Постанова Одеський апеляційний суд № 2-5950/08

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12.02.2021 року м Одеса Єдиний унікальний номер справи № 2-5950/08 Апеляційне провадження № 22-ц/813/2546/21 Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого судді- Колеснікова Г.Я.(суддя-доповідач), суддів - Вадовської Л.М., Сєвєрової Є.С., за участю секретаря - Сороколет Ю.С., розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу малого підприємства «Аліса» на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 вересня 2008 року, постановленого під головуванням судді Острої Н.С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та заперечень на позов У серпні 2008 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Білгород-Дністровської районної державної адміністрації Одеської області про визнання права власності на самочинно збудовану будівлю. Позов обґрунтований тим, що ним ( ОСОБА_1 ) самочинно збудована вбиральня-душова літ.«Ц», площею 44,1 кв.м, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджено технічним паспортом від 04 серпня 2008 року. Посилаючись на вимоги ч.3 ст.376 ЦК України, позивач просив суд визнати за ним право власності на самочинно збудовану вбиральню-душову, площею 44,1 кв.м. (а.с.с2). Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, посилаючись на неможливість визнання права власності на самочинне будівництво (а.с.16). Короткий зміст судового рішення, що оскаржується Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 вересня 2008 року позов ОСОБА_1 задоволено (а.с. 20). Суд визнав за ОСОБА_1 право власності на самовільно збудовану вбиральню-душову літ.«Ц» за адресою: АДРЕСА_1 . Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, керуючись вимогами ч.3 ст. 376 ЦК України, виходив з того, що: - представник відповідача не заперечував проти задоволення позовних вимог, - належність самочинно збудованої вбиральні-душової позивачу підтверджена технічним паспортом від 04 серпня 2008 року; - споруди відповідають державним будівельним нормам; - у результаті самочинного будівництва права інших осіб не порушені. У жовтні 2019 року на вказане судове рішення малим підприємством «Аліса» (далі- МП «Аліса») подана апеляційна скарга, в якій крім іншого ставилось питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, з урахуванням того, що підприємство не було залучено до участі у справі, а суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов`язки (а.с.25-29). Ухвалою Одеського апеляційного суду від 11 листопада 2019 року поновлено МП «Аліса» строк на апеляційне оскарження рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 вересня 2008 року та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою МП «Аліса» на вказане судове рішення (а.с.42-43). Короткий зміст апеляційної скарги та відзиву на скаргу В апеляційній скарзі МП «Аліса», посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ставить питання про скасування рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 вересня 2008 року та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (а.с.25-29). Апеляційна скарга мотивована тим, що під час винесення рішення судом першої інстанції не враховано, що: -спірний об`єкт нерухомості входить до комплексу будівель та споруд № НОМЕР_1 , розташованих та території Шабівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області; -наявні інші співвласники та орендарі майнового комплексу, які не залучені до участі у справі в будь-якому статусі; -представник відповідача заперечував проти позовних вимог, про що надав відповідну заяву; -у технічному паспорті не зазначено хто є власником об`єкту або ким було вчинено самочинне будівництво; -у матеріалах справи відсутні докази відповідності споруди нормам ДБН; -самочинне будівництво порушує права та інтереси інших осіб, а саме: держави України, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 як співвласників та МП «Аліса» як орендаря даного майна, а також напряму впливає на права власника земельної ділянки та її користувачів; -земельна ділянка під об`єктом самочинного будівництва не надана ані на умовах оренди, ані на умовах власності будь-кому, що виключає можливість застосування положень ч.3 ст.376 ЦК України; -фактично оскаржуваним рішенням суду визнано за позивачем право власності на вбиральню, яка на той час належала державі та перебувала спочатку в оренді МП «Аліса» з правом викупу, а в подальшому була відчужена МП «Аліса» під літ.