Постанова 4817 № 607/1183/20

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 607/1183/20Головуючий у 1-й інстанції Вийванко О.М. Провадження № 22-ц/817/45/21 Доповідач - Сташків Б.І. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 09 лютого 2021 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Сташків Б.І. суддів - Парандюк Т. С., Хома М. В., за участю секретаря Стецюк М.А. та сторін представника ОСОБА_1 - адвоката Морозова В.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції в залі суду в м. Тернополі цивільну справу № 607/1183/20 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник адвокат Морозов Вадим Юрійович на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 25 вересня 2020 року, ухваленого суддею Вийванко О.М., повний текст рішення складено та підписано 25 вересня 2020 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики,- ВСТАНОВИВ: У січні 2020 року позивач ОСОБА_2 звернувся в суд із позовом до відповідача ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики в розмірі 5000,00 дол. США, що еквівалентно за офіційним курсом НБУ на день складання позову становить 121263,50 грн. В обґрунтуванні позовних вимог позивач посилався на те, що між позивачем та відповідачем було укладено договір позики від 08.11.2019 р., згідно вимог якого позивач надав у користування відповідача грошові кошти в розмірі 5000,00 дол. США, а відповідач зобов`язався повернути вказані грошові кошти на протязі 10 календарних днів з моменту реальної передачі всієї грошової суми. Факт отримання грошових коштів підтверджено розпискою відповідача. Однак, у зв`язку із неповерненням позики та недосягненням згоди щодо досудового врегулювання спору, з підстав викладених у позові, позивач просив позов задовольнити та стягнути з відповідача на користь ОСОБА_2 заборгованість в розмірі 121263,50 грн. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 25 вересня 2020 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 08 листопада 2019 року в розмірі 121263,50 грн. (сто двадцять одна тисяча двісті шістдесят три гривні 50 копійок) та сплачений судовий збір в розмірі 1212,63 грн. (одна тисяча двісті дванадцять гривень 63 копійки). Не погодившись із вказаним рішенням суду від ОСОБА_1 в інтересах якого діє представник адвокат Морозов В.Ю. поступила апеляційна скарга, в якій апелянт просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та стягнути з ОСОБА_2 судовий збір та витрати на правову допомогу у розмірі 20000 грн. У доводах апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неврахування усіх обставин справи. Зокрема вказує, що суд першої інстанції усупереч ст.1049 Цивільного кодексу, залишив поза увагою, що розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів, проте вказана розписка не містить зобов`язання про повернення грошей, не містить зобов`язання про їх повернення, не підтверджує факт передачі коштів, а лише вказує про намір позичити кошти. Вважає, що суд першої інстанції не взяв до уваги того, що розписка була написана під психологічним тиском та примусом ОСОБА_2 оскільки він перебував в стані душевного хвилювання після ДТП та не усвідомлював свої дії. Вказує, що йому не було передано ніяких коштів, розписка була написана лише у одному екземплярі. Зазначає, що ОСОБА_2 запевняв його, що дана розписка це формальність та ніяких наслідків не понесе за собою, коштів йому не потрібно буде повертати. Також вказує, що ОСОБА_2 користуючись тим, що він був його керівником зобов`язав його написати боргову розписку, посилаючись на те, що він скоїв ДТП, хоча винуватцем у вчиненому ДТП був ОСОБА_3 , посилаючись на матеріали справи про адміністративне правопорушення № 607/27766/19. Вважає, що розписка складена не за наслідками отримання грошей у позику, а під впливом інших обставин, у розписці не зазначено факт передачі позивачем грошових коштів. На апеляційну скаргу поступив відзив від ОСОБА_2 , в якому позивач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін. Вважає оскаржуване рішення суду законним і обґрунтованим, таким, що прийняте у повній відповідності до норм матеріального і процесуального права. Вказує, що 08 листопада 2019 р. між ним та ОСОБА_1 було укладено договір позики. У відповідності до умов Договору він надав відповідачу безвідсоткову позику у сумі 5000 (п`ять тисяч) доларів США, яку він зобов`язувався повернути йому до 18 листопада 2019р. У відповідності з п. 3.3. Договору позики від 08.11.2019р. підтвердженням отримання позики позичальником є розписка видана позикодавцю. Підтвердженням повернення позики є передача розписки Позикодавцем Позичальнику, (п. 3.6. Договору позики від 08.11.2019р.) Отже розписка залишається у Позикодавця до моменту повернення позики Позичальником і складається лише в одному екземплярі. Зазначає, що на підтвердження укладення договору позики та отримання від нього грошових коштів ОСОБА_1 власноруч у присутності свідків написав розписку, в якій вказав що 08 листопада 2019р. він позичив у нього кошти, які були передані в присутності двох свідків: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Стверджує, що ОСОБА_1 зобов`язується повернути йому кошти до 18 листопада 2019р. Також вказує, що твердження ОСОБА_1 про те, що він керуючись службовим становищем зобов`язав його написати боргову розписку надуманими та необґрунтованими. Зазначає, що з моменту написання розписки та отримання коштів і до винесення рішення судом першої інстанції пройшло