Постанова Херсонський апеляційний суд № 648/2582/20

ХЕРСОНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 лютого 2021 року м.Херсон Номер справи: 648/2582/20 Номер провадження: 22-ц/819/20/21 Херсонський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого (суддя-доповідач)Ігнатенко П.Я., суддів:Бездрабко В.О., Приходько Л.А. за участю секретаряПлохотніченко А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Херсоні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Тільненка Владислава Володимировича, який діє від імені ОСОБА_1 , на рішення Білозерського районного суду Херсонської області у складі судді Кусік І.В. від 30 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням,- ВСТАНОВИВ: У серпні 2020 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 22.08.2018 року він є власником двокімнатної квартири АДРЕСА_1 . Згідно відомостей з будинкової книги на житло, у вказаній квартирі з 02.09.2002 року зареєстрована відповідачка ОСОБА_1 , яка з кінця 2002 року не проживає за місцем своєї реєстрації, не сплачує комунальні платежі, в утриманні житла участі не бере, особистих речей у квартирі не має. При цьому, відповідачка не є членом його сім`ї або іншим родичем, добровільно знятися з реєстрації місця проживання не бажає та проживає в іншому місці. Окрім того, позивач зазначив, що ОСОБА_1 є сторонньою для нього особою, можливо є родичкою колишнього власника та створює перешкоди у здійсненні його права користування і розпорядження своїм майном, зокрема, у зв`язку з відсутністю інформації про її доходи, позивач не може скористатися житловою субсидією. На підставі викладеного, позивач просить визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 . Рішенням Білозерського районного суду Херсонської області від 30 жовтня 2020 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, - задоволено повністю. Визнано ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 . В апеляційній скарзі адвокат Тільненко Владислав Володимирович, який діє від імені ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходив. У ході апеляційного розгляду адвокат Тільненко В.В., який діє від імені ОСОБА_1 , підтримав апеляційну скаргу та пояснив, що відповідачка є двоюрідною сестрою попереднього власника ОСОБА_3 , однак документального підтвердження цих обставин немає. ОСОБА_1 не реалізувала своє право на вселення та проживання у спірній квартирі. Обставини щодо непроживання та відсутності речей у спірному житлі відповідачкою не оспорюються, вона проживає постійно в іншому місці. Адвокат Тільненко В.В. пояснив, що у відповідачки є інше власне житло, однак остання вважає, що має право і на спірну квартиру. Додатково повідомив, що обмежений позицією довірителя. На підтвердження і обґрунтування доводів, викладених в апеляційній скарзі та спростування висновків суду першої інстанції будь-які докази відсутні. Позивач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився. Відповідно до вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України неявка до суду апеляційної інстанції не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідача, пояснення сторони відповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Згідно ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Згідно ч.ч.1,2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Згідно ч. 4 ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Згідно ч. 1 ст. 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також ст. 405 ЦК України. Згідно ч. 4 ст. 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть із ним спільне господарство. З матеріалів справи вбачається та судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належить двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , яку він успадкував після смерті ОСОБА_3 , 1935 року народження, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадкове майно належало спадкодавцю на підставі свідоцтва № НОМЕР_1 про право власності на житло, виданого виконавчим комітетом Білозерського району Херсонської області 15.03.2000 року згідно з розпорядженням від 15.03.200 року №

