Постанова 4854 № 821/4630/14

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 лютого 2021 р.м.ОдесаСправа № 821/4630/14 Головуючий в 1 інстанції: Бездрабко О.І. Місце та час укладення судового рішення «--:--», м. Одеса Повний текст судового рішення складений 28.09.2020р. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Крусяна А.В., суддів Градовського Ю.М., Яковлєва О.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області на рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області про визнання протиправними та скасування наказів про звільнення, поновлення на посаді, - В С Т А Н О В И В: 28.11.2014р. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області про визнання протиправними та скасування: наказу Міністерства внутрішніх справ України від 27.10.2014р. №2239 о/с в частині його звільнення з посади першого заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України - начальника слідчого управління, відповідно до пп.1 п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» та заборони займати посади щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) протягом 10 років; наказу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області від 31.10.2014р. №308 о/с в частині його звільнення з органів внутрішніх справ та з посади першого заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області - начальника слідчого управління; поновлення його на посаді першого заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області - начальника слідчого управління. В обґрунтування позову позивачем зазначено, що заборона, передбачена ч. 1, 2, 4, 8 ст.3 Закону України «Про очищення влади» не застосовується стосовно нього, оскільки він обіймав посаду, не зазначену в переліку осіб, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація). Вказує на те, що заборона, передбачена ч.ч.3, 4 ст.1 Закону України «Про очищення влади», не застосовується до осіб, визначених у ч.ч.2-4 ст.3 цього Закону, які визнані учасниками бойових дій під час проведення антитерористичної операції на сході України у встановленому законодавством порядку. Також звертає увагу на те, що він був звільнений під час перебування на лікарняному. Рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 28.09.2020р. позов задоволений. Стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 28.10.2014р. по 28.09.2020р. в розмірі 820750грн. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало апеляційну скаргу, в якій посилається на помилкове застосування судом при вирішенні справи вимог законодавства, внаслідок чого просить рішення суду скасувати та прийняти нове про відмову у задоволенні позовних вимог. Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню. Судом першої інстанції встановлено, що з 16.11.2012 р. по 27.10.2014 р. ОСОБА_1 перебував на посаді першого заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області - начальника слідчого управління. /а.с.69-76/ Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 27.10.2014р. № 2239 о/с, згідно з пп.1 п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» та п.62 «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України (із поставленням на військовий облік) полковника міліції ОСОБА_1 , першого заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області - начальника слідчого управління. /а.с.62/ Наказом Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області від 31.10.2014р. №308 о/с, згідно з пп.1 п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» та п.62 «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України полковника міліції ОСОБА_1 , першого заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області - начальника слідчого управління з 27.10.2014р. /а.с.6/ Не погоджуючись з звільненням зі служби позивач звернувся до суду з даним позовом. Перевіривши матеріали справи, судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції щодо обґрунтованості позовних вимог виходячи з наступного. Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 22 Конституції України визначено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Положеннями ст.24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Нормами ст.38, ч.ч.1, 2 ст.43 Конституції України передбачено, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Приписами ст.58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Частиною 2 ст.61 Конституції України визначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Згідно ч.1 ст.62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. 16.10.2014р. набрав чинності Закон України «Про очищення влади» №1682-VII (надалі - Закон України №1682-VII), яким врегульовано правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні. Відповідно до статті 1 Закону України №1682-VII очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Відповідно до ч.2 ст.1 Закону України №1682-VII очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Приписами пп.1 п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України №1682-VII встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів. Відповідно до ч.3 ст.1 Закону України №1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у ч.ч.1, 2, 4 та 8 ст.3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені ч.1 ст.4 цього Закону. Згідно з п.8 ч.1 ст.3 (критерії здійснення очищення влади (люстрації) Закону України Закону України №1682-VII заборона, передбачена ч.3 ст.1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25.02.2010р. по 22.02.2014р. керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Як встановлено судом першої інстанції, з 16.11.2012р. по 27.10.2014р., тобто більше одного року сукупно позивач перебував на посаді першого заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області - начальника слідчого управління. /а.с.69-76/ Згідно з ст.ст.1, 7 Закону України «Про міліцію», міліція є єдиною системою органів державної влади, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ України. Згідно з ст.ст. 6, 13 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України. В рамках своєї діяльності міністерство може утворювати, ліквідовувати, реорганізовувати територіальні органи міністерства в межах граничної чисельності державних службовців та працівників міністерства і коштів, передбачених на утримання міністерств. Територіальні органи міністерства діють на підставі положень, що затверджуються міністром. Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 02.02.2004р. №94 «Про затвердження положень про територіальні і на транспорті органи МВС України» визначено, що обласні управління МВС України є територіальними органами МВС України, які утворюються МВС України і йому підпорядковується. З наведеного слідує, що обласні управління МВС України є територіальними органами МВС України. Доводи позивача щодо відсутності посади першого заступника керівника територіального органу в структурі МВС є безпідставними, оскільки перший заступник начальника управління МВС в області входить до керівництва відповідного управління. Таким чином, висновок суду першої інстанції щодо віднесення вказаної посади позивача до посад, на які поширюється дія п.8 ч.1 ст.3 Закону України №1682-VII є правильним. Водночас, згідно ч.7 ст.1 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена ч.ч.3, 4 цієї статті не застосовується до осіб, які визнані учасниками бойових дій під час проведення антитерористичної операції на сході України у встановленому законодавством порядку, зазначених у ч.ч.2-4 ст.3 цього Закону. Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що приписи ч.7 ст.1 Закону України «Про очищення влади» не поширюються на позивача, оскільки посада позивача визначена п.8 ч.1 ст.3 Закону України «Про очищення влади». Як вбачається з оскаржуваних позивачем наказів, підставою їх видання слугував факт перебування позивача, відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених у ч. 1 ст.3 Закону України №1682-VII, за період з 25.02.2010р. по 22.02.2014р. сукупно більше одного року на посаді, щодо якої встановлена заборона. /а.с.6, 62/ З аналізу норм Закону України №1682-VII слідує, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема передбачених пунктом 8 частини 1 статті 3 Закону № 1682-VII, незалежно від того чи сприяла така особа своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями. Водночас, парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звернула увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій. У зв`язку з цим застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб. Люстрація повинна бути спрямована на загрози основоположним правам людини і процесу демократизації; помста ніколи не може бути метою таких законів, також не допускається політичне або соціальне зловживання результатами люстраційного процесу. Люстрація має здійснюватися спеціально створеною незалежною комісією шанованих суспільством громадян, запропонованих главою держави та затверджених парламентом. Люстрація може бути застосована тільки для усунення або суттєвого зменшення загрози, яку становить суб`єкт люстрації, створенню вільної демократії, зокрема шляхом використання конкретної посади, яку обіймає цей суб`єкт, для порушення прав людини або блокування демократичних процесів. Люстрація не може бути використана для покарання, відплати або помсти; покарання може накладатися тільки за минулу злочинну діяльність на підставі чинного Кримінального кодексу України та відповідно до усіх процедур і гарантій кримінального переслідування. Люстрація повинна обмежуватися посадами, щодо яких є всі підстави вважати, що суб`єкти, які їх обіймають, становитимуть значну небезпеку для прав людини і демократії, тобто посади державної служби, які передбачають значну відповідальність за визначення або виконання державної політики та заходів, що стосуються внутрішньої безпеки або щодо посад державної служби, які передбачають надання наказу та/або вчинення порушення прав людини, таких як правоохоронні органи, служба безпеки і розвідки, судові органи та прокуратура. 07.10.2019р. ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, №53217/16, №59099/16, №23231/18, №47749/18), яке 24.02.2020р. набуло статусу остаточного та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців із забороною обіймати посади державної служби на підставі приписів Закону України «Про очищення влади». У цьому рішенні ЄСПЛ вказав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом, які призвели до втручання в право на приватне життя, гарантоване статтею 8 Конвенції. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції. В свою чергу, звільнення ОСОБА_1 проведено на підставі відомостей, зазначених в особовій справі про його перебування на відповідній посаді. При цьому, факти особистої протиправної поведінки позивача не встановлено, будь-яких належних та допустимих доказів, щодо вчинення позивачем дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, відповідачами до суду не надано. /а.с.69-76/ Разом з тим, відсутність у Законі України №1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених у статті 2 КАС України. Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Так, у справі «Полях та інші проти України» ЄСПЛ вказав на відсутність застосування індивідуального підходу під час здійснення люстраційної перевірки, що й лягло в основу постанови Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14. У даному рішенні Верховний Суд дійшов висновку, що заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв`язку їх діяльності з узурпацією влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини. ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом України «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Отже, застосування до осіб заборон, передбачених ч.1 ст.3 Закону України №1682-VII, може здійснюватися виключно крізь призму приписів ч.2 ст.1 цього Закону, тобто з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Тобто, має бути доведено, що відповідна особа причетна до дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , чи таких, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини тощо. Тоді як недотримання принципу індивідуальної вини при проведенні люстраційних заходів та винесенні наказів про звільнення особи з посади та органів внутрішніх справ вказує на протиправність останніх. У необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону № 1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті. Заборона перебування на зазначених у Законі України №1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону України №1682-VII, визначеним у ч.2 ст.1 цього Закону. Дана правова позиція викладена у відповідності до постанов Верховного Суду від 15.07.2020р. у справі №813/7910/14, від 13.08.2020р. у справі №826/7493/15, від 12.08.2020р. у справі №809/3968/14, від 12.08.2020р. у справі №804/19775/14, від 22.09.2020р. у справі №825/3402/14, від 03.06.2020р. у справі № 817/3431/14. Крім того, станом на