Постанова 4806 № 303/3861/20

Справа № 303/3861/20 П О С Т А Н О В А Іменем України 15 лютого 2021 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В. суддів: Готра Т.Ю., Собослоя Г.Г. з участю секретаря судового засідання:Балаж Н.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 вересня 2020 року, ухвалене головуючим суддею Куцкір Ю.Ю., за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком, встановив: У липні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком. Позов мотивований тим, що ОСОБА_2 є власником будинку АДРЕСА_1 . В будинку також зареєстрований син власника ОСОБА_1 , який в ньому не проживає з 30.10.2018. Реєстрація відповідача перешкоджає власнику вільно володіти та користуватися майном, оскільки створює незручності в здійсненні права на отримання субсидії. Заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 10.09.2020 позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 840,80 грн сплаченого судового збору. Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 30.10.2020 заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення від 10.09.2020 залишено без задоволення. ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на заочне рішення суду в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. В обґрунтування скарги посилається на те, що судом невірно встановлено фактичні обставини справи. Вказує, що будинок АДРЕСА_1 є двоповерховим будинком (другий мансардний), збудований у період з середини 90-их років по 2001 рік і зареєстрований як нерухомість у 2001 році. Забудовником і єдиним власником зазначений позивач (батько- ОСОБА_2 ). Натомість фактично будинок будувався за участю всіх членів сім`ї, у тому числі дружини відповідача ( ОСОБА_3 ), відповідача (сина- ОСОБА_1 ), який також вкладав кошти в будівництво будинку. У подальшому за згодою батька він за власні коштами облаштував мансардний поверх де проживав разом з своєю сім`єю протягом 9 років до листопада 2018 року. Між членами сім`ї почали виникати побутові сварки з приводу того, що позивач вважав, що він недостатньо приймає участь в утриманні майна, зокрема допустив заборгованість по оплаті за газ, у зв`язку з чим вчиняв дії для його виселення (виключив електропостачання, змінив замки). З жовтня 2018 року він з сім`єю у спірному приміщенні не проживають і повернутися та фактично відновити свої житлові права не можуть з огляду на перешкоди у користуванні житлом, які створив ОСОБА_2 . З цього приводу він звернувся до суду з позов до батька про усунення перешкод у користуванні та вселення. Також вказує, що ОСОБА_2 вже звертався до суду з позовом про виселення та зняття з реєстрації, за наслідками розгляду якого в задоволенні позову було відмовлено і справа переглядається апеляційним судом. Отже існують поважні причини його не проживання у будинку, викликані протиправними діями позивача, який перешкоджає цьому, не допускає його у приміщення, та намагається вигнати, хоча останній, як член сім`ї власника будинку законно набув право проживання у ньому. Крім того власного житла або іншого постійного місця проживання він не має, і вимушений проживати тимчасово у приміщенні практично не придатному для житла у знайомих та родичів. ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу в якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити без змін рішення суду першої інстанції. Зазначає, що він є власником будинку АДРЕСА_1 , який побудований за його кошти та утримується ним. Відповідач не надавав та не надає коштів на утримання майна і з жовтня 2018 року не проживає у належному йому будинку, не підтримує з ним, як батьком, жодних родинних звязків. Також заперечує твердження відповідача про вчинення ним перешкод у вселенні в спірний будинок та користування таким. Реєстрація ОСОБА_1 у належному йому будинку перешкоджає йому вільно користуватися та розпоряджатися своєю власністю, так як створює незручності в здійсненні права на отримання субсидії. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що така підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. З приписів ст. 76, ст. 77, ч.ч. 1, 2, ст.ст. 78, 79, 80, ст. 81 ч.ч. 1, 4 ЦПК України вбачається, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на домоволодіння від 27.09.2001 року будинок по АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 (а.с. 9). В даній квартирі, крім позивача зареєстровані: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , що стверджується довідкою №11448/0/99-20 від 13.07.2020 виданою Центром надання адміністративних послуг Мукачівської ради (а.с. 8). Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 є власником будинку АДРЕСА_1 і факт реєстрації в такому його сина ОСОБА_1 перешкоджає позивачу у володінні, користуванні та розпорядженні належним йому будинком. Однак з таким висновком суду першої інстанції не може погодитись апеляційний суд з огляду на таке. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права. Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Заперечуючи проти оскаржуваного рішення суду, ОСОБА_1 посилається на те, що він проживав у спірному будинку до жовтня 2018 року, однак вимушений був залишити місце свого проживання з тих підстав, що позивач чинить йому та членам його сім`ї перешкоди. Окрім того зазначає, що іншого житла він не має, а вимушений поневірятись по різного роду житлових будівель. