Постанова 4806 № 301/288/20

Справа № 301/288/20 П О С Т А Н О В А Іменем України 11 січня 2021 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд у складі: судді-доповідачки Готри Т.Ю., суддів Бисаги Т. Ю., Мацунича М.В., за участі секретарки судових засідань Міци О.-Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третьої особи без самостійних вимог на стороні позивача виконавчого комітету Іршавської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право на користування квартирою, за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 19 травня 2020 року, ухвалене суддею Дарудою І.А., в с т а н о в и в: У лютому 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа без самостійних вимог на стороні позивачів виконавчий комітет Іршавської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право на користування квартирою. Позов мотивовано тим, що вони разом зі своєю матір`ю ОСОБА_4 є зареєстровані і проживають в однокімнатній квартирі АДРЕСА_1 та є її наймачами. Відповідач ОСОБА_3 також зареєстрований у цій квартирі, однак уже більше 9 років у ній добровільно не проживає, шлюб з їх матір`ю ОСОБА_4 розірвано рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області ще 25.10.2016, комунальні платежі не сплачує, кореспонденцію за вказаною адресою не отримує, особистих речей у квартирі не має і взагалі квартирою не цікавиться. Перешкод у користуванні квартирою вони відповідачу не здійснювали, останній сам залишив квартиру ще у 2010 році, визначивши собі інше місце проживання. Зазначають, що наведене підтверджується актом обстеження факту проживання, складеного комісією Іршавської міської ради від 03.02.2020 № 39, засвідченим сусідами. Посилаючись на вказані обставини, статті 71, 72 ЖК Української РСР, ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», просили визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 . Рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 19.05.2020 позов задоволено. Визнано ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 . В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просив зазначене рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції не дослідів у повній мірі обставини відсутності його в указаній квартирі, оскільки після припинення шлюбних відносин із дружиною, у нього був відсутнім доступ до квартири, так як його фактично вигнали з неї, створювали перешкоди в її користуванні та проживанні. Посилався, що наразі вимушений проживати у знайомих, періодично виїжджає на заробітки за кордон, а у квартирі проживає, без реєстрації, лише його колишня дружина, оскільки діти (позивачі) проживають окремо. Він є основним наймачем квартири відповідно до ордеру, виданого на підставі рішення виконкому Іршавської міської ради № 135 від 14.10.1994, та має намір приватизувати це житло. Також зазначав, що у довідці Іршавської міської ради від 23.09.2008 № 2586 про присвоєння нової поштової адреси констатовано, що він є власником спірної квартири. Указував і про не врахування місцевим судом належним чином тієї обставини, що позивачі не є власниками квартири, а лише її наймачам. Отже, їх право власності не могло бути порушено та право на звернення до суду з даним позовом належить саме власнику, якими ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не являються. У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_2 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене рішення - без змін. Посилався, що доводи апеляційної скарги є голослівними, оскільки не підтверджуються жодними доказами. Безпосередньо рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 25.10.2016, у справі за позовом самого ОСОБА_3 про розірвання шлюбу, констатовано про припинення фактичних відносин між подружжям з 2011 року, не ведення спільного господарства, що свідчить про тривале не проживання відповідача у спірній квартирі. Зауважував, що інтерес апелянта до квартири наявний лише з метою реалізації свого права на її безоплатну приватизацію, а не проживання у ній. Також, на його думку, є хибним посилання відповідача про відсутність у позивачів права на звернення до суду з підстав, що вони не є власниками квартири, оскільки наймачі на підставі вимог Житлового кодексу УРСР управі звертатися до суду за захистом своїх порушених житлових прав. За таких обставин уважав, що апеляційна скарга є безпідставною, а судове рішення законним та обґрунтованим. У запереченні на апеляційну скаргу позивачка ОСОБА_1 просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити. Стверджувала, що ні позивачі, ні їх матір перешкод у користуванні квартирою відповідачу не здійснювали. Навпаки, чекали його і сподівались, що все налагодиться. Зауважувала, що відповідач виїжджав на заробітки за кордон, а повертаючись у м. Іршава ніколи не приходив додому, станом квартири не цікавився і жодного разу не допоміг зробити ремонт, що дає підстави стверджувати про відсутність у нього наміру ставитись до квартири, як до своєї. Звертала увагу і на те, що апелянт обґрунтовує порушення свого права лише з метою приватизації спірної квартири, щоб у подальшому вимагати від позивачів частку за неї. Також посилалась, що ОСОБА_3 не навів доказів про порушення свого права користування житлом, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає. У судовому засіданні відповідач ОСОБА_3 та його представниця адвокатеса Зейкан Г.І. апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити, з підстав наведеній у ній. Позивачі ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та представник останньої адвокат Федоричко М.М. у судовому засіданні просили апеляційну скаргу відхилити, а оскаржене рішення суду першої інстанції залишити без змін. Представник третьої особи виконавчого комітету Іршавської міської ради в судове засідання не з`явився, хоча про дату, час і місце розгляду справи був повідомленим належним чином, а тому, відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, його неявка не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідачку, пояснення сторін та їх представників, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частин 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Судом установлено, що на підставі рішення міськвиконкому від 14.10.1994 № 135, ОСОБА_3 разом із його сім`єю (дружина ОСОБА_4 , син ОСОБА_1 ) видано ордер на жиле приміщення - квартиру АДРЕСА_2 /а. с. 6/. Із довідки Іршавської міської ради № 02-30/353 від 04.02.2020 вбачається, що будинку АДРЕСА_3 присвоєно нову поштову адресу: АДРЕСА_4 /а. с. 9/. Рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 25.10.2016, яке набрало законної сили 07.11.2016, позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу задоволено. Розірвано шлюб, зареєстрований між ними 22.10.1988 у Жигайлівському сільському ЗАГС Корочанського району Білгородської області Російської Федерації, за актовим записом №

22. З цього рішення також слідує, що звертаючись із цим позовом, позивач сам зазначав, зокрема, що сімейне життя між подружжям не склалося, шлюбні відносини припинені з 2011 року /а. с. 11/. Станом на 29.09.2016 у спірній квартирі проживають та прописані троє осіб, а саме: ОСОБА_3 (власник) з 11.06.2003, син ОСОБА_2 з 10.12.2013 та донька ОСОБА_1 , що підтверджується довідкою (випискою з домової книги про склад сім`ї та прописку), виданою Іршавським КП «Тепло-Місто» № 362 від 29.09.2016, а також довідкою про реєстрацію місця проживання № 166 від 17.02.2017, виданою цим же комунальним підприємством про реєстрацію в даній квартирі ОСОБА_1 з 11.06.2003 /а. с. 8, 13/. Відповідно до Акту обстеження факту проживання від 03.02.2020 № 39, складеного комісією Іршавської міської ради у присутності свідків Нитки ЛД., ОСОБА_6 , ОСОБА_3 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 , але фактично з 2010 року у ній не проживає /а. с. 10/. Матеріали справи свідчать про те, що квартира АДРЕСА_1 є неприватизованою і перебуває у комунальній власності, а тому до спірних правовідносин слід застосовувати відповідні положення Житлового кодексу УРСР. Приписами статті 33 Конституції України передбачено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується, зокрема свобода пересування і вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Аналогічне положення міститься й у ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (ч.1 ст. 29 ЦК України). Місце проживання і місце реєстрації не є тотожними поняттями з урахуванням положень ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», згідно з якою реєстрація це лише внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. Тобто реєстрація особи за певною адресою сама по собі не є безумовним підтвердженням її права на користування житлом. У пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз`яснено, що при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала, або ж для відмови їй у цьому. За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Стаття 71 ЖК Української РСРустановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. В суді апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_3 ствердив, що у спірній квартирі не проживає близько 9 років, а протягом останніх шести років він проживає у своєї співмешканки за адресою: АДРЕСА_5 , де і надалі бажає проживати. По відношенню до спірної квартири має лише намір її приватизувати. Відповідно до вимог ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, окрім випадків установлених цим Кодексом. Приписами ч. 6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, колегія суддів констатує, що відповідач ОСОБА_3 не надав жодних доказів і такі є відсутніми у матеріалах справи : - про створення йому перешкод у проживанні в спірній квартирі, в якій він сам добровільно припинив проживати принаймні, згідно з його поясненнями, ще 6 років тому, - про виконання ним, як наймачем квартири, обов`язків по утриманню житла, здійснення оплати за його користування, комунальних платежів. На переконання апеляційного суду сам факт реєстрації відповідача ОСОБА_3 у цій квартирі не є достатньою підставою для збереження за ним права користування житлом, у якому він був відсутнім без поважних причин понад 6 місяців, а отже, відповідно до статей 71, 72 ЖК УРСР уважається таким, що утратив право користування квартирою АДРЕСА_1 . Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги про те, що позивачі не вправі були звертатися до суду з даним позовом, оскільки не є власниками квартири, так як відповідно до ч. 5 ст. 9 ЖК УРСР житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій, а згідно з положеннями ст. 16 ЦК України, ст. 4 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Положеннями ст. 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За наведених обставин оскаржуване рішення місцевого суду є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування немає. Доводи апеляційної скарги, колегія суддів до уваги не приймає, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону та фактичних обставинах справи і не спростовують висновки суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 19 травня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду на протязі тридцяти днів із дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 15 січня 2021 року. Суддя-доповідачка Судді