більше семи місяців, протягом яких він звертався до відповідача з вимогою про повернення йому коштів, однак його звернення залишилося без належного реагування та відповіді. Вказує, що жодних звернень ОСОБА_1 стосовно того, що його змусили написати і розписку не поступало. Вважає, що відповідач ОСОБА_1 намагається використовувати незаконні методи для того, щоб не повернути йому борг. У судове засідання не з`явився позивач ОСОБА_2 , однак від нього поступило клопотання про розгляд справи за відсутності відповідача, зазначивши про підтримання відзиву на апеляційну скаргу у повному обсязі . У судове засідання не з`явився відповідач ОСОБА_1 , будучи належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, що підтверджується поданими від нього до апеляційного суду ряд клопотань про долучення до справи документів, у тому числі витяг із сайту судової влади , де зазначено про час та місце розгляду справи 09 лютого 2021 року на 12 год.00 хв. Інтереси відповідача ОСОБА_1 в апеляційному суді представляв адвокат Морозов В.Ю., який у судовому засіданні, після проголошення судом апеляційної інстанції ухвали про відмову у задоволенні відводу колегії суддів, заявив клопотання про відкладення розгляду справи та про припинення договору про надання правової допомоги, укладеного між ним та відповідачем ОСОБА_1 . Дослідивши мотиви та доводи поданого клопотання судова колегія дійшла до висновку про відмову у його задоволенні з огляду на наступне. Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Якщо суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18. Як вбачається з п.2.1 Договору про надання юридичних послуг від 20 березня 2020 року укладеного між ФОП адвокатом Морозов В.Ю. та ОСОБА_1 , сторони узгодили, що даний договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до моменту фактичного супроводу цивільної справи та виконання обов`язків та може бути продовженим до виконання сторонами своїх зобов`язань, якщо сторони не виявлять бажання про його розірвання. Намір розірвати договір оформляється письмово та надсилається стороні. Договір вважається розірваним після спливу 15 робочих днів з моменту отримання стороною повідомлення про намір розірвати договір за умови виконання сторонами всіх зобов`язань, передбачених договором(а.с.133). Окрім того, відповідно до додатку №1 до Договору від 20 березня 2020 року, у п.1.3 зазначено, що за правову допомогу, передбачену в п.п.1.2.,1.3 Договору замовник сплачує виконавцю винагороду в розмірі 20000 грн. у якості авансового платежу після підписання договору(а.с.135). Із матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_1 та адвокат Морозов Ю.В. склали акт приймання-передачі наданих послуг за Договором про надання правової допомоги від 20 березня 2020 року. Згідно квитанції №1497 від 07 жовтня 2020 року ОСОБА_1 сплатив адвокату Морозову В.В. 20000грн. за надані правові послуги (а.с.136-138). При цьому, перед початком судового засідання до апеляційного суду не поступало жодних клопотань від відповідача про дострокове припинення договору про надання правової допомоги з адвокатом Морозовим В.Ю., а тому враховуючи вищенаведене колегія суддів вважає за доцільне продовжувати розгляд справи у судовому засіданні. Окрім того, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Згідно з пунктом 7 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є розумні строки розгляду справи судом, а тому підстав для відкладення розгляду справи із мотиві наведених у заявленому клопотанні представником відповідача, колегія суддів не вбачає. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , шляхом стягнення з відповідача на користь позивача неповернутої суми боргу за договором позики від 08 листопада 2019 року в розмірі 121263,50 грн., суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не виконав своє грошове зобов`язання та має заборгованість перед позивачем. Колегія суддів погоджується із висновком суду, виходячи з наступного. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи , що відповідно до договору позики від 08 листопада 2019 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 5000,00 дол. США, а позичальник зобов`язався повернути позикодавцеві вказані грошові кошти на протязі 10 календарних днів з моменту реальної передачі всієї грошової суми(а.с.3). Відповідно до боргової розписки від 08 листопада 2019 року, сторонами підтверджено факт отримання грошових коштів (а.с.4). У своїх доводах, сторона відповідача стверджує, що зазначену розписку відповідач ОСОБА_1 складав внаслідок застосування психологічного тиску з боку позивача ОСОБА_2 , який станом на момент виникнення правовідносин являвся його керівником і у зв`язку із спричиненою ДТП, винуватцем якої був ОСОБА_3 . Зобов`язав його написати боргову розписку, запевнивши що дана розписка носить формальний характер. Кошти від ОСОБА_2 не отримував. Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Звертаючись до суду з позовом, позивач ОСОБА_2 надав належні та достатні докази, яким він обґрунтовує свої вимоги. Відтак, з наданого позивачем до суду договору позики від 08 листопада 2019 року вбачається, що позикодавець ОСОБА_2 в порядку і на умовах, визначених цим договором надає позичальнику ОСОБА_1 безвідсоткову позику у сумі 5000 доларів США. Строк надання позики позичальнику становить 10 календарних днів з моменту реальної передачі всієї грошової суми. Факт отримання грошових коштів підтверджено розпискою відповідача від 08 листопада 2019 року, відповідно до якої ОСОБА_1 08 листопада 2019 року позичив у ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 5000 доларів США, які він передає за місцем своєї роботи в присутності свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 . Вказану позику зобов`язувався повернути ОСОБА_2 до 18 листопада 2019 року. Відповідач зазначає, що розписка складена не за наслідками отримання грошей у позику, а під впливом інших обставин, також стверджує що у розписці не зазначено факт передачі позивачем йому грошових коштів. Однак, за своєю суттю надана розписка підтверджує наявність між сторонами договірних відносин, та вказує на те, що ОСОБА_1 отримав у ОСОБА_2 у борг кошти, які зобов`язався повернути у встановлений строк. Чинним законодавством не встановлено обов`язкових реквізитів для розписки. Вказаний документ має довільну форму і його суть має передавати справжню правову природу укладеного договору. У даному випадку, зміст розписки відповідає критеріям, які у своїй сукупності підтверджують отримання у позивача відповідачем у борг коштів та обов`язок останнього повернути ці кошти через місяць з дня підписання розписки. За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що між сторонами виникли зобов`язальні правовідносини, відповідно до яких відповідач за основним позовом повинен повернути борг та сплатити кошти, передбачені ст.. 625 ЦК України. Відповідно до статей 626, 627, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно із закріпленою у статті 204 ЦК України презумпцією правомірності правочину правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. За правилом частин першої, третьої статті 203 ЦК України, яка встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою вважати правочин недійсним (стаття 215 ЦК України). Стаття 231 ЦК України встановлює, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Таке насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна. Посилання відповідача на те, що розписка була написана ним під впливом психологічного тиску з боку ОСОБА_2 не може бути прийнято судом до уваги, оскільки відповідач, посилаючись на психологічне насильство, не зазначив в чому воно полягало, за допомогою яких засобів його змусили написати розписку, не зазначив, чому він не звертався до правоохоронних органів з приводу застосування до нього насильницьких дій та не спростовував розписку до пред`явлення до нього позову позивачем, дані твердження ґрунтуються виключно на поясненнях відповідача, які не є доказами у розумінні вимог цивільного процесуального законодавства. Верховний Суд у подібних правовідносинах у постанові від 23 вересня 2019 року № 385/850/16-ц відхиляючи доводи написання розписки під впливом погроз і внаслідок психологічного тиску, зазначив, що такі твердження ґрунтуються виключно на поясненнях відповідача, які не є доказами у розумінні вимог цивільного процесуального законодавства. Оскільки розписка за своєю правовою природою є борговим документом, який боржник видає кредитору, засвідчуючи як укладення договору позики, так і отримання певної грошової суми, наявність розписки не спростовано, а підтверджує факт передачі грошей у позику, тому відхилив доводи касаційної скарги щодо неотримання коштів, визнав їх безпідставними. Аналогічна позиція висловлена і в постанові Верховного Суду від 13 березня 2020 року у справі за № 243/6975/14). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Оскільки розписка за своєю правовою природою є борговим документом, який боржник видає кредитору, засвідчуючи як укладення договору позики, так і отримання певної грошової суми, наявність розписки від 08 листопада 2019 року, написання якої ОСОБА_1 не спростовано, підтверджує факт передачі їй грошей у позику, тому доводи апеляційної скарги щодо неотримання коштів безпідставні. Дана правова позиція узгоджується у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі за № 143/280/17; від 06 березня 2019 року у постанові за № 400/1207/16-ц ; від 26 вересня 2019 року у постанові за № 389/850/16-ц.;від 16 січня 2020 року у справі за № 761/4501/16-ц ;від 01 лютого 2021 року у справі за №№755/11600/18. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша стаття 1049 ЦК України). Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України). Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Тлумачення даної норми висловлено і у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі за № 643/14490/16-ц. Отже, враховуючи вищевказані процесуальні норми, слід зазначити, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. Відповідно пункту 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню . Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахування наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Таким чином, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. За таких обставин, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду, як ухвалене з додержанням норм процесуального та матеріального права, залишенню без змін. Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судового збору судом апеляційної інстанції не вбачається. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокат Морозов Вадим Юрійович залишити без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 25 вересня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Дата складання повного тексту постанови -15 лютого 2021 року. Головуючий: Сташків Б.І. Парандюк Т.С. Судді: Хома М.В.