Постанова 4811 № 465/6616/19

Справа № 465/6616/19 Головуючий у 1 інстанції: Ванівський Ю.М. Провадження № 22-ц/811/661/20 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М. Категорія:12 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 лютого 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючої - судді Копняк С.М., суддів Бойко С.М.,Ніткевича А.В., секретар - Жукровська Х.І., з участю апелянта ОСОБА_1 , представника апелянта адвоката Думича І.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 31 січня 2020 року, в якому ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 18 березня 2020 року виправлено описки, постановлене в складі головуючого судді Ванівського Ю.М., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , Львівської міської ради про визнання права власності, - в с т а н о в и л а: Позивач завернулась в суд із позовом до відповідачів та просила визнати за нею право власності на житловий будинок під літерою «Б-1» загальною площею 33,3 кв. м. та гараж під літ. «Е» загальною площею 15,2 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Позовні вимоги мотивувала тим, що будинок АДРЕСА_1 розташований на земельній ділянці загальною площею 831, 12 кв. м. Житловий будинок під літерою «Б-1» загальною площею 33,3 кв.м., складається із таких площ: коридор 5,5 кв.м., санвузол 2,7 кв.м, кухня 9,7 кв.м, житлова кімната 15,4 кв.м. На вказаний будинок ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» 28.08.2013 року виготовило технічний паспорт.Зазначений житловий будинок є самовільно переобладнаний з будівлі сараю площею 11, 88 кв.м.Спірний будинок та гараж під літерою «Е» позивачка за власний кошт збудувала з дозволу матері покійного чоловіка ОСОБА_4 ОСОБА_5 , яка була на той час власником всього будинковолодіння АДРЕСА_1 . Чоловік заявниці помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . З цього часу ОСОБА_2 постійно проживає у цьому будинку, добросовісно та безперервно володіє та користується ним, доглядає та утримує його. Підприємства надавачі уклали договір із заявницею про надання комунальних послуг. Попередня згода на оформлення права власності на об`єкт самочинного будівництва була надана співвласником будинку ОСОБА_3 . На підставі викладеного, просила позов задовольнити. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 31 січня 2020 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на житловий будинок під літерою «Б-1» загальною площею 33,3 кв. м. та гараж під літ. «Е» загальною площею 15,2 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_1 . Вважає таке незаконним, постановленим з грубим порушенням норм матеріального права та таким, що прийняте без врахування фактичних обставин справи. Зазначає, що будинок АДРЕСА_1 під літ «А-1», загальною площею 177,8 м.кв. належить на праві власності по Ѕ частці, апелянту на підставі договору дарування від 29.05.2019 року та ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 16.03.2018 року. До будинку також належать господарські споруди: сарай «Г», гаражі «В», «Е», «Є», «Ж», вбиральня «Д». Тому суд неправомірно визнав право власності позивача на гараж під літ «Е», оскільки його частка була подарована апелянту, відповідно до договору дарування від 29.05.2019 року. Земельна ділянка, відведена за будинком по фактичному користуванню становить 831 кв.м, на даний час належить Львівській міській раді і не приватизовувалась, порядок користування нею між співвласниками не визначався. Відповідно до відомостей з технічного паспорта, виготовленого ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» 28.08.2013 року житловий будинок під літ «Б-1» переобладнано з літньої кухні-сараю, є спорудженим самочинно. В матеріалах справи відсутні докази згоди апелянта на визнання права власності на будинок «Б-1», схема розподілу земельної ділянки між співвласниками будинку та позивачем, надання згоди власника земельної ділянки (Львівської міської ради) на будівництво, проект забудови та інші документи, які дають право на будівництво. Відповідно до положень ст.ст.186,381 ЦК України літня кухня-сарай є приналежністю до основної речі будинку. В свою чергу, загальні підстави та порядок набуття права власності на нове майно створене з додержанням вимог закону, передбачені ст. 331 ЦК України. З наведених підстав просить рішення Франківського районного суду м. Львова від 31 січня 2020 року скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_2 ОСОБА_6 зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, доводи апеляційної скарги такого не спростовують. Підстави для скасування рішення відсутні. Позивачка та її представник, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи в судове засідання не з`явились. Представник позивачки ОСОБА_7 - адвокат Коваль О. направила до суду клопотання про відкладення розгляду справ за сімейними обставинами. Відповідач ОСОБА_3 направив до апеляційного суду заяву, у якій просить проводити розгляд справи за його відсутності, повідомляє, що рішення суду першої інстанції підтримує, проти апеляційної скарги ОСОБА_1 заперечує. Зважаючи на вимоги ч. 2 ст. 372 ЦПК України, якою передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а також на те, що дана справа призначена до судового розгляду з повідомленням учасників справи, рішення про виклик учасників справи в судове засідання суду апеляційної інстанції для надання пояснень не приймалось, колегія суддів приходить до висновку про можливість розгляду справи у відсутності учасників справи, які не з`явились. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України,кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторонни посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване рішення зазначеним вимогам не відповідає. Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз`яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. Суд першої інстанції зазначених вимог закону не дотримався. За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги. Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Судом встановлено, з 27 січня 1973 року ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбу з ОСОБА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією свідоцтва про смерть. Житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 самовільно перебудований із сараю площею 11, 88 кв. м. на одноповерховий житловий будинок під літерою «Б-1» загальною площею 33,3 кв.