Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/6425/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2021 рокуЛьвівСправа № 380/6425/20 пров. № А/857/14991/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді: Глушка І.В., суддів: Бруновської Н.В., Запотічного І.І., розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року, ухвалене суддею Сакалош В.М. у м.Львові у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у справі №380/6425/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання до вчинення дій,- ВСТАНОВИВ: 12 серпня 2020 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача - Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України, у якому просив визнати бездіяльність щодо непроведення повного розрахунку на день виключення із списків особового складу та усіх видів грошового забезпечення 11.05.2018 у зв`язку із звільненням з військової служби, зобов`язати виплатити середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 12.05.2018 по день постановлення судового рішення. В обгрунтування позовних вимог зазначає, що відповідачем на дату виключення позивача зі списків особового складу частини не проведено розрахунків щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки, передбаченої п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та індексації грошового забезпечення. Відповідачем перерахування грошових коштів за невиплачену індексацію грошового забезпечення у сумі 46335,20 грн проведено у березні 2020 року, а компенсація за невикористану додаткову відпустку, передбачену учасникам бойових дій, за період з 2015 по 2018 терміном 56 днів у сумі 16014,88 грн виплачено 02.04.2020. Рішеням Львівського окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України щодо непроведення повного розрахунку із ОСОБА_1 на день виключення зі списків особового складу та усіх видів грошового забезпечення 11.05.2018 у зв`язку з звільненням з військової служби. Зобов`язано Західне регіональне управління Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за період з 12.05.2018 по день фактичного розрахунку 02.04.2020 в розмірі 62350,08 грн. Не погоджуючись з вищевказаним рішенням суду, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, наведених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги, зокрема, зазначає, що суд першої інстанції залишив поза увагою, що індексація грошовоґо забезпечення, яка виплачується військовослужбовцям, не є складовою місячного грошового забезпечення (заробітної плати) військовослужбовців, вона має особливий і не постійний вираз виплати, і нараховується лише за сукупності певних умов та являється соціальною гарантією держави щодо підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін. Тому, навіть при затримці її виплати, відсутні підстави для нарахування та виплати середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Щодо тверджень позивача про бездіяльність Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України в частині невиплати військовослужбовцю грошової компенсації за відпустки як учаснику бойових дій, скаржник наголошує на тому, що у жодному військовому формуванні України такі виплати не здійснювались до прийняття рішення Верховним Судом у зразковій справі №П/9901/4/19. Водночас вказує на те, що компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учасника бойових дій не також є складовою заробітної плати. Крім того, покликається на те, що з аналізу положень статті 117 КЗпП України вбачається, що обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України. При цьому, на думку скаржника, вказані норми не поширюються на позивача, оскільки військовослужбовці правового статусу «працівник» не мають, проходження їх служби врегульовано спеціальним законодавством, відтак норми ст.117 КЗпП України не можуть поширюватись на відносини між військовими частинами та військовослужбовцями щодо питань, які виникають з відносин проходження військової служби. Водночас вказує на те, що юридично значимою обставиною є нарахування належних звільненому працівникові сум в день звільнення працівника. При нарахуванні і виплаті належних сум був відсутній спір щодо їх розміру, а тому в даному випадку відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України. Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити з наступних підстав. Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у Західному регіональному управлінні ДПС. Безтерміново має право на пільги встановлені законодавством України для ветеранів війни учасників бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим 20.08.2015. Наказом начальника Західного регіонального управління (І категорії) Державної прикордонної служби України від 04.05.2018 №184-ос старшого прапорщика ОСОБА_1 звільнено з військової служби в запас (на підставі пп. «а» (у зв`язку із закінченням строку контракту) ч. 6 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу») та наказом цієї ж установи від 11.05.2018 №189-ос ОСОБА_1 виключено із списків особового складу, усіх видів забезпечення Західного регіонального управління ДПС. На адвокатські запити представника позивача до Начальника Західного регіонального управління Державної прикордонної служби в порядку Закону україни «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» від 09.03.2020 про надання інформації (довідку) про нараховану та виплачену індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 за період із 2015 року до часу звільнення з військової служби у 2018 році із наданням детального розрахунку та зазначенням базового місяця, з якого здійснено обчислення наростаючим підсумком індексу споживчих цін для проведення індексації із січня 2016 року, та щодо відомостей про надання ОСОБА_1 за період 2015-2018 роки додаткової відпустки передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» терміном 56 днів або проведення останньому при звільненні виплати компенсації за вказану відпустку, відповідач листом від 02.04.2020 №11/2198 повідомив що належна сума індексації за період з 2015 по 2018 роки виплачена в повному обсязі, у березні 2020 року було її нараховано в розмірі 47040,81 грн; листом від 02.04.2020 №11/2199 відповідач повідомив, що 03.04.2020 ОСОБА_1 нараховано та виплачено грошову компенсацію за додаткову відпустку, передбачену для учасників бойових дій, за період з 2015-2018 роки терміном 56 днів в сумі 16014,88 грн. Факт нарахування та виплати належних сум позивачем не спростовується. Разом з тим, позивач, вважаючи дії відповідача щодо непроведення протягом тривалого часу у повному обсязі розрахункових коштів протиправними, звернувся до суду за захистом свого порушеного права. