Постанова 4856 № 120/741/20-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/741/20-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Яремчук К.О. Суддя-доповідач - Гонтарук В. М. 15 лютого 2021 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Гонтарука В. М. суддів: Білої Л.М. Курка О. П. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Міністерства енергетикики України на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року (ухвалене в м. Вінниця) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства енергетики України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, В С Т А Н О В И В : в лютому 2020 року позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду із позовом до Міністерства енергетики України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що 28 січня 2020 року його на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" звільнено з посади головного спеціаліста відділу кадрового забезпечення державної служби Управління роботи з персоналом Міністерства енергетики та захисту довкілля України. Позивач вважає, що звільнення відбулось з порушенням вимог чинного законодавства, адже в оскаржуваному наказі не зазначено конкретної підстави для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, адже пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" передбачено декілька підстав для звільнення за ініціативою суб`єкта призначення. Крім того, позивач зазначив, що в порушення норм законодавства про працю його не повідомлено про наступне вивільнення, а також відповідачем не запропоновано іншої рівнозначної посади в Міністерстві енергетики та захисту довкілля України, хоча на момент його звільнення у Міністерстві були в наявності вакантні посади. За таких обставин позивач вважає протиправним наказ Міністерства енергетики та захисту довкілля України від 28 січня 2020 року №87-к про звільнення його з посади головного спеціаліста відділу кадрового забезпечення державної служби Управління роботи з персоналом Міністерства енергетики та захисту довкілля України. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року адміністративний позов задоволено. Не погодившись із прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити постанову про відмову в задоволенні позовних вимог. В апеляційній скарзі апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування всіх обставин справи що призвело до неправильного її вирішення. 30 грудня 2020 року до суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено про безпідставність її доводів. 09 лютого 2021 року від позивача надійшла заява про розгляд справи в порядку письмового провадження. Представник відповідача в судове засідання не з`явився. Про час, день та місце розгляду справи повідомлено завчасно та належним чином. Причини неявка суду не відомі. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання. З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, про що 09 лютого 2021 року було прийнято протокольну ухвалу. За таких умов, згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України у випадку неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, під час судового розгляду повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не відбувається. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного. Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, що наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 04 липня 2018 року №236-о ОСОБА_1 призначено на посаду головного спеціаліста сектору з питань внутрішнього аудиту Міністерства екології та природних ресурсів України за строковим трудовим договором з випробувальним строком три місяці. Наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 06 серпня 2018 року №271-о позивача переведено на посаду головного спеціаліста сектору з питань внутрішнього аудиту Міністерства екології та природних ресурсів України. Іншим наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 07 грудня 2018 року №435-о позивача переведено на посаду головного спеціаліста відділу кадрового забезпечення державної служби Управління роботи з персоналом. Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2019 року № 829 "Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади" Міністерство екології та природних ресурсів перейменовано на Міністерство енергетики та захисту довкілля України. 28 січня 2020 року наказом Міністерства енергетики та захисту довкілля України №87-к ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста відділу кадрового забезпечення державної служби Управління роботи з персоналом на підставі пункту 1 частини 1 та частини 4 статті 87 Закону України "Про державну службу". Вважаючи вищевказаний наказ протиправним, позивач звернувся до суду для його скасування. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Особливості прийняття громадян на державну службу, її проходження та припинення державної служби врегульовані Законом України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року №889-VIII (надалі - Закон №889-VIII) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Відповідно до частин 2 та 3 статті 5 Закону №889-VIII відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом; дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Водночас підстави та порядок припинення державної служби визначені розділом ІХ Закону №889-VIII. Однією з підстав припинення державної служби передбачено за ініціативою суб`єкта призначення (пункт 4 частини 1 статті 83 Закону №889-VIII). Пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу. Відтак, пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII передбачено декілька підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, а саме: - скорочення чисельності або штату державних службовців; - скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців; - реорганізація державного органу. Надаючи оцінку доводам апелянта стосовно правомірності дій відповідача під час винесення спірного наказу, колегія суддів зазначає наступне. З матеріалів справи встановлено, що наказом Міністерства енергетики та захисту довкілля України від 28 січня 2020 року №87-к позивача звільнено з посади головного спеціаліста відділу кадрового забезпечення державної служби Управління роботи з персоналом відповідно до пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу". Однак, у наказі про звільнення роботодавцем не зазначено підставу для звільнення ОСОБА_1 із займаної посади, що на переконання колегії суддів не може свідчити про чіткість та зрозумілість рішення суб`єкта владних повноважень. Разом з тим, суд апеляційної інстанції зауважує, що пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" передбачено декілька підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, що покладає на роботодавця обов`язок зазначення чіткої підстави припинення державної служби у разі застосування пункту 1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII. У зв`язку з чим, суд апеляційної інстанції вважає, що спірний наказ відповідача не містить належного обґрунтування підстав для звільнення позивача із займаної посади у наказі. Щодо доводів апелянта про дотримання відповідачем процедури звільнення позивача із займаної посади, колегія суддів вказує на слідуюче. Досліджуючи норми чинного законодавства, колегія суддів звертає увагу, що на момент звільнення позивача із займаної посади, стаття 87 Закону №889-VIII не передбачала обов`язку роботодавця повідомляти працівника про наступне