м., який складається із: коридору площею 5,5 кв.м., санвузла площею 2,7 кв.м, кухні площею 9,7 кв.м, житлової кімнати площею 15,4 кв.м. На вказаний будинок ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 28.08.2013 року виготовило технічний паспорт. Відповідно до заяви ОСОБА_3 від 01 жовтня 2019 року, останній дав свою згоду ОСОБА_2 на оформлення права власності на самочинно збудований нею житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Судом також встановлено, що заявниця уклала договір №4141032 про надання послуг з газопостачання від 10.05.2009 року за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно висновку про проведення технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж житлового будинку АДРЕСА_1 , встановлено відповідність вимог надійності і безпеки експлуатації будівель та споруд та можливість безпечної експлуатації. Вирішуючи спір та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості та підставності позовних вимог. Проте з правильністю та обґрунтованістю висновків суду першої інстанції колегія суддів не погоджується. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (частина п`ята статті 319 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України. Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК України). За приписами частини четвертої цієї статті Кодексу, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. Відповідно до частини першої статті 10 Закону України від 20 травня 1999 року № 687-ХІV «Про архітектурну діяльність» (далі - Закон № 687-ХІV) для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об`єктів архітектури додержання суб`єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд. Частиною третьою статті 6 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон № 3038-VI) визначені органи архітектурно-будівельного контролю, до яких належать, зокрема, виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад. За змістом статті 41 Закону № 3038-VI державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об`єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом. Позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставами для проведення позапланової перевірки є, зокрема, виявлення факту самочинного будівництва об`єкта. Згідно із частиною першою статті 38 Закону № 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням. Статтею 34 цього Закону визначено, що замовник має право на виконання будівельних робіт, після закінчення яких об`єкт підлягає прийняттю в експлуатацію, лише після отримання дозволу на виконання будівельних робіт. Відповідно до статті 380 ЦК України жилим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання. Стаття 381 ЦК України дає визначення садиби, до якої відноситься земельна ділянка разом із розташованим на ній жилим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. Житловий будинок може складатися із самого будинку або з будинку та інших приміщень, що забезпечують нормальне проживання в ньому людини (наприклад, гараж, погріб, сарай, літня кухня тощо). В цьому випадку будинок є головною річчю, а підсобні приміщення розглядаються як невід`ємна частина будинку (приналежність), і в разі його відчуження вони, за загальним правилом, також переходять у власність набувача. Тобто, розташовані на земельній ділянці поряд із житловим будинком господарсько-побутові будівлі й споруди: сараї, гаражі, літні кухні тощо відповідно до положень статей 186, 381 ЦК є приналежністю головної речі (будинку). У зв`язку із цим положення частини п`ятої статті 376 ЦК не є підставою для визнання за власником такого житлового будинку самостійного права власності на самочинно побудовані господарсько-побутові будівлі й споруди, що були зведені після набуття ним права власності на будинок чи садибу. Встановивши, що позивачем проведено реконструкцію літньої кухні сараю для використання як житло, і така реконструкціє, з урахуванням наведеним вище норм матеріального права, є самовільним будівництвом, що порушує права відповідача ОСОБА_1 , як співвласника будинку та інших приміщень, що забезпечують нормальне проживання в ньому людини, дозвіл на узаконення самочинного будівництва ним не надано, а позивачем не вживались заходи щодо його узаконення через передбачену законом процедуру, і така можливість не втрачена, суд першої інстанції прийшов до невірного висновку про підставність та доведеність позову. Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім. Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, або змінює рішення. Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦПК України (у редакції Закону №2147-VIII від03 жовтня 2017 року) неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Таким чином, оскільки висновки суду першої інстанції, викладені в оскаржуваному рішенні, не відповідають обставинам справи, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Відповідно до частини 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповіднодо ст. 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Згідно ч.1, п.п.1,2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача. Враховуючи ухвалення апеляційним судом нового рішення про відмову в задоволенні позову, з позивача на користь особи, яка подала апеляційну скаргу слід стягнути 4 527 грн. 00 коп. сплаченого судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 374 ч. 1 п. 2, 376, 381-384, 389, 390, 393 ЦПК України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 31 січня 2020 року, в якому ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 18 березня 2020 року виправлено описки, - скасувати та постановити нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , Львівської міської ради про визнання права власності відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 , ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 АДРЕСА_1 ) 4527 грн. 00 коп. (чотири тисячі п`ятсот двадцять сім грн. 00 коп.) сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст постанови складено 19 лютого 2021 року. Головуюча Копняк С.М. Судді: Бойко С.М. Ніткевич А.В.