Чернігівської області» з 01.12.2010 по 12.06.2020, відповідно до ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення»; - призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років на підставі пункту «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з 13 червня 2020 року. Стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 1840,80 грн. за рахунок бюджетних асигнувань. Не погодившись з рішенням суду, відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт вказує, що стаж роботи позивача з 01 грудня 2010 року по 12 червня 2020 року повинен зараховуватися у календарному обчисленні, оскільки, не підтверджено, що психіатричний та наркологічний кабінети є закладами з надання психіатричної допомоги. 15 лютого 2021 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від позивача - ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції. Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися. Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Згідно ч. 2 ст. 313 КАС України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Враховуючи, що особиста участь сторін в судовому засіданні не обов`язкова, колегія суддів визнала можливим проводити розгляд справи за відсутності сторін. Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка м. Горлівка Донецької області. В дівоцтві ОСОБА_1 . Після реєстрації шлюбу 24 травня 1994 року змінила прізвище з ОСОБА_1 на ОСОБА_1 . 08 вересня 1989 року ОСОБА_1 працевлаштувалась до Корюківської райлікарні, де була заповнена трудова книжка НОМЕР_1 . У 1990 році ОСОБА_1 звільнилась з роботи, у зв`язку із вступом на навчання до Чернігівського медичного училища за спеціальністю «акушерська справа», яке закінчила у 1993 році. З 01 квітня 1993 року по 12 червня 2020 року ОСОБА_1 працювала на різних медичних посадах в Корюківській районній лікарні, у тому числі, з 01 грудня 2010 року по 31 липня 2013 року на посаді медичної сестри поліклініки психіатричного кабінету, а з 01 серпня 2013 року по 12 червня 2020 року на посаді медичної сестри наркологічного кабінету поліклінічного відділення, що підтверджується відповідними записами у її трудовій книжці НОМЕР_1 . ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області з заявою від 16 жовтня 2020 року про призначення їй пенсії за вислугу років, на підставі пункту «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та у зарахуванні до стажу роботи у подвійному розмірі періоду її роботи медичною сестрою психіатричного та наркологічного кабінетів поліклінічного відділення КНП «Корюківська центральної районної лікарні Корюківської районної ради Чернігівської області» з 01.12.2010 р. по 12.06.2020 р., відповідно до ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області листом від 26 жовтня 2020 року №2500-0346-8/41089 відмовило ОСОБА_1 у призначенні пільгової пенсії. Відмова вмотивована тим, що до спеціального стажу, який дає право на призначення пенсії за вислугу років, період роботи з 01.12.2010 р. по 31.07.2013 р. в Корюківській центральній районній лікарні на посаді сестри медичної поліклініки (психіатричного кабінету) та період з 01.08.2013 р. по 12.06.2020 р. на посаді сестри медичної наркологічного кабінету поліклінічного відділення у Комунальному некомерційному підприємстві "Корюківська центральна районна лікарня Корюківської районної ради Чернігівської області" зарахований в календарному обчисленні, оскільки, не підтверджено, що психіатричний та наркологічний кабінет є закладом з надання психіатричної допомоги. Не погоджуючись із зазначеною відмовою, позивач звернулася до суду з вищевказаним позовом. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За приписами ч. 1 ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-IV (далі - Закон №1058-IV). Статтею 24 Закону №1058-IV визначено, що страховий стаж - це період, протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі, не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом. Пунктом 2-1 Розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV передбачено, що особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення". Розмір пенсії за вислугу років визначається відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону. Пенсії за вислугу років фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України. Відповідно до статті 52 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05 листопада 1991 року №1788-XII (далі - Закон №1788-XII), право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники охорони здоров`я, відповідно до пункту "е" статті

55. Пунктом "е" статті 55 Закону №1788-XII було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники охорони здоров`я, за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років. Законом України від 24 грудня 2015 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (№ 911-VІІІ) внесено зміни до ст. 55 Закону № 1788-ХІІ, у пункті «е» в абзаці першому слова «незалежно від віку» замінено словами та цифрами «після досягнення 55 років»; доповнено абзацами дванадцятим-двадцять п`ятим. Отже, пункт «е» у зазначеній редакції визначав, що працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років. До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення: які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку: 50 років - які народилися з 1 січня 1966 року по 30 червня 1966 року; 50 років 6 місяців - які народилися з 1 липня 1966 року по 31 грудня 1966 року; 51 рік - які народилися з 1 січня 1967 року по 30 червня 1967 року; 51 рік 6 місяців - які народилися з 1 липня 1967 року по 31 грудня 1967 року; 52 роки - які народилися з 1 січня 1968 року по 30 червня 1968 року; 52 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1968 