4. Вказані обставини підтверджуються копією свідоцтва про право на спадщину за законом від 22.08.2018 року та витягу № 135265900 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за (а.с. 10,11). Згідно копії акту обстеження житлово-побутових умов заявника від 09.07.2020 року ОСОБА_1 з січня 2000 року не проживає за адресою місця своєї реєстрації: АДРЕСА_2 (а.с. 12-14). Відповідно до відповіді Білозерської селищної ради № 02-23/2445 від 03.09.2020 року на запит суду, ОСОБА_1 дійсно зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 17). Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року в справі № 490/12384/16-ц та від 18 березня 2020 року в справі № 182/6536/13-ц. Встановивши факт непроживання та відсутності особистих речей відповідача у спірній квартирі без наведення стороною відповідача поважних причин, які б перешкоджали проживати відповідачу у квартирі АДРЕСА_1 , враховуючи свободу пересування відповідачки, яка обрала інше місце проживання, суд першої інстанції правильно задовольнив позовні вимоги про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням. У ході апеляційного розгляду повноважний представник відповідача - адвокат Тільненко В.В. визнав зазначені вище обставини, на які посилається позивач, як на підставу позову, зокрема щодо непроживання та відсутності речей ОСОБА_1 у спірній квартирі, підтвердивши причини непроживання відповідачки наявність у неї іншого власного житла. При усуненні суперечностей та встановленні періоду непроживання відповідачки у спірному житлі (з 2000 року чи з 2002 року), представник відповідача пояснив, що відповідачка у спірну квартиру не вселялась та не проживала в ній. Частиною 1 ст. 82 ЦПК України встановлено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, оскільки ОСОБА_1 , залишаючись зареєстрованою у спірній квартирі, власником якої є позивач, є сторонньою для нього особою, яка перешкоджає позивачу належним чином користуватися, володіти і розпоряджатися вказаним житловим приміщенням, чим порушує його права, як власника. За таких обставин, враховуючи, що відповідачка не вселялась та не проживала у спірній квартирі, яка на праві власності належала ОСОБА_3 з 15.03.2000 року та з 16.06.2017 року успадкована позивачем ОСОБА_2 , а також беручи до уваги, що стороною відповідача визнається наявність у ОСОБА_1 належного їй іншого житла, суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції про задоволення позову. Визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування квартирою, в яку вона не вселялась та не користувалась і з якою відповідачку пов`язує тільки реєстрація місця проживання, що згідно ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не може бути умовою реалізації прав і свобод, - не є надмірним втручанням держави у право на житло у розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року у контексті відповідності практиці Європейського суду з прав людини. Аналіз ст. 391 ЦК України дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть із ним спільне господарство, - усунення порушень свого права власності у будь-який час. Вказані висновки підтверджуються Верховним Судом України у постанові від 16.11.2016 року(провадження № 6-709цс16) і підстав для відступу від таких висновків згідно постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17, - не вбачається. Беручи до уваги, що суд першої інстанції у мотивувальній частині оскарженого рішення дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин ст. 71,72 ЖК УРСР, колегія суддів вважає, що підстав для зміни цього рішення немає з урахуванням того, що суд першої інстанції ухвалив правильне по суті та справедливе рішення про задоволення позову. Доводи апеляційної скарги про те, що позивачем не надано доказів досудового врегулювання спору та судом першої інстанції не повно з`ясовано обставини справи, зокрема щодо причин відсутності ОСОБА_1 у спірному житлі, - не впливають на висновки суду про наявність підстав для задоволення позову. Скаржник у суді апеляційної інстанції пояснив, що відповідачка не вселялась та не проживає у спірному житлі в зв`язку з наявністю у неї іншого власного житла. Поважних причин її непроживання у житлі позивача, - відповідачем не наведено, а судом не встановлено. За таких обставин, задоволення вимог про усунення порушень права власності позивача є законним та обґрунтованим і вказує на пропорційність застосування заходу щодо визнання особи відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Отже, рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування або зміни суд апеляційної інстанції не вбачає. На підставі викладеного, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду без змін. Керуючись ст.ст. 374, 375, 382 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Тільненка Владислава Володимировича, який діє від імені ОСОБА_1 , - залишити без задоволення. Рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 30 жовтня 2020 року, - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення (постанови) шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції у цивільних справах - Верховного Суду. Дата складення повного судового рішення 09 лютого 2021 року. Головуючий П.Я.Ігнатенко Судді: В.О.Бездрабко Л.А.Приходько