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на час звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу ОСОБА_1 відповідач не здійснив з ним повний розрахунок, а тому підставними є вимоги позивача про стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.05.2018 по день остаточного розрахунку - 02.04.2020 в розмірі, застосувавши пропорційність обрахованої суми до стягнення проведеним позивачу виплатам. Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального та процесуального права, з огляду на таке. Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до наказу ДПС України №189-ос від 11.05.2018 про виключення позивача із списку особового складу та всіх видів забезпечення відомості про виплату компенсації за невикористану додаткову відпустку та індексації відсутні. У період з 2015 року по 2018 рік позивачу додаткові відпустки, як учаснику бойових дій не надавались. Наведені обставини сторонами не оспорюються. Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом. Закон України «Про відпустки» №504/96-ВР установлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи. Згідно зі статтею 4 Закону №504/96-ВР установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток. У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (частина перша статті 24 Закону №504/96-ВР). Аналогічні положення містяться в частині першій статті 83 КЗпП України. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Водночас, згідно з пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі - Закон № 3551-ХІІ) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік. Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік. У контексті зазначених норм, колегія суддів вважає твердження скаржника про відсутність протиправості у діях щодо невиплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій помилковими, з огляду на зміст пункту 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, відповідно до якого державою гарантується надання учасникам бойових дій пільг, зокрема, додаткової відпустки із збереженням заробітної плати, строком 14 календарних днів на рік. Таке право виникає на підставі закону, а не з ухваленням Верховним Судом відповідного рішення у зразковій справі. Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України. Правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення визначені Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 (тут - і надалі в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) (далі - Порядок № 1078). Відповідно до пункту 1-1 Порядку № 1078 підвищення грошових доходів громадян у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком починаючи з березня 2003 р. - місяця опублікування Закону України від 6 лютого 2003 р. № 491-IV "Про внесення змін до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення". Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений в абзаці другому цього пункту. Відповідно до абзацу 5 пункту 2 Порядку № 1078 індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, поліцейських, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби. Як зазначив Верховний Суд у постановах від 19 червня 2019 року (справа №825/1987/17), від 20 листопада 2019 року (справа № 620/1892/19), від 05 лютого 2020 року (справа № 825/565/17) індексація грошового забезпечення, як складова грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних гарантій щодо оплати їх праці, а отже підлягає обов`язковому нарахуванню і виплаті. Отже, індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці, проведення індексації у зв`язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов`язковим для всіх юридичних осіб-роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи. За відсутності затвердженого особливого порядку індексації грошового забезпечення військовослужбовців, нарахування індексації грошового забезпечення здійснюється у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а саме відповідно до Порядку № 1078. Сума індексації грошового забезпечення є складовою частиною грошового забезпечення і відповідно до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", підлягає обов`язковому нарахуванню та виплаті. Колегія суддів враховує, що порядок та умови проходження служби військовослужбовцями, порядок та умови визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) регламентується спеціальним законодавством. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це зазначено у спеціальному законі. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки, індексації) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України. Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, колегія суддів вважає можливим застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби військовослужбовців. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17 та постанові Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №823/1023/16. Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Виходячи з наведених вимог законодавства всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі ж невиконання такого обов`язку,- наступає передбачена нормами КЗпП України відповідальність. Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України. Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Враховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме - виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність у позивача права на отримання відшкодування за затримку виплати розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України. Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 16 липня 2020 року у справі №400/2884/18. Судом першої та апеляційної інстанцій встановлено, що в день виключення позивача із списків частини (11.05.2018) відповідачем не проведено остаточного розрахунку з позивачем належних йому сум при звільненні. Таким чином, позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку у відповідності до приписів ст.117 КЗпП України. Середній заробіток працівника згідно з ч.1 ст.27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995. В даному Порядку не міститься застережень щодо неможливості застосування його положень для обчислення розміру грошового забезпечення, а також слід зазначити, що заробітна плата і грошове забезпечення є формами оплати праці працівників (співробітників), загальні засади формування і обчислення яких є ідентичними. Так, з врахуванням положень зазначеного вище Порядку та даних наявної в матеріалах справи особистої картки грошового забезпечення позивача за 2018 рік, отримане грошове забезпечення за два останні місяці перед звільненням, суд апеляційної інстанції визначив середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 12.05.2018 по 02.04.2020 (692 дні), виходячи з розрахунку (9156,75 грн +7997,40 грн)/61 календарний день служби та обрахував середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 194590,40 грн. У спорі, що розглядається, суд враховує, чи діяв відповідач сумлінно і добросовісно, чи вживалися ним термінові та невідкладні заходи щодо виплати належних позивачу сум. Проте, такі докази відповідач не надав ні в суді першої інстанції, ні під час апеляційного розгляду справи. Аналізуючи наведені правові норми та обставини справи, колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача, оскільки грошову компенсацію за невикористані календарні дні відпустки позивачу не виплачено в день його виключення із списків частини, вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку. Тому відповідно до статті 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку. Однак, в порівнянні із виплаченою грошовою компенсацією за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та індексації за 2015-2018 роки (62350,08 грн), обраховану за Порядком №100 суму (194590,40) не можна вважати співмірною, оскільки значно перевищує суму такої компенсації. Встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати: -розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; -період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; -ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; -інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. При вирішенні цього питання колегія суддів враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати. Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019. Враховуючи, що невиплачена станом на день звільнення компенсація за невикористану відпустку та індексація становить 62350,08 грн, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, істотність частки складових компенсації за невикористану додаткову відпустку складає 32,04% (62350,08 грн/ 194590,40 (середній заробіток за весь час затримки розрахунку) х 100 = 32,04%). Сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 32,04% становить: 281,20 грн (середня заробітна плата позивача за один робочий день) х 32.04% = 90,10 грн; 90,10 грн *692 (робочих днів затримки розрахунку) = 62350,08 гривень. Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 806/345/16, від 18.07.2018 у справі № 825/325/16, від 04.04.2018 у справі №524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011 у справі №6-39цс11. В контексті наведеного колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що у порівнянні визначеної суми несвоєчасно виплаченої компенсації за невикористану додаткову відпустку та індексації грошового забезпечення із сумою середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, яка підлягає до стягнення, розраховану суму 62350,08 грн можна вважати обґрунтовано пропорційною. Крім того слід зазначити, об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід (п.163.1 ст.163 ПК України). В пп.164.1.1 п.164.1 ст.164 ПК України передбачено, що загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом. Згідно з пп.168.1.1 п.168.1 ст.168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок. Відповідно до абз.5 п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999р. "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення. Враховуючи те, що обов`язок щодо нарахування, утримання та сплати податку із суми доходу та відповідальність за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) податку покладається на юридичну особу (її філію, відділення, інший відокремлений підрозділ), колегія суддів вважає, що визначення суми податку на доходи фізичних осіб та інших передбачених законом податків, зборів покладається саме на відповідача. Аналізуючи наведені правові норми та обставини справи, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог та вважає, що вірним способом відновлення порушеного права позивача є зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за період з 12.05.2018 по день фактичного розрахунку 02.04.2020 в розмірі 62350,08 грн. Доводи скаржника, наведені в апеляційній скарзі, не спростовують правомірність висновків суду першої інстанції, є необґрунтованими, безпідставними та вказують на довільне тлумачення норм закону. Відповідно до частини першоїстатті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуальногозакону, оскільки до спірних правовідносин вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу розглянуто судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) в строки, встановленні статтею 309 КАС України. Керуючись статтями 242, 308, 309, 311, 315, 316, 321, 322,325,328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України залишити без задоволення, а рішення рішення Львівського окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року у справі №380/6425/20 - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя І. В. Глушко судді Н. В. Бруновська І. І. Запотічний