час винесення наказів Міністерства внутрішніх справ України від 27.10.2014р. № 2239 о/с та Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області від 31.10.2014р. №308 о/с, ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні з 20.10.2014р. по 03.11.2014р., що підтверджується довідкою про тимчасову непрацездатність особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, військовослужбовця внутрішніх справ МВС від 04.11.2014р. №233. Приписи Закону України «Про міліцію» від 20.12.1990р. №565-XII (далі - Закон № 565-XII, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачають можливість поширення на службові відносини трудового законодавства. Оскільки норми спеціального закону не регулюють процедуру розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, суд першої інстанції обґрунтовано застосовував у спірних правовідносинах норми трудового законодавства. Частиною 3 ст.40 КЗпП України встановлено, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п.5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Таким чином, відповідачі не мали правових підстав видавати оскаржувані накази про звільнення позивача у період його тимчасової непрацездатності. Отже, оскаржувані накази про звільнення позивача не відповідають критеріям правомірності, наведеним у ст.2 КАС України. Відповідно до ст.94 КЗпП України та ст.1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена як правило у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу. Сплата коштів за вимушений прогул є гарантією особи та виконує компенсаторну функцію у відносинах незаконного її звільнення, впливає на відносини соціального захисту, право на яке визначено ст.46 Конституції України. Згідно ч.2 ст.235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Згідно з ч.1 ст.27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Крім того, пунктом 7 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991р. №114 (надалі - Положення № 114), передбачено, що у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов`язків, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на службі розглядається більше одного року не з вини особи рядового, начальницького складу, така особа має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу. Відповідно до п.4 розділу XI Закону України «Про Національну поліцію» до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються до цих правовідносин в частині, що не суперечить цьому Закону. Відповідно до п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 11.11.2015р. №988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» виплата грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ із специфічними умовами навчання здійснюється в порядку, що затверджується Міністерством внутрішніх справ. Ця норма є відсилочною та обумовлює існування спеціального нормативно-правового акта для унормування порядку (механізму) нарахування і виплати грошового забезпечення поліцейським. Такий Порядок і умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання затверджено наказом Міністерства внутрішніх справ України №260 від 06.04.2016р. (надалі - Порядок №260). Відповідно до п.2 вищезазначеного наказу, він набирає чинності з дня його офіційного опублікування та застосовується з дня набрання чинності Законом України «Про Національну поліцію». Закон України «Про Національну поліцію» був опублікований в офіційному виданні - газеті «Голос України» 06.08.2015р. (№141-142), отже, відповідно до ст.1 Розділу ХІ Прикінцеві та перехідні положення Закону, окремі положення закону набрали чинності 07.08.2015р., а закон в цілому - 07.11.2015р. Відповідно до ч.7 ст.15 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» накази міністерства, які є нормативно-правовими актами і пройшли державну реєстрацію, набирають чинності з дня офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня офіційного опублікування. Порядок №260 був опублікований та, відповідно, набрав чинності 27.05.2016р. (Офіційний вісник України від № 39). Зі змісту Порядку №260 випливає, що грошове забезпечення поліцейських обраховується та виплачується з розрахунку календарних днів відповідного місяця їх служби. В свою чергу, п.8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100 (надалі - Порядок №100), визначено, що нарахування виплат, які обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Отже, при визначенні розміру грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, який підлягає присудженню на користь позивача з відповідача, необхідно застосовувати норми Порядку №260, беручи до уваги кількість календарних днів для обрахунку грошового забезпечення. Доводи апелянта про відсутність підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з тим, що позивач реалізував своє право на отримання пенсії, є безпідставними, оскільки суперечать вимогам ч.2 ст.235 КЗпП України, п.24 Положення №114., Порядку №260. При цьому, реалізація позивачем свого права на отримання пенсії не нівелює його право на відшкодування грошового забезпечення, яке він не отримав внаслідок незаконного звільнення. Згідно довідки Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області від 24.09.2020р. №501 середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 за останні повні два місяці (серпень, вересень 2014р.) становить 23146,74грн. Таким чином, середньоденний заробіток позивача становить 379,45грн. (23146,74/61). /а.с.138/ Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня наступного після звільнення (28.10.2014р.) та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника (28.09.2020р.), що становить 2163 робочих дня. Отже, сума середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 становить 820750,35грн. (379,45грн. х 2163), з вирахуванням з вказаної суми належних до сплати податків і зборів. Суд не бере до уваги доводи апелянта про необхідність стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один рік, оскільки заява про поновлення на службі розглядалася більше одного року не з вини позивача (ст.235 КЗпП України). На підставі викладеного, оскільки судом першої інстанції при вирішенні справи правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, рішення суду першої інстанції в порядку ст.316 КАС України підлягає залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області залишити без задоволення, а рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня отримання судового рішення. Головуючий суддя Крусян А.В. Судді Градовський Ю.М. Яковлєв О.В.