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції зробив висновок про те, що факт реєстрації відповідача у спірному будинку створює ОСОБА_2 перешкоди у користуванні та розпорядженні належним йому на праві власності будинком. Проте апеляційний суд зазначає, що при вирішенні справ суди відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» повинні застосовувати Конвенцію та практику цього Суду як джерело права. Отже, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. У даній справі, суд першої інстанції не надав оцінку та не встановив, чи ухвалене рішення належним чином збалансовує інтереси позивача, як власника житла та відповідача, у якого єдиним житлом є спірний будинок. ОСОБА_1 тривалий час проживав у будинку, однак з жовтня 2018 року не проживає за адресою АДРЕСА_1 , так як позивач чинить перешкоди в користуванні спірним будинком, у зв`язку з чим ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом за захистом порушеного права. Таким чином, тривалий час проживання відповідача в спірному будинку, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати спірний будинок єдиним житлом відповідача у розумінні статті 8 Конвенції. Також, задовольняючи позовні вимоги про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції вважав, що підлягають застосуванню до таких правовідносин правові норми, які захищають права власника житла, що на думку апеляційного суду свідчить про неправильне застосування закону, який у даній справі не підлягав застосуванню. Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника ( подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти висновку про те, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення будинку, квартири тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік. Та оскільки відповідач є членом сім`ї позивача (сином) і проживав у спірному будинку з позивачем, то такий може втратити право на користування житлом з підстав передбачених ст. 405 ЦК України, та статтями 150, 156 ЖК України, а не з підстав захисту права власності (статті 383, 391 ЦК України). Отже суд першої інстанції, задовольняючи позов, помилково послався на створення реєстрацією місця проживання відповідача перешкод позивачу у володінні, користуванні та розпорядженні належним йому майном, оскільки з цих підстав ОСОБА_1 не може втратити право на користування житлом. Так, відповідно до ч. 2 ст. 405 ЦК України (в порядку якої подано позов) член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. На підтвердження факту не проживання відповідача у будинку, позивачем надано акт №249 ТОВ «ІТВ Сервіс-Плюс» від 17.07.2020, згідно якого за адресою АДРЕСА_1 зареєстрований, але не проживає з 30.10.2018 ОСОБА_1 . Даний акт підписано мешканцями сусідніх квартир ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 . Водночас ОСОБА_1 категорично заперечує факт не проживання ним у спірному будинку з власної волі та зазначає те, що саме позивачем чиняться перешкоди йому у проживанні в будинку за адресою АДРЕСА_1 . На підтвердження вказаного до апеляційної скарги ОСОБА_1 долучено рішення Мукачівського міськрайонного суду від 08.05.2019 та постанову Закарпатського апеляційного суду від 14.11.2019, а також позовну заяву (а.с.30-36, 38-39). Довідками Мукачівського відділу поліції від 06.11.2018 і 14.11.2018 з яких слідує, що 02.10.2018 ОСОБА_2 вимкнув електроенергію на другому поверсі свого будинку де проживає син ОСОБА_1 , та підтвердив факт заміни ним на вхідних дверях будинку замки через те, що не хоче щоб син ОСОБА_1 проживав разом з ним (а.с. 68, 69). Вказане свідчить про те, що між сторонами існують неприязні відносини з приводу утримання житлового будинку і дії позивача стали підставою для тривалого не проживання відповідача в спірному будинку. За таких обставин, апеляційний суд дійшов до висновку, що для задоволення позову ОСОБА_2 немає достатніх правових підстав, так як у противному випадку це б призвело до порушення розумного балансу інтересів сторін та порушення прав відповідача. А звідси, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом. Відповідно до ст. 141 ЦПК України з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 681,60 грн., понесений останнім при поданні заяви про перегляд заочного рішення та апеляційної скарги (а.с. 40, 65). Зважуючи на викладене та керуючись приписами статей 141, 367, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України апеляційний суд, п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , задовольнити. Заочне рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 вересня 2020 року скасувати та постановити у справі постанову про відмову ОСОБА_2 в задоволенні позову до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком. Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса приживання: АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 судові витрати у розмірі 1 681,61 грн., судового збору. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови суду складено 19 лютого 2021 року. Головуючий: Судді :