Е. Вбиральня розташована поза розподіленими межами земельної ділянки, виділеної у користування ОСОБА_1 та знаходиться на території, на яку претендує МП «Аліса». При цьому, МП «Аліса» користувалось даною вбиральнею та вважало її своєю, оскільки будівля відображена в договорі купівлі-продажу; -оскаржуваним рішенням неправомірно збільшено частку ОСОБА_1 у майні, що є об`єктом спільної часткової власності. Сторона позивача не скористалась своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу. Представником ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_1 надано суду клопотання про закриття апеляційного провадження у справі в порядку п.3 ч.1 ст.362 ЦПК України, оскільки оскаржуване рішення не торкалось і не могло торкатись прав і інтересів апелянта з огляду на те, що апелянт став співвласником спільного майна після 01 травня 2009 року, тобто після винесення оскаржуваного судового рішення (а.с.71-73). У грудні 2020 року представник ОСОБА_4 надав суду письмові пояснення, в яких зазначив, що об`єкт літ.«Е» був розташований в іншому місці ніж об`єкт літ.«Ц» та наразі знесений. Об`єкти під літерами «Е» та «Ц» мали різні розміри, загальну площу, конфігурацію, склад та інші індивідуальні технічні характеристики. Посилаючись на принципи правової визначеності та остаточності рішень суду (res judicata), просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги (а.с.168-172). Справа розглянута у відсутності сторін, які повідомлені про дату, час та місце розгляду справи належним чином (а.с.191-197). Відповідно до правил ч.2 ст.372 ЦПК України перешкод для розгляду справи у відсутності сторін немає. Позиція апеляційного суду Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність та обґрунтованість позовних вимог. При цьому, суд виходив з того, що споруда самочинно збудовані позивачем, відповідає нормам ДБН та не порушує права інших осіб. Колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Установлені судами фактичні обставини справи За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна від 27 травня 2019 року нежитлові будівлі (реєстраційний номер 97351351208) за адресою: Одеська область, Білгород-Дністровський район, Шабівська сільська рада, комплекс будівель та споруд АДРЕСА_1 , мають загальну площу 717,7 кв.м та в цілому складаються з: -спального корпусу літ.«А», загальною площею 375,1 кв.м, -будівлі їдальні літ.«Б», загальною площею 300,5 кв.м, -будівлі їдальні літ.«С», загальною площею 42,1 кв.м, -вбиральні літ. «Ц» (без зазначення площі), -№1,2 ємкості для води -та належать на праві приватної (спільної часткової) власності: -4/100 частки ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на спадщину від 22 лютого 2019 року; -52/200 частки, що складається з будівлі їдальні літ. «Б», загальною площею 300,5 кв.м, ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 15 грудня 2005 року; -52/200 частки, що складається з будівлі їдальні літ. «Б», загальною площею 300,5 кв.м, ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 15 грудня 2005 року; -44/100 частки - малому підприємству «Аліса» на підставі договору купівлі-продажу від 21 травня 2009 року (а.с.37-39). Так, 18 березня 2005 року ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу придбала 4/100 частки спільного майна, які у порядку спадкування отримав ОСОБА_5 . При цьому, з наявного у матеріалах справи договору про поділ земельної ділянки від 05 липня 2006 року та листа КП «Білгород-Днівстровське БТІ» від 10 вересня 2009 року вбачається, що ОСОБА_2 є власником нежитлової будівлі літ.«С», яка і становить 4/100 (а.с.34,37-39,117). 15 грудня 2005 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу придбали у ОСОБА_2 в рівних частках 52/100 частин нежитлових будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 ) на земельній ділянці площею 18500 кв.м, що складається в цілому з будівель їдалень літ. «Б,С», загальною площею 300,5 кв.м і 42,1 кв.м відповідно, спального корпусу літ. «А», загальною площею 375,1 кв.м, ємкостей для води №1-2. Відчужувана частка нежитлових будівель складається із будівель їдальні літ.«Б», загальною площею 300,5 кв.м (а.с. 32-33). Державі Україна в особі Верховної Ради України на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_2 від 10 березня 2006 року, розпорядження Білгород-Дністровської районної державної адміністрації № 228/2006 від 23 лютого 2006 року та розпорядження № 262/2006 від 03 березня 2006 року належало 44/100 частин вищезазначених будівель і споруд (а.с.117). 22 червня 2006 року між регіональним відділенням Фонду державного майна України по Вінницькій області та орендарем МП «Аліса» було укладено нотаріально посвідчений договір оренди, за умовами якого передано у строкове платне користування спальний корпус літ. «А», площею 375,1 кв.м., вбиральню літ.«Е», площею 41,9 кв.м., загальною площею 417, 0 кв.м., що складає 44/100 частин комплексу будівель та споруд АДРЕСА_1 ). Договір укладено строком на 5 років та посвідчено нотаріально (а.с.34). 