Постанова Дніпровський апеляційний суд № 202/1261/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/642/21 Справа № 202/1261/20 Суддя у 1-й інстанції - Марченко Н.Ю. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2021 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого Куценко Т.Р., суддів: Демченко Е.Л., Макарова М.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 , на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 червня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України про стягнення боргу по заробітній платі в розмірі двох державних гарантій за 2018 рік, - ВСТАНОВИЛА: У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України про стягнення боргу по заробітній платі в розмірі двох державних гарантій за 2018 рік (а.с. 1-4). В обгрунтування своїх вимог посилається на те, що з 26.12.1989 року діє укладений відповідно до угоди від 25 грудня 1989 року між нею як викладачем англійської мови і Дніпропетровським національним університетом безстроковий трудовий договір. Зазначене, на думку позивача, підтверджується наказом № 2 від 3 січня 1990 року про прийняття її з 26 грудня 1989 року в порядку переведення, узгодженого між керівниками організацій, як обраної за конкурсом, додатком до цього наказу витягом з протоколу № 5 від 14.12.1989 року засідання Вченої ради філологічного факультету про обрання її на строк два роки за конкурсом; наказом №368к від 22 грудня 1989 року про звільнення її з 23 грудня 1989 року з попереднього місця роботи в іншій місцевості для переведення на посаду викладача за п. 5 ст. 36 КЗпП УРСР; записами у трудовій книжці № 14 (звільнення за переведенням) і № 15 (прийняття на посаду викладача без обмеження строком). Зазначає, що переведення її до відповідача проведене в порядку ст. 24, п. 1 ст. 23, ст. 9 КЗпП УРСР, умову про зарахування на підставі конкурсного відбору виконано. З 27 грудня 1991 року додатково діє норма п. 2 ст. 36 КЗпП України, за якою договір також вважається укладеним на невизначений строк. Заяв про звільнення нею не подавалося. Трудова книжка знаходиться в ДНУ. Угоди про припинення трудових відносин не укладалося. Наказу про припинення або розірвання укладеного трудового договору відповідач не видавав. Вважає, що зарахуванням її на посаду викладача без обмеження строком відповідач прийняв на себе обов`язки протягом дії безстрокового договору створювати їй умови праці і виплачувати зарплату. В 2018 році ДНУ безпідставно не виконав свій обов`язок щодо виплати їй зарплати за укладеним у 1989 році на невизначений строк трудовим договором. Посилається на те, що відповідно до частини 1, 3 ст. 53, п. 9 ч. 1 ст. 55, ст. 56 Закону України «Про вищу освіту» робочий час викладача кафедри включає час виконання ним навчальної (викладання в навчальних групах і перевірка навченості), методичної (підготовка до занять тощо), наукової (проведення наукових досліджень з отримання нового знання та публікацією результатів), організаційної роботи (проведення заходів за завданням вищу) та інших трудових обов`язків, норми часу визначаються закладом вищої освіти. В 2018 році ДНУ не надав їй графіку робочого часу, навчальних груп для викладання, завдань з організаційної роботи, завдань з виконання інших обов`язків, тому вона проводила лише наукові дослідження в межах наукової теми кафедри, результати яких апробовані на конференціях та опубліковані. Тобто свої трудові обов`язки за укладеним в 1989 році безстроковим трудовим договором у 2018 році виконувала попри те, що відповідач не створив їй умов праці і не виплатив заробітну плату, чим порушив гарантії, встановлені ст. 59 Закону України «Про вищу освіту». Відповідно до ст. ст. 95-97 ЗКпП, ст. 57 Закону України «Про освіту», Закону України «Про вищу освіту», ст. ст. 2, 4, 6, 11, 12, 13, 21, 22, 24, 25, 32 Закону України «Про оплату праці», Постанови Кабінету Міністрів України № 1298 від 30 серпня 2002 року «Про оплату праці працівників на основі єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери», наказу Міністерства освіти та науки України № 557 від 26 вересня 2005 року «Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 3 жовтня 2005 року за № 1130/11410, в редакціях, що діяли в 2018 році, відповідач зобов`язаний вплатити їй зарплату за 12 місяців 2018 року в сумі, не меншій розміру двох державних гарантій, якими є оклад за тарифним розрядом 16 (2,5 мінімальної зарплати) та надбавку за вислугу років 30 відсотків, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, встановленої Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» у розмірі 3723 грн. Просила суд стягнути з Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара на її користь борг по заробітній платі за 2018 рік за укладеним з нею у 1989 році договором як викладачем кафедри в розмірі двох державних гарантій: окладу за тарифним розрядом 16 і надбавки за вислугу років 30%, а саме стягнути за кожен місяць 2018 року (з січня по грудень) оклад у розмірі 9307,50 грн. і набавку за вислугу років 30% у розмірі 2792,25 грн., а всього 145197 грн. Крім того, просила встановити обставини наявності в наказі № 2 від 3 січня 1990 року певного тексту. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 червня 2020 року у задоволенні заявлених позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі /а.с. 76-82/. В апеляційній ОСОБА_1 посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення яким задовольнити заявлені позовні вимоги в повному обсязі (а.с. 107-115). Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України скористався своїм правом передбаченим ст. 360 ЦПК України та подав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 . ОСОБА_1 подала відповідь на відзив. Частиною 3 статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Суд апеляційної інстанції розглядає апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 червня 2020 року в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами на підставі пункту 1 частини 4 статті 274 ЦПК України. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, з наступних підстав. Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відмовлючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що оскільки трудові відносини між сторонами було припинено, то відсутні правові підстави для стягнення боргу по заробітній платі за 2018 рік у розмірі двох державних гарантій з Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України. Колегія суддів повністю погоджується з таким висновком суду першої інстанції враховуючи наступне. Відповідно до ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно ст. 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Згідно з частиною 1 стаття 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Частиною 3 статті 54 Закону України «Про освіту» визначено, що педагогічні та науково-педагогічні працівники приймаються на роботу шляхом укладення трудового договору, в тому числі за контрактом. Пунктом 2 статті 36 КЗпП України передбачено, що підставою для припинення трудового договору є закінчення строку його дії, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення. Судом встановлено, що ОСОБА_1 наказом від 03 січня 1990 року була прийнята на роботу викладачем кафедри іноземних мов для інженерно-технічних спеціальностей з 26 грудня 1989 року. Наказом від 19 червня 2006 року ОСОБА_1 була звільнена з посади у зв`язку із закінченням строку дії контракту з 30 серпня 2006 року. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2006 року було відмовлено в поновленні ОСОБА_1 на роботі. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2007 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2006 року скасовано та поновлено ОСОБА_1 на роботі з виплатою їй належних коштів. Ухвалою Верховного Суду України від 06 серпня 2008 року рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2007 року скасовано із залишенням в силі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2006 року. Після цього наказом від 2 вересня 2008 року ОСОБА_2 було звільнено з роботи 3 вересня 2008 року за пунктом 2 статті 36 КЗпП України у зв`язку із закінченням строку дії контракту. При цьому рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 серпня 2009 року, у задоволені позову ОСОБА_1 про визнання наказу від 2 вересня 2008 року недійсним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу було відмовлено. Таким чином, трудові відносини між сторонами припинено та з 4 вересня 2008 року ОСОБА_1 не працює в Університеті. При цьому рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 10 травня 2020 року, було відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара про зобов`язання нарахувати та виплатити заробітну плату. Зокрема, відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 про зобов`язання нарахувати та виплатити заробітну плату, суд виходив з того, що, оскільки трудові відносини між сторонами припинено, з позивачем проведено повний розрахунок, правові підстави для стягнення заробітної плати відсутні. Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що оскільки трудові відносини між сторонами припинено, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для стягнення боргу по заробітній платі за 2018 рік у розмірі двох державних гарантій з Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України. Також, колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що само по собі опублікування наукових статей позивача не змінює характеру відносин сторін та не свідчить про виконання нею роботи за трудовим договором у Дніпровському національному університеті імені Олеся Гончара. Належних доказів перебування в 2018 році у трудових відносинах з відповідачем позивачем суду не надано. Доводи апеляційної скарги щодо безстрокового характеру трудових відносин, неправомірність її звільнення, наявність заборгованості ДНУ імені Олеся Гончара перед нею, вже неодноразово перевірялися судами різних інстанцій та таким доводам надана правова оцінка, що підтверджується рішенням суду (постанова Верховного Суду від 10 травня 2018 року по справі № 202/4126/17 (провадження № 61-13064св18). Вимоги позивачки щодо стягнення боргу по заробітній платі за 2018 рік у розмірі двох державних гарантій не ґрунтуються на дійсних обставинах справи і на законі. Оскільки з позивачкою не був укладений у спірний період трудовий договір, на підставі якого вона б зобов`язалась виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а ДНУ зобов`язався виплачувати їй заробітну плату, забезпечувати умови праці, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ч. 1 ст. 21 КЗпП у редакції на монет спірних правовідносин). Позивач, як сторона по справі, зобов`язаний довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, відповідно до ст. 81 ЦПК України. Також є правильним висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовної вимоги щодо встановлення обставин у наказі № 2 від 03 січня 1990 року, оскільки не грунтуються на вимогах закону та не належать до компетенції суду. Виходячи з встановлених конкретних обставин справи, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, про відсутність підстав для задоволення позовних вимог та ухвалив обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам закону. Колегія суддів вважає, що справа розглянута всебічно, встановлені правовідносини, що склалися між сторонами, яким надана вірна правова оцінка, досліджені наявні докази, висновки суду першої інстанції обґрунтовані чинними нормами матеріального права. Інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позову в повному обсязі, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції. Крім того, доводи апеляційної скарги були предметом розгляду в суді першої інстанції, яким надана оцінки, а тому додаткового правового аналізу не підлягають. Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін. керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Т.Р. Куценко Судді: Е.Л. Демченко М.О. Макаров