року по 31 грудня 1968 року; 53 роки - які народилися з 1 січня 1969 року по 30 червня 1969 року; 53 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1969 року; 54 роки - які народилися з 1 січня 1970 року по 30 червня 1970 року; 54 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року; 55 років - які народилися з 1 січня 1971 року. Законом України від 02.03.2015 року №213-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" (далі - Закон №213-VIII), зокрема, підвищено спеціальний стаж, необхідний для виходу на пенсію (абзаци 1 - 11 пункту "е" статті 55 Закону №1788-XI), а Законом України від 24.12.2015 року №911-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (далі - Закон № 911-VIII) встановлено як додаткову умову для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 55 років для осіб, зазначених у пункті "е" статті 55 Закону №1788-XI. Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року №2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 року № 1788-XII зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року № 213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року № 911-VIII. У вищевказаному Рішенні Конституційного Суду України зазначено, що положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону №1788-XI зі змінами, внесеними Законом №911-VIII у частині встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у пункті "а" статті 54 Закону №1788-XI, та 55 років для осіб, зазначених у пунктах "е", "ж" статті 55 Закону №1788-XI, слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України. Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до листа Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області від 26 жовтня 2020 року №2500-0346-8/41089, ОСОБА_1 звернулася до відповідача з заявою від 16 жовтня 2020 року про призначення їй пенсії за вислугу років, на підставі пункту «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» (а.с. 22-23). Позивач просила зарахувати до стажу роботи у подвійному розмірі періоди її роботи медичною сестрою психіатричного та наркологічного кабінетів поліклінічного відділення КНП «Корюківська центральної районної лікарні Корюківської районної ради Чернігівської області» з 01.12.2010 р. по 12.06.2020 р., відповідно до ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області листом від 26 жовтня 2020 року №2500-0346-8/41089 відмовило ОСОБА_1 у призначенні пільгової пенсії. Підставою для відмови стало те, що до спеціального стажу, який дає право на призначення пенсії за вислугу років, період роботи позивача з 01.12.2010 року по 12.06.2020 року зараховані в календарному обчисленні, оскільки, не підтверджено, що психіатричний та наркологічний кабінети є закладами з надання психіатричної допомоги. З даного приводу, колегія суддів зазначає наступне. Статтею 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» передбачено, що робота в лепрозорних і протичумних закладах охорони здоров`я, у закладах (відділеннях) з лікування осіб, заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, в інших інфекційних закладах (відділеннях) охорони здоров`я, у патолого-анатомічних і реанімаційних відділеннях закладів охорони здоров`я, а також у закладах з надання психіатричної допомоги зараховується до стажу роботи у подвійному розмірі. У відповідності до абзацу 7 статті 1 Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 року № 1489-III, заклад з надання психіатричної допомоги - психіатричний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад охорони здоров`я, центр, відділення, кабінет тощо, інші заклади та установи будь-якої форми власності, діяльність яких пов`язана з наданням психіатричної допомоги. Згідно абз. 4 ч. 1 ст. 1 вищевказаного Закону, психіатрична допомога - комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров`я осіб на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медичну та психологічну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, у тому числі внаслідок вживання психоактивних речовин. За приписами ч. 1 ст. 10 Закону України «Про психіатричну допомогу», психіатрична допомога надається закладами з надання психіатричної допомоги всіх форм власності, а також лікарями- психіатрами за наявності ліцензії, отриманої відповідно до законодавства. Психіатрична допомога особам віком до 18 років у закладах з надання психіатричної допомоги надається окремо від повнолітніх осіб. Медичні працівники, інші фахівці для допуску до роботи з особами, які страждають на психічні розлади, повинні пройти спеціальну підготовку та підтвердити свою кваліфікацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Пунктом 2 Інструкції «Про проведення обов`язкових попередніх та періодичних психіатричних оглядів», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17 січня 2002 року № 12, передбачено, що обов`язковий попередній та періодичний психіатричні огляди проводяться лікарем-психіатром у державних та комунальних психіатричних закладах, закладах охорони здоров`я, що мають у своєму складі спеціалізовані психоневрологічні центри, відділення, кабінети (далі психоневрологічні заклади), та надають психіатричну допомогу за місцем проживання громадян. Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що визначальним питанням для віднесення періоду роботи до стажу, який зараховується у відповідному розмірі є саме робота, яка полягає у наданні психіатричної допомоги. Відповідно до листів Міністерства праці і соціальної політики України від 04 квітня 2006 року №2807/039/101-06 та від 19 травня 2006 року №4574/039/161-06, робота в наркологічних кабінетах зараховується до стажу роботи в подвійному розмірі (а.с. 14-15). Згідно довідки Комунального некомерційного підприємства «Корюківська центральна районна лікарня Корюківської районної ради чернігівської області» від 26 червня 2020 року №03-05/648, ОСОБА_1 працювала на посаді сестри медичної поліклініки психіатричного кабінету з 01.12.2010 р. по 31.07.2013 р. у Корюківській центральній районній лікарні по безпосередньому обслуговуванню хворих, працювала на посаді сестри медичної наркологічного кабінету поліклінічного відділення з 01.08.2013 р. по 12.06.2020 р. у Комунальному некомерційному підприємстві «Корюківська центральна районна лікарня Корюківської районної ради Чернігівської області» по безпосередньому обслуговуванню хворих, відповідно до статті 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» стаж роботи в психіатричному кабінеті та наркологічному кабінеті зараховується у подвійному розмірі (а.с. 13). Відомості щодо зазначених періодів роботи позивача у Комунальному некомерційному підприємстві «Корюківська центральна районна лікарня Корюківської районної ради Чернігівської області», також, підтверджуються записами трудової книжки ОСОБА_1 НОМЕР_1 (а.с. 8-9). Враховуючи вищенаведене, стаж роботи позивача з 01 грудня 2010 року по 31 липня 2013 року у Корюківській центральній районній лікарні на посаді сестри медичної поліклініки психіатричного кабінету та з 01 серпня 2013 року по 12 червня 2020 року у Комунальному некомерційному підприємстві «Корюківська центральна районна лікарня Корюківської районної ради Чернігівської області» на посаді сестри медичної наркологічного кабінету поліклінічного відділення, у відповідності до вимог статті 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення», повинен бути зарахований до стажу роботи у подвійному розмірі. Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 11 грудня 2018 року у справі № 310/385/17 (2-а/310/47/17). З огляду на зазначене, колегія суддів вважає необгрунтованими доводи апелянта про те, що стаж роботи позивача з 01 грудня 2010 року по 12 червня 2020 року повинен зараховуватися у календарному обчисленні, оскільки, не підтверджено, що психіатричний та наркологічний кабінети є закладами з надання психіатричної допомоги. Також, безпідставним є посилання апелянта на лист Пенсійного фонду України від 25.11.2010 року № 21413/0220, відповідно до якого, кабінет, який організовується у закладі охорони здоров`я, може мати статус структурного підрозділу лише у тому випадку, якщо його функції визначені положенням про цей кабінет і він зазначений у штатному розписі закладу охорони здоров`я як окремий структурний підрозділ, оскільки, вищевказані вимоги не ґрунтуються на нормах чинного законодавства України. Таким чином, як судом першої інстанції правильно зазначено, що на момент звернення до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області ОСОБА_1 мала право на пенсію за вислугу років, тому дії відповідача щодо відмови в призначенні пільгової пенсії є протиправними. З приводу доводів апелянта про те, що судом першої інстанції протиправно стягнуто витрати на правничу допомогу, оскільки, сума витрат на правничу допомогу не підтверджена, колегія суддів зазначає наступне. В силу ч. 1 ст. 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Частиною 1 статті 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, законодавцем включено витрати на професійну правничу допомогу. За приписами ч. ч. 1, 2 ст. 134 КАС України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Згідно ч. 3 ст. 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Разом з тим, в силу положень ч. 5 ст. 134 КАС України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Частиною 9 статті 139 КАС України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін. При цьому, принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як вже було зазначено вище, включає у себе такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони. Крім того, врахування таких критеріїв не ставиться законодавцем у залежність від результату розгляду справи. Відповідно до частини 7 статті 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. На підтвердження здійснення витрат на професійну правничу допомогу суду надано: Договір про надання правової допомоги від 30 жовтня 2020 року, акт виконаних робіт від 03 листопада 2020 року та квитанцію до прибуткового касового ордера №б/н від 03 листопада 2020 року на суму 1000,00 грн. (а.с. 19-21). З огляду на вищезазначене, доводи апелянта про те, що сума витрат на правничу допомогу ніяким чином не підтверджена, колегія суддів вважає безпідставними. Колегія суддів враховує висновки Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду викладені у постанові від 14 листопада 2019 року у справі № 826/15063/18, згідно яких: «… При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи. …При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг». Проаналізувавши надані документи, враховуючи предмет позову, час, витрачений адвокатом для надання послуг та обсяг таких, колегія суддів вважає, що сума правничої допомоги у розмірі 1000,00 грн. є співмірною та правомірно стягнута судом першої інстанції. Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують. Згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29). Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та наявність правових підстав для їх задоволення. Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України). При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 229, 243, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області залишити без задоволення. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України. Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р. Судді Безименна Н.В. Кузьмишина О.М. Повний текст постанови виготовлено 25.02.2021 р.