05 липня 2006 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Вінницькій області, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 за участю орендаря нерухомого майна - директора малого підприємства «Аліса» укладено договір про поділ земельної ділянки. Сторони за цим договором між собою домовились для оформлення землекористування про поділ земельної ділянки для обслуговування майна, у такий спосіб: -Державі Україна в особі Верховної Ради України 1,165 га; - ОСОБА_3 та ОСОБА_1 0,40 га; - ОСОБА_2 0,10 га (а.с. 34). 20 серпня 2008 року ОСОБА_1 звертається до суду з позовом до Білгород-Дністровської районної державної адміністрації про визнання права власності на самочинно збудовану будівлю вбиральню-душову літ.«Ц», площею 44,1 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.2). За технічним паспортом від 04 серпня 2008 року вбиральна-душова літ. «Ц» є самочинним будівництвом, має загальну площу 44,1 кв.м та складається з чотирьох приміщення (а.с.5-8). Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 вересня 2008 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на самочинно збудовану вбиральню-душову літ.«Ц» (без зазначення площі) за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.20). 21 травня 2009 року між Регіональним відділенням Фонду Державного майна України по Вінницькій області та МП «Аліса» укладено договір купівлі-продажу, який нотаріально посвідчений, за умовами якого МП «Аліса» придбало у власність окреме індивідуально визначене майно нежитлові будівлі: спальний корпус літ. «А», загальною площею 375,1 кв.м. та вбиральню літ. «Е», загальною площею 41,9 кв.м., всього загальною площею 417 кв.м, що складає 44/100 частки комплексу будівель та споруд, які знаходяться за адресою: Одеська область, Білгород-Дністровський район, Шабівська сільська рада, комплекс будівель та споруд №49 (а.с. 35-36,119). Предметом позову у цій справі є спір про визнання права власності на самовільну будову, яка є складовою комплексу споруд. Мотиви, з яких виходив апеляційний суд, та застосовані норми права Відповідно до ч.ч.2,3 ст.331 ЦК України (в редакції на час розгляду справи в суді першої інстанції) право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). На момент будівництва спірного нерухомого майна було чинним Положення про порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт, затверджене наказом Держбуду України 05 грудня 2000 року N 273, яке, крім іншого, встановлювало порядок та умови надання дозволу на виконання будівельних робіт з нового будівництва. Положення обов`язкове для застосування усіма суб`єктами будівництва незалежно від форм власності, відомчої належності та джерел фінансування. За нормами п.1.1. Положення дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, які одночасно ведуть реєстр наданих дозволів. Виконання будівельних робіт без вищезазначеного дозволу забороняється. До початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов`язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку та отримати відповідний дозвіл на будівництво інспекції державного архітектурно-будівельного контролю. Згідно з ч.1 ст.376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Кожна із зазначених ознак є самостійною і достатньою для того, щоб визнати об`єкт нерухомого майна самочинним будівництвом. Тому, при вирішенні спору, що виникає у зв`язку з будівництвом на земельній ділянці об`єкта нерухомості, повинно досліджуватися питання наявності дозвільної документації на будівництво спірних об`єктів і документів про виділення земельної ділянки. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 915/1376/17. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч.2 ст.376 ЦК України). Водночас згідно із ч.3 ст.376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об`єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду. Формулювання положень ст.376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Частина 3 ст.376 ЦК України зазначена ОСОБА_1 як підстава позову. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст.12 ЦПК України). Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності на самочинну будівлю, позивач на підтвердження своїх вимог надав суду лише копію технічного паспорту від 04 серпня 2008 року (а.с.5-8). Суд першої інстанції, задоволяючи позов ОСОБА_1 , не з`ясував та не звернув уваги на те, що: - земельна ділянка під уже збудоване нерухоме майно не була відведена позивачу у встановленому порядку; - відповідач Білгород-Дністровська районна державна адміністрація Одеської області, як власник земельної ділянки, заперечував проти задоволення позову, посилаючись на самочинність будівництва (а.с.16); - належного дозволу та належно затвердженого проекту на будівництво у позивача не було; - матеріали справи не містять доказів відповідності самочинної споруди державно будівельним нормам, належності самочинного будівництва саме позивачу. Суд першої інстанції послався на технічний паспорт від 04 серпня 2008 року та не звернув уваги на те, що в паспорті не зазначено взагалі будь-який власник (а.с.5-8). Крім того, ухвалюючи рішення про визнання права власності за позивачем на самовільну будівлю, що є частиною комплексу будівель та споруд, суд першої інстанції не з`ясував, хто взагалі є власником/співвласниками цього комплексу будівель і споруд та не вирішив питання про залучення їх до участі у справі в якості співвідповідачів або третіх осіб. Судом апеляційної інстанції встановлено, що комплекс будівель і споруд, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , як на час розгляду справи в суді першої інстанції так і на час розгляду справи в апеляційній інстанції перебуває у спільній частковій власності. На час звернення до суду та розгляду справи в суді першої інстанції співвласниками комплексу будівель і споруд були: держава України в особі Верховної Ради України з часткою 44/100, ОСОБА_3 з часткою 52/200, ОСОБА_1 з часткою 52/200 та ОСОБА_6 з часткою 4/100. З 22 червня 2006 року МП «Аліса» орендувала у держави 44/100 частки комплексу, які 21 травня 2009 року отримала у власність. Суд першої інстанції зазначені обставини не з`ясовував та не врахував, що відповідно до ст.358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. При цьому, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до ч.3 ст.358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток. Визнання права власності на будівлі, які входять до складу комплексу № 49, впливають на права та обов`язки всіх співвласників комплексу щодо належної їм частки нерухомого майна і відповідно прав на земельну ділянку, що знаходиться під належним власникам нерухомим майном. Тому рішення суду, винесене без залучення всіх співвласників (користувачів) до участі у справі, порушує права та інтереси інших співвласників та користувачів комплексу. За положеннями ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права. Одним зі способів захисту права та інтересу є, зокрема, визнання права. Захист майнових прав на новостворене майно, яке не прийняте до експлуатації та входить до складу об`єктів спільної власності, шляхом пред`явлення позову до органів місцевого самоврядування без залучення до участі у справі інших співвласників є неможливим. Колегією суддів звернута увага на те, що спірна вбиральня літ.«Ц» включена до складу спільного об`єкту нерухомості без зазначення розміру площі приміщення, тому до загальної площі нежитлової будівлі зазначене приміщення не включено. ОСОБА_1 належним чином не зареєстрував своє права власності на вбиральну-душову літ.«Ц» на підставі оскаржуваного судового рішення (а.с.37-39). Суд не звернув уваги на те, що якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (ч.4 ст.376 ЦК). З контексту ч.ч.3,4 ст.376 ЦК України випливає, що ч.3 цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на ділянці, яка їй не належить. При цьому, слід ураховувати положення ч.1 ст.376 ЦК України, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об`єкті нерухомості. Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 у справі №1328цс15 та постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 521/15657/13-ц. З матеріалів справи вбачається, що Білгород-Дністровська районна державна адміністрація Одеської міської ради, як власник земельної ділянки, на якій збудовано спірне нерухоме майно, заперечувала проти визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за позивачем (а.с.16). Даних щодо звернення ОСОБА_1 до органів місцевого самоврядування стосовно узаконення самочинно збудованої будівлі матеріали справи не містять. Суд не встановив які саме об`єкти знаходяться на даній земельній ділянці, коли саме та ким збудований спірний об`єкт. Технічний паспорт містить суперечливі данні стосовно загальної площі будівлі: на а.с.7 загальна площа приміщень 36,4 кв.м., а на а.с.8 44,1 кв.м., тому у розумінні вимог процесуального законодавства не може бути належним доказом у справі. Суд першої інстанції на зазначене не звернув уваги, і, вважаючи достатнім для задоволення позову лише наявності технічного паспорту від 04 серпня 2008 року, дійшов помилкового висновку про визнання права на самочинне нерухоме майно за ОСОБА_1 . Доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження в суді апеляційної інстанції. Посилання представника позивача на неможливість скасування судового рішення з огляду на принципи правової визначеності та остаточності рішень суду (res judicata) не приймаються судом до уваги з огляду на таке. У пункті 36 справи Голдер проти Сполученого Королівства (Golder v.the United Kingdom) Європейський Суд визнав право на доступ до суду як невід`ємний аспект гарантій, закріплених у ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, пославшись на принципи верховенства права та недопущення свавілля, покладені в основу більшості положень Конвенції, зазначивши, що право на доступ до суду повинно бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним чи ілюзорним». В той же час, Європейський Суд в своїх рішеннях постійно підкреслює, що одним з основоположних положень верховенства права є також принцип юридичної визначеності (Okyay and others v. Turkey (Окяяй та інші проти Туреччини), § 73), що, inter alia, вимагає не оскаржувати остаточне рішення суду (див. Brumarescu v. Romania (Брумареску проти Румунії), п. 61; Agrokompleks v. Ukraine (Агрокомплекс проти України), п. 148). Остаточне рішення може бути оскаржене тільки у разі необхідності через обставини істотного та незалежного характеру, такі як судова помилка (Ryabykh v. Russia (Рябих проти Росії), п. 52). Допускаючи апелянта до суду з метою перевірки законності судового рішення, колегія суддів звертає увагу на те, що суд першої інстанції при вирішенні вимог про визнання права власності на самовільно збудовану будівлю досконало не перевірив - чи не зловживає сторона у справі своїми процесуальними правами та обов`язками з метою штучного, завуальованого вирішення цього питання, маніпулюючи судом з метою одержання бажаного результату. Не залучивши до участі у справі належних відповідачів співвласників спільного нерухомого майна, які разом з позивачем мають частину в спільній власності, та зазначивши в якості відповідача лише орган місцевого самоврядування, ОСОБА_1 використав судові процедури з метою наступного перерозподілу часток (збільшення своєї частки) у власності. Помилка національного суду щодо питання процесуального права є настільки очевидною, що її можна кваліфікувати «як явну помилку», тобто помилку, якої не міг би допустити розумний суд, що є «грубим свавіллям» (див. справу «Бочан проти України(номер2), п. 62). Тому судове рішення підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1 . З огляду на встановлене, посилання сторони позивача на відсутність порушеного права апелянта не знайшли свого підтвердження в суді апеляційної інстанції та спростовуються матеріалами справи. Зокрема, на період ухвалення оскаржуваного рішення суду (вересень 2008 року) МП «Аліса» орендувало частину комплексу, яка належала на праві власності державі, а згодом відчужена МП «Аліса». Отже, апелянт був фактичним користувачем спільного комплексу та земельної ділянки, на якій розміщений комплекс, та мав приватний інтерес щодо зазначеного об`єкта нерухомості. Наразі саме апелянт замінив державу у відносинах спільної часткової власності. Про існування оскаржуваного судового рішення апелянт дізнався з уточненої позовної заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 до МП «Аліса», Шабівської сільської ради про виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності, та визнання права власності на об`єкт нерухомого майна, що подана в рамках справи №495/6053/19 та датована 15 серпня 2019 року (а.с.81-88). Колегія суддів, системно аналізуючи наявні в матеріалах справи документи, дійшла висновку, що оскаржуване рішення стосується прав та інтересів малого підприємства «Аліса», тому правових підстав для застосування положень п.3 ч.1 ст.362 ЦПК України, як просить представник ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_1 , у суду апеляційної інстанції немає. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги З урахуванням наведеного апеляційна скарга МП «Аліса» підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню, як постановлене з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норма матеріального права. Відповідно до положень ч.ч.4,5 ст.268 ЦПК України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, суд підписує рішення без його проголошення; датою ухвалення рішення за відсутності учасників справи, є дата складання повного судового рішення. Відтак, датою ухвалення рішення за відсутності учасників справи у сенсі положень ч.5 ст.268 ЦПК України є дата складання повного судового рішення. Керуючись ст.ст.368,374,376,381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу малого підприємства «Аліса» задовольнити. Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 вересня 2008 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до Білгород-Дністровської районної державної адміністрації Одеської області про визнання права власності на самочинно збудовану будівлю відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 12 лютого 2021 року. Головуючий: Судді: