Постанова Донецький апеляційний суд № 229/607/14-ц

Єдиний унікальний номер 229/607/14-ц Номер провадження 22-ц/804/295/21 П О С Т А Н О В А Іменем У К Р А Ї Н И 24 лютого 2021 року Донецький апеляційний суд колегією суддів у складі: судді-доповідача Никифоряка Л.П. суддів Гапонова А.В., Новікової Г.В. за участі секретаря судового засідання Ротар Я.Б. розглянувши відкрито в залі судових засідань Донецького апеляційного суду в м. Бахмут справу що виникла з сімейних правовідносин за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту що має юридичне значення та стягнення аліментів, в якій подано апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дружківського міського суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року (головуючий у суді 1 інстанції Гонтар А.Л.), В С Т А Н О В И В: 13 серпня 2014 року ОСОБА_1 подала позов в якому виклала вимоги про встановлення батьківства та стягнення з ОСОБА_2 на свою користь аліментів на її утримання у грошовій сумі 2000грн до повноліття дитини та аліменти за минулий час у розмірі 72 000грн. В обґрунтування позову зазначила, що її мати ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у фактичних шлюбних відносинах з 1995 року по 1996 рік від якого ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась позивач. Заочним рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 25 березня 2014 року позовні вимоги задоволено в повному обсязі /том І а.с.40-43/. Ухвалою Дружківського міського суду Донецької області від 25 липня 2016 року заочне рішення від 25 березня 2014 року скасоване та призначено справу до розгляду в загальному порядку /том І а.с.101-102/. Ухвалою Дружківського міського суду Донецької області від 06 жовтня 2016 року було призначено судово-медичну молекулярно-генетичну експертизу та провадження у справі зупинено до отримання висновків експертизи /том І а.с.169-170/. Однак експертизу не проведено та 14 грудня 2016 року КЗ "Дніпропетровське обласне бюро судово-медичної експертизи" ДОР" ухвалу суду повернуто без виконання в зв`язку із неявкою ОСОБА_2 на експертизу /том І а.с.185/. Ухвалою Дружківського міського суду Донецької області від 23 квітня 2019 року вдруге призначено судово-медичну молекулярно-генетичну експертизу та провадження у справі зупинено /том ІІ а.с.144-146/. Та експертизу призначену судом вдруге КЗ "Дніпропетровське обласне бюро судово-медичної експертизи" ДОР" теж повернуло без виконання в зв`язку із неявкою відповідача на експертизу /том ІІ а.с.207-209/. Рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року позов задоволено частково, встановлено батьківство ОСОБА_2 щодо ОСОБА_1 та стягнуто аліменти на її утримання в розмірі 2000,00грн щомісяця, починаючи з 13 лютого 2013 року до досягнення дитиною повноліття. Згідно висновків суду, підтверджені обставини щодо проживання однією сім`єю ОСОБА_2 з ОСОБА_3 в період часу з 1995 року до травня 1996 року, часу зачаття дитини; та саме ця обставина давала підстави суду для встановлення батьківства. Згідно висновків суду батько зобов`язаний утримувати дитину до досягнення нею повноліття та наявні правові підстави для стягнення аліментів в розмірі, що визначений судом. Однак, на думку суду, не підлягають задоволенню вимоги про стягнення аліментів за минулий час, оскільки позивачем не підтверджено вжиття заходів направлених на отримання аліментів. З рішенням суду не погодився відповідач, в апеляційній скарзі ОСОБА_2 висловив вимогу про скасування рішення та відмову в позові. В обґрунтування скарги заявник посилався на порушення норм процесуального права судом, який розглянув справу без участі відповідача. Також до неправильного вирішення справи, на думку заявника, призвело те що суд першої інстанції не виконав вимог законодавства і не надіслав справу до апеляційного суду для розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду про відкриття провадження у справі та не розглянув зустрічну позовну заяву. Незаконність та необґрунтованість рішення суду, згідно доводів апеляційної скарги, полягало також в тому, що експертизою не підтверджено батьківство відповідача, та відсутні інші належні та допустимі докази в підтвердження обставин якими позивач обґрунтовувала свої вимоги. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача заперечувала проти апеляційної скарги, заявляла що обставини якими відповідач обґрунтовував свої апеляційні вимоги щодо відсутності експертизи про батьківство стали наслідком процесуальної поведінки самого відповідача, який двічі не виконав вимоги експертів і не з`явився до експертної установи для проведення судово-медичної молекулярно-генетичної експертизи, також сам не заявляв вимог про проведення такої експертизи ні в суді першої інстанції ні в апеляційному суді. Суд апеляційної інстанції заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту рішення, яке оскаржено, доводів апеляційної скарги та меж, в яких повинна здійснюватись перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, за відсутності позивача та її представника, які просили розглядати справу без їх участі, також за відсутності відповідача повторне клопотання якого про відкладення розгляду справи залишено без задоволення, дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. В ході судового розгляду встановлено такі обставини, які підтверджені належними та допустимими доказами. ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась ОСОБА_1 , батько ОСОБА_4 запис в свідоцтві здійснений на підставі статті 55 Кодексу про шлюб та сім`ю України - КпШС України зі слів матері, мати ОСОБА_3 /копія свідоцтва про народження том І а.с.9/. За даними Державної міграційної служби від 05 жовтня 2016 року станом на 24 липня 2015 року місце проживання ОСОБА_2 зареєстроване в квартирі АДРЕСА_1 /том І а.с.163/. Матеріали справи містять протокол судового засідання від 29 грудня 2016 року про допит в якості свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 /том ІІ а.