вивільнення, а також можливості пропонування такому будь-якої вакантної посади у цьому державному органі. Водночас, відповідно до частини 3 статті 5 Закону №889-VIII дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Тобто, законодавець передбачив можливість поширення дію норм законодавства про працю на державних службовців у частині відносин, що не врегульовані Законом №889-VIII. Разом із тим, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП України) правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Так, пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 частини 1 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина 2 статті 40 КЗпП України). Відповідно до частин 1, 3 статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Системний аналіз наведених положень свідчить про те, що припинення державної служби при скороченні чисельності або штату державних службовців, ліквідації чи реорганізації державного органу може мати місце лише при умові, якщо відсутня можливість пропозиції такому працівникові іншої рівнозначної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі. Також у разі скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідації чи реорганізації державного органу працівника персонально попереджають про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці та має бути запропоновано всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Водночас, як встановлено з матеріалів справи, ОСОБА_1 персонально не попереджено про наступне вивільнення, як того вимагає частина 1 статті 49-2 КЗпП України, про що свідчить надане відповідачем попередження про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення без заповненої відмітки про ознайомлення з таким позивача. Колегія суддів критично ставиться до доводів апелянта про те, що ОСОБА_1 про наступне вивільнення було повідомлено шляхом надсилання такого 18 листопада 2019 року на електронну адресу, оскільки із надісланого повідомлення неможливо встановити факт отримання його ОСОБА_1 . Більше того, зміст такого повідомлення «Ваше повідомлення готове до надсилання з таким вкладеним файлом або посиланням: попередження ОСОБА_1 » не дає можливості пересвідчитися чи таке взагалі надсилалося адресату. Таким чином, враховуючи вищезазначені обставини, колегія суддів вважає, що в даному випадку роботодавцем не виконано свого обов`язку щодо повідомлення ОСОБА_1 про наступне вивільнення, що не узгоджується із приписами Кодексу законів про працю України. Разом з тим, колегія суддів зауважує, що сам факт складення такого попередження спростовує твердження апелянта щодо неможливості застосування положень Кодексу законів про працю України до спірних правовідносин, адже у попередженні містяться посилання на частину 3 статті 5 Закону №889-VIII, якою передбачено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Більше того, колегія суддів вважає за необхідне наголосити, що як встановлено з матеріалів справи, ОСОБА_1 взагалі не пропонувалися будь-які вакантні посади державної служби, а також не надходили пропозиції щодо працевлаштування її на будь-яку іншу роботу (посади державної служби). При цьому, як свідчать накази відповідача, якими затверджено структуру та чисельність самостійних структурних підрозділів Міністерства, №345 від 15 жовтня 2019 року та 83 від 11 лютого 2020 року, кількість штатних одиниць у новій структурі Міністерства збільшилась із 665 до 681 одиниць. У зв`язку з чим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що спірний наказ про звільнення позивача із займаної посади є протиправним та підлягає скасуванню. Крім того, колегія суддів вважає, що оскільки звільнення позивача із займаної посади відбулося без законної на те підстави, тому належним захистом прав позивача у відповідності до норм чинного законодавства буде поновлення його на посаді підлягає задоволенню шляхом поновлення на посаді, яку той обіймав до звільнення, тобто, на посаді головного спеціаліста відділу кадрового забезпечення державної служби Управління роботи з персоналом Міністерства енергетики та захисту довкілля України з 29 січня 2020 року. Аналогічна правова позиція викладено в постановах Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі №821/3736/15-а, від 22 жовтня 2019 року у справі №816/584/17, від 15 квітня 2020 року у справі №826/5596/17, від 19 травня 2020 року у справі № 9901/226/19. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік (частина 2 статті 235 КЗпП України). Відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" середній заробіток працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати (надалі - Порядок №100). За приписами абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи. Пунктом 3 Порядку визначено складові, які враховуються при обчисленні середньої заробітної плати. Натомість, у пункті 4 Порядку йдеться про виплати, що не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати. Особливості обрахунку розміру середньої заробітної плати за останні два місяці роботи наведено у пункті 8 Порядку, згідно із яким нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Довідка Департаменту бухгалтерського обліку та звітності Міністерства енергетики та захисту довкілля України вих. №23.3-ВН/240-20 від 18 березня 2020 року свідчить про те, що середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 за два місяці, що передували звільненню, становила 831,90 гривню. З урахуванням приписів пункту 8 Порядку середня заробітна плата за час вимушеного прогулу позивача з 29 січня 2020 року (наступний день після звільнення) по 12 жовтня 2020 року (дата ухвалення судового рішення про поновлення на посаді) складає 147246,30 гривень (831,90 гривень * 177 робочих днів за період з 29 січня 2020 року по 12 жовтня 2020 року). У зв`язку з чим на користь позивача з відповідача слід стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 29 січня 2020 року по 12 жовтня 2020 року в сумі 147246,30 гривень. Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція), була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства. Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, ЄСПЛ у п. 36 по справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97 від 1 липня 2003 року зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року). Судова колегія зазначає, що згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, в рішенні по справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, п. 29). Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, щодо задоволення адміністративного позову. При цьому, апеляційна скарга не містить посилання на обставини, передбачені ст. 317 КАС України, за яких рішення суду не підлягає скасуванню, оскільки доводи викладені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції. Натомість оскаржуване рішення суду ухвалено у відповідності до вимог чинного законодавства України, враховуючи всі фактичні обставини справи, в межах наданих суду повноважень, та вірно застосовано судом як норми процесуального так і матеріального права, в повному обсязі з`ясовано обставини, що мають значення для правильного вирішення адміністративного спору, доведено та всебічно обґрунтовано їх в своєму рішенні, надано належну оцінку всім доказам, ґрунтуючись на повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу Міністерства енергетикики України залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Головуючий Гонтарук В. М. Судді Біла Л.М. Курко О. П.