Постанова Одеський апеляційний суд № 520/10527/16-ц

Номер провадження: 22-ц/813/1796/21 Номер справи місцевого суду: 520/10527/16-ц Головуючий у першій інстанції Калашнікова О. І. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15.02.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Дрішлюка І.А., при секретарі: Павлючук Ю.В., у судовому засіданні переглянув апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 30 травня 2019 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Фізичної особи підприємця ОСОБА_2 , Фірми «SAEN» про зобов`язання вчинити певні дії, відшкодування майнової і моральної шкоди, - в с т а н о в и в: У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про зобов`язання Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 замінити інвертор потужністю 3,0 кВт на інвертор потужністю 4,5 кВт в сонячній станції, що змонтована на будівлі по АДРЕСА_1 та з урахуванням доповнень позовних вимог від 22 березня 2017 року, просив суд зобов`язати ФОП ОСОБА_2 замінити інвертор й стягнути з ФОП ОСОБА_2 та фірми «SAEN на відшкодування матеріальної шкоди 25 187 грн., на відшкодування моральної шкоди 50 000 грн. з розрахунку, який позивач надав до суду 21.05.2019р., розмір майнової шкоди становить 54 815 грн., що є вартістю електричної енергії недоотриманої позивачем, внаслідок неналежного виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором, обґрунтовуючи вимоги тим, що 19 червня 2015 року між ФОП ОСОБА_2 і ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу, за умовами якого ФОП ОСОБА_2 зобов`язалась поставити комплект обладнання, вказаний в специфікації №1: фотоелектричні панелі LPK 250 10 шт., Інвертор HibridInverterSolarExpert 3000 1 шт., акумулятор GPL 4 шт., монтажні конструкції і матеріали та провести монтажні роботи, а ОСОБА_1 зобов`язався прийняти обладнання та виконані роботи з монтажу і оплатити вартість обладнання і монтажних робіт. 11 серпня 2015 року сторони підписали акт приймання-передачі робіт з монтажу сонячної електростанції потужністю за сонцем 4,5 кВт на базі гібридного інвертора SolarExpert і фотомодулів LPK

250. В порушення робочого проекту «Проектування фотоелектричних панелей на даху гаражу для вироблення електричної енергії по АДРЕСА_2 » відповідачі встановили інвертор SolarExpert, 3000, замість Solar Expert, 4500, внаслідок чого з серпня 2015 року по травень 2019 року робота сонячної станції не відповідала технічним параметрам, тому як замість 4,5 кВт виробляла максимум 3 кВт. Проаналізувавши технічну документацію на сонячну електростанцію, позивач виявив, що «встановлений інвертор технічно не перетворить постійну напругу 4,5 кВт в змінну напругу». Окрім того, позивач зазначає, що станцію змонтовано з недоліками, а саме, невірно встановлені акумулятори 4 шт. по 1 кВт. Посилаючись на викладене позивач ОСОБА_1 доводить, що внаслідок порушення відповідачем умов договору від 11 серпня 2015 року, сонячна станція за період з серпня 2015 року по травень 2019 року не виробила 5 926 кВт, що завдало йому збитків на суму 54 815 грн. з розрахунку вартість 1 кВт складає 9,25 грн., та моральну шкоду, розмір якої він оцінив в суму 50 000 грн.. Адвокат Кочура Ю.О. в інтересах відповідача ОСОБА_2 надав до суду заперечення проти позову, у яких стверджував, що позов ОСОБА_1 є безпідставним, посилаючись на умови договору, специфікацію, гарантійний талон на інвертор, де зазначено Інвертор HibridInverterSolarExpert 3000. Вимоги про відшкодування матеріальної і моральної шкоди представник відповідача вважає недоведеними і в обґрунтування своїх доводів посилався на договір купівлі-продажу з специфікацією і додатками, акти приймання-передачі обладнання і виконаних робіт, висновок судової електротехнічної експертизи, виготовлений 18.01.2019р. експертом ОНДІСЕ на виконання ухвали суду від 28 вересня 2017 року, пояснення судового експерта в судовому засіданні. Представник фірми «SAEN» в судове засідання не з`явився, про час і місце розгляду справи сповіщався судом неодноразово та належним чином за місцем реєстрації. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 30 травня 2019 року позов ОСОБА_1 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , Фірми «SAEN про зобов`язання вчинити певні дії, відшкодування майнової і моральної шкоди залишено без задоволення. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Розгляд справи призначено на 03 лютого 2021 року, однак відповідно до розпорядження голови Одеського апеляційного суду про посилення карантинних обмежень та продовження особливого режиму роботи Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року №12, у зв`язку з ускладненням епідеміологічної ситуації в м. Одесі та із підтвердженням у працівників Одеського апеляційного суду діагнозу COVID-19, з метою запобігання поширенню захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19, серед співробітників та відвідувачів Одеського апеляційного суду та забезпечення безпечних умов праці працівникам суду тимчасово, на час установлення на території м. Одеси рівня епідемічної небезпеки: помаранчевий або червоний, зупинено розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судових процесів та припинити їх допуск до залів судових засідань. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Сторони сповіщені належним чином, при цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Клопотання про відкладення розгляду справи від сторін не надходило. Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення виготовлене 15 лютого 2021 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі позивача та у відзиві на апеляційну скаргу відповідача, ФОП ОСОБА_2 , колегія суддів дійшла висновку, про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Визначення поняття зобов`язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до статей 525, 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Частиною 1 статті 628 ЦК Українивизначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами. Всі умови договору з моменту його укладення стають однаково обов`язковими для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; сплата неустойки, відшкодування збитків (пункти 1, 3 та 4 частини 1 статті 611 ЦК України) Згідно зі статтею 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до частини першої статті 673 ЦК України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу. Згідно із частиною першою статті 674 ЦК України відповідність товару вимогам законодавства підтверджується способом та в порядку, встановленими законом та іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до частини першої статті 675 ЦК України товар, який продавець передає або зобов`язаний передати покупцеві, має відповідати вимогам щодо його якості в момент його передання покупцеві, якщо інший момент визначення відповідності товару цим вимогам не встановлено договором купівлі-продажу. Згідно із частиною першою статті 678 ЦК України, покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право, незалежно від можливості використання товару за призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором: пропорційного зменшення ціни; безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; відшкодування витрат на усунення недоліків товару. Відповідно до частини першої статті 679 ЦК України продавець відповідає за недоліки товару, якщо покупець доведе, що вони виникли до передання товару покупцеві або з причин, які існували до цього моменту. Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України «Про захист прав споживачів», споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на: 1) захист своїх прав державою; 2) належну якість продукції та обслуговування; 3) безпеку продукції; 4) необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця); 5) відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону; 6) звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав; 7) об`єднання в громадські організації споживачів (об`єднання споживачів). Частиною 3 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що, у разі виявлення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі) споживач має право на свій вибір вимагати: 1) безоплатного усунення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі) у розумний строк; 2) відповідного зменшення ціни виконаної роботи (наданої послуги); 3) безоплатного виготовлення іншої речі з такого ж матеріалу і такої ж якості чи повторного виконання роботи; 4) відшкодування завданих йому збитків з усуненням недоліків виконаної роботи (наданої послуги) своїми силами чи із залученням третьої особи; 5) реалізації інших прав, що передбачені чинним законодавством на день укладення відповідного договору. Під недоліком розуміється будь-яка невідповідність продукції вимогам нормативно-правових актів і нормативних документів, умовам договорів або вимогам, що пред`являються до неї, а також інформації про продукцію, наданій виробником (виконавцем, продавцем) (пункт 15 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів»). Судом першої інстанції встановлено, що 19 червня 2015 року між ОСОБА_1 і СПД ФОП ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу, за умовами якого продавець ОСОБА_2 зобов`язалась поставити комплект обладнання вказаний в специфікації №1: фотоелектричні панелі LPK 250 10 шт., Інвертор HibridInverterSolarExpert 3000 1 шт., акумулятор GPL 4 шт., а Печерський зобов`язався прийняти та оплатити комплект обладнання, вказаний в специфікації №1, яка є невід`ємною частиною договору, забезпечити роботи по організації монтажних і проектних робіт за бажанням Замовника (т. 1, а.с. 64, 65). Умови договору щодо поставки обладнання, прийняття та оплати сторонами виконані в повному обсязі підтверджено належними доказами: актом про прийому-передачі обладнання (т. 1, а.с.73-74), описом документації на обладнання (т. 1, а.с. 66), гарантійним талоном на обладнання (т. 1, а.с. 67-68). На виконання монтажних і проектних робіт сторони письмового договору на виконання робіт (надання послуг) не укладали. Надані до позову і відзиву на позов акт прийняття виконаних робіт від 11.08.2015р. (т. 1, а.с. 75) і Робочий проект «Проектування фотоелектричних панелей на даху гаражу для вироблення електричної енергії по АДРЕСА_2 » (т. 1, а.с. 69-72) свідчать, що сторони дійшли згоди щодо виконання робіт з монтажу і проектування. Наявність розбіжностей в екземплярі робочого проекту замовника і екземплярі робочого проекту виконавця робіт щодо потужності інвертора надала позивачу підстави стверджувати про порушення прав споживача і звертатися до суду з цим позовом. Так, в екземплярі робочого проекту, наданому позивачем вказано HуbridInverterSolarExpert 4500, а в екземплярі робочого проекту, наданого відповідачем, вказано HуbridInverterSolarExpert 3000. Комплект поставки та монтаж обладнання побутової сонячної станції проведений за договором купівлі-продажу, специфікацією на обладнання та додатками до договору №1-2. За актом здачі-приймання робіт від 11.08.2015р. монтажні роботи були прийняті без будь-яких зауважень (т. 1, а.с. 75). Висновком судової електротехнічної експертизи, складеному 18 січня 2019 року судовим експертом ОНДІСЕ Швець В.В., встановлено, що «проектне рішення на об`єкт альтернативної енергетики (побутова сонячної електростанції) за робочим проектом для базової схеми роботи гібридного інвертора у автономній системі енергопостачання та сонячних батареях», що «за технічними характеристиками інвертора типу HуbridInverterSolarExpert 3000 (Л15): номінальна потужність Р=3,0кВт, а максимальна потужність Р=4,5 кВт». Сумарні втрати потужності електростанції в системі об`єкта альтернативної енергетики складають 27,6% (або 1,242 кВт), тому фактична потужність інвертора Р= 4,5-1,2 = 3,3 кВт. Окрім того, за випуском виробника продукції інвертора типу HуbridInverterSolarExpert 4500 не існує, випускається тільки тип HуbridInverterSolarExpert 3000 (т. 1, а.с. 188-199). Висновок експертизи в судовому засіданні судовий експерт ОСОБА_3 підтримав і надав пояснення, за якими автономна система енергопостачання на сонячних батареях на даху гаражу по АДРЕСА_2 , що складається з фотоелектричних панелей, акумуляторів, контролера заряду і інвертора не збалансована між собою, внаслідок чого власник системи незадоволений роботою системи. Існування двох робочих проектів під однією назвою, але із зазначенням потужності інвертора в одному проекті HуbridInverterSolarExpert 3000, в другому HуbridInverterSolarExpert 4500 проектувальник пояснив наступним чином: «приблизно через півроку після виготовлення проекту у червні 2015 року, в якому вказано HуbridInverterSolarExpert 3000 був виготовлений інший проект, в якому вказано HуbridInverterSolarExpert 4500 (т. 1, а.с. 137). За даними експертного дослідження екземплярів робочих проектів, що були надані сторонами, встановлено проекти є ідентичними, окрім вказівки на потужність інвертора. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що у даному випадку не встановлено порушення прав позивача, як покупця (споживача) за договором купівлі-продажу від 19 червня 2015 року, тому правових підстав для заміни комплекту обладнання та відшкодування майнової шкоди немає. У спорах про захист прав споживачів чинне цивільне законодавство передбачає відшкодування моральної шкоди лише у тих випадках, коли шкода завдана майну споживача або шкода завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю. Посилання ОСОБА_1 у апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки в судовому засіданні доведено те, що придбаний та встановлений комплект обладнання має недоліки, що є підставою для заміни обладнання та відшкодування майнової та моральної шкоди, не приймаються до уваги за таких підстав. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцієюта законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4 7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд. Ураховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, ЄСПЛ у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення. Практика ЄСПЛ щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 розділу І Конвенції, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду. Аналізуючи таку практику у контексті гарантій, закріплених статтею 6 розділу І Конвенції, можна зробити висновок, що причини порушення прав людини частіше за все полягають у недосконалому законодавстві або в його практичному застосуванні державними органами та судовими інстанціями. Так, в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено наступне, «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Проте, ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином підстави позову, а саме, поставку комплекту обладнання: автономної системи енергопостачання на сонячних батареях на даху гаражу по АДРЕСА_2 , що складається з фотоелектричних панелей, акумуляторів, контролера заряду і інвертора з недоліками, є підставою для заміни обладнання і відшкодування майнової та моральної шкоди. Судом першої інстанції з достовірністю та об`єктивністю встановлено, що автономна система енергопостачання на сонячних батареях на даху гаражу по АДРЕСА_2 , що складається з фотоелектричних панелей, акумуляторів, контролера заряду і інвертора немає недоліків, а саме, невідповідності продукції вимогам нормативно-правових актів і нормативних документів, умовам договорів або вимогам, що пред`являються до неї, а також інформації про продукцію, наданій виробником (виконавцем, продавцем), що підтверджується наявними у справі доказами, зокрема, висновком судової електротехнічної експертизи, складеної 18 січня 2019 року судовим експертом ОНДІСЕ Швець В.В., яким встановлено, що «проектне рішення на об`єкт альтернативної енергетики (побутова сонячна електростанція) за робочим проектом для базової схеми роботи гібридного інвертора у автономній системі енергопостачання та сонячних батареях», що «за технічними характеристиками інвертора типу HуbridInverterSolarExpert 3000 (Л15): номінальна потужність Р=3,0кВт, а максимальна потужність Р=4,5 кВт». Сумарні втрати потужності електростанції в системі об`єкта альтернативної енергетики складають 27,6% (або 1,242 кВт), тому фактична потужність інвертора Р= 4,5-1,2 = 3,3 кВт. Окрім того, за випуском виробника продукції інвертора типу HуbridInverterSolarExpert 4500 не існує, випускається тільки тип HуbridInverterSolarExpert 3000 (т.1, 188-199), а також поясненнями судового експерта ОСОБА_3 у судовому засіданні. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»). В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)». Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правової висновок Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що у даному випадку законних підстав для притягнення відповідачів до відповідальності у зв`язки виявленими недоліками автономної системи енергопостачання на сонячних батареях що складається з фотоелектричних панелей, акумуляторів, контролера заряду і інвертора немає. За своєю юридичною природою позов це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем). Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Захист цивільних прав це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи. Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси. У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. За таких підстав, суд першої інстанції правильно виходив з того, що позивачем ОСОБА_1 у судовому засіданні не доведено належним чином те, що відповідачі порушили його право споживача, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України вказане право позивача не підлягає захисту судом. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмову у задоволенні позову. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції(див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Інших правових доводів апеляційна скарга не містить. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Київського районного суду м. Одеси від 30 травня 2019 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 15 лютого 2021 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький А.І.Дрішлюк Р.Д.Громік