с.18-24 /. Перевіривши оскаржуване рішення апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дотримався вимог законодавства щодо законності та обґрунтованості рішення. Відповідно до частин першої та другої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, Держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. Задовольняючи позов, суд керувався показаннями свідків, поясненнями самих сторін та статтею 180 Сімейного кодексу України /далі СК України/ та виходив із того, що батьки зобов`язані утримувати своїх неповнолітніх дітей до досягнення ними повноліття. В пункті третьому постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» роз`яснено, що оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у статті 128 СК України, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у статті 53 КпШС України, суди, вирішуючи питання про те, якою нормою слід керуватися при розгляді справ цієї категорії, повинні виходити з дати народження дитини. Тому при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 01 січня 2004 року, необхідно застосовувати відповідні норми КпШС України. Відповідно до частини 2 та 3 статті 53 КпШС України в разі народження дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі, при відсутності спільної заяви батьків батьківство може бути встановлене в судовому порядку за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої знаходиться дитина, а також самої дитини після досягнення нею повноліття. При встановленні батьківства суд бере до уваги спільне проживання та ведення спільного господарства матір`ю дитини і відповідачем до народження дитини, або спільне виховання чи утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства. Відповідно до роз`яснень, що містяться в пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України", за статтею 53 КпШС України підставою для встановлення батьківства (факту батьківства) може бути не сам по собі факт біологічного походження дитини, а фактичні дані, які підтверджують спільне проживання матері й особи, яку та вважає батьком дитини, ведення ними спільного господарства до народження останньої, або спільне її виховання чи утримання, або ж докази, що достовірно підтверджують визнання особою батьківства. Під спільним утриманням дитини слід розуміти як перебування її на повному утриманні матері й особи, яку остання вважає (або яка вважає себе) батьком дитини, так і, як правило, систематичне надання цією особою допомоги в утриманні дитини незалежно від розміру допомоги. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції оцінивши показання свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 прийняв до уваги та вважав переконливими доводи стосовно проживання та ведення спільного господарства сторін у справі, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , в АДРЕСА_2 , з 1995 року по травень 1996 року, що з огляду на положення статі 53 КпШС України є підставою для встановлення батьківства. Підтверджені в суді обставини щодо проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 однією сім`ю та надані позивачем докази вказують на те, що саме відповідач міг бути біологічним батьком дитини. Суд визнає факт батьківства з урахуванням положень частини першої статті 109 ЦПК України, за якою у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена. При цьому, суд апеляційної інстанції враховує що судом першої інстанції двічі вирішувалось питання про призначення генетичної експертизи, та двічі такі експертизи призначені судом згідно ухвал від на 06 жовтня 2016 року та 23 квітня 2019 року не проведені через те, що ОСОБА_2 не являвся та ухилявся від вирішення питань щодо погодження інших дат проведення експертизи і не надав генетичного матеріалу. Право на доступ до суду, передбачено пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: "Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи ... незалежним і безстороннім судом ..., який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру...". Згідно статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У розумінні норм процесуального права України особа визначивши свої права, реалізує їх за своїм розсудом та розпорядження своїми правами являється одним із основоположних принципів судочинства. Основоположним принципом цивільного судочинства є принцип змагальності сторін, закріплений у статті 12 ЦПК України, за змістом якої кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Однак за своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій та позбавляє суд можливості втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. Та вирішальним для результатів розгляду даної справи суд апеляційної інстанції вважає те, що ОСОБА_2 визначивши свої права та реалізовуючи їх за своїм розсудом повинен відповідати за негативні наслідки від такої діяльності. Ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. Разом з тим, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб відповідач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх заперечень. Відповідач ОСОБА_2 беззаперечно мав можливість ознайомитися із матеріалами справи та реалізувати свої права в повному обсязі, та саме сторони несуть ризик настання наслідків, пов`язаних із не вчиненням ними процесуальних дій. З огляду на викладене, відповідач ОСОБА_2 в жодний спосіб не спростував вимог позивача та не надав доказів в підтвердження обставин, якими він обґрунтовував свої заперечення; та апеляційний суд позбавлений можливості за такої процесуальної поведінки відповідача у справі отримувати будь-які інші докази, які би могли суттєво вплинути на результати розгляду. У відповідності до положень частини першої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог так і заперечень. Причому докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі /частина п`ята статті 81 ЦПК України/. Суд апеляційної інстанції виходить з того, що суд сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, роз`яснив відповідачу його права та обов`язки щодо надання доказів і сприяв здійсненню його прав, а також попереджував про наслідки неподання доказів, встановлені цивільним процесуальним кодексом, однак відповідач жодних доказів в підтвердження своїх заперечень не надав. Статтею 81 ЦПК України передбачено, що доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір та доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доводи апеляційної скарги не спростовують фактичних обставин справи, встановлених судом і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що суд першої інстанції виконав вимоги закону про законність рішення суду, висновки суду здійсненні з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня прийняття та касаційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 24 лютого 2021 року. Судді: