Постанова 4813 № 520/9606/14-ц

Номер провадження: 22-ц/813/1750/21 Номер справи місцевого суду: 520/9606/14-ц Головуючий у першій інстанції Бескровний Я. В. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02.02.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Дрішлюка І.А., при секретарі: Павлючук Ю.В., у судовому засіданні переглянула апеляційну скаргу адвоката Абрамова Максима Вікторовича в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 01 листопада 2019 року за заявою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Цинєва Андрія Олександровича ОСОБА_2 , заінтересовані особи, стягувач Акціонерне товариство «Держаний ощадний банк України», боржник ОСОБА_3 про встановлення порядку виконання рішення суду по цивільній справі №520/9606/14 за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк» до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про стягнення заборгованості, - в с т а н о в и в: 02 вересня 2019 року приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Цинєв А.О. звернувся до суду із заявою, у якій просив встановити порядок виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 06.03.2019р. у справі №520/9606/14, шляхом надання дозволу на реалізацію (продаж) на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження квартири АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу №682 від 12 грудня 2007 року, обгрунтовуючи заяву тим, що, оскільки у боржника іншого майна для виконання рішення суду не має, то було накладено арешт на нерухоме майно квартиру АДРЕСА_2 , що належить боржникові. Під час виконавчих дій встановлено, що у квартирі зареєстровано неповнолітнього ОСОБА_6 , який не є членом сім`ї боржника. Враховуючи, що ця обставина є перешкодою для проведення виконавчих дій, приватний виконавець Цинєв А.О. просив заяву задовольнити. Адвокат Абрамов М.В. в інтересах боржника ОСОБА_1 проти задоволення заяви заперечував, посилаючись на те, що спірна квартира знаходиться в іпотеці у того ж банку. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 01 листопада 2019 року заяву приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Цинєва А.О. Гончарук А.А., заінтересовані особи, стягувач АТ «Держаний ощадний банк України», боржник ОСОБА_7 про встановлення порядку виконання рішення суду задоволено. Суд встановити порядок виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 06.03.2019р. у справі №520/9606/14, шляхом надання дозволу на реалізацію (продаж) на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження квартири АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу №682 від 12 грудня 2007 року. В апеляційній скарзі адвокат Абрамов М.В. в інтересах боржника ОСОБА_1 просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви приватного виконавця, посилаючись на порушення судом норм процесуального права. 26 січня 2021 року від апелянта ОСОБА_1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із неможливістю прибуття у судове засідання, однак колегія судді приходить до висновку про залишення поданого клопотання без розгляду. Так, відповідно до розпорядження голови Одеського апеляційного суду про посилення карантинних обмежень та продовження особливого режиму роботи Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року №12, у зв`язку з ускладненням епідеміологічної ситуації в м. Одесі та із підтвердженням у працівників Одеського апеляційного суду діагнозу COVID-19, з метою запобігання поширенню захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19, серед співробітників та відвідувачів Одеського апеляційного суду та забезпечення безпечних умов праці працівникам суду тимчасово, на час установлення на території м. Одеси рівня епідемічної небезпеки: помаранчевий або червоний, зупинено розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судових процесів та припинити їх допуск до залів судових засідань. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. При цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18. Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників. Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення виготовлене 02 лютого 2021 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Відповідно статті 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Законупідлягають примусовому виконанню. Згідно зі статті 18 ЦПК України, в редакції чинної на час звернення приватного виконавця до суду з заявою, судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, -і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Частинами 1-3 статті 435 ЦПК України передбачено, що за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Заява про встановлення або зміну способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення розглядається у десятиденний строк з дня її надходження у судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Судом першої інстанції встановлено, що заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 06.10.2016р. у справі №520/9606/14, позов ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк» до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про стягнення заборгованості задоволено. Суд стягнув солідарно з ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк», заборгованість за договором про іпотечний кредит за №2220-н від 12.12.2007р., станом на 13 червня 2016 року, у загальній сумі 1 395 716, 48 грн., яка складається з: кредитної заборгованості 642 753,07 грн., заборгованості за відсотками 310 115,80 грн.; пені за прострочення сплати кредиту 91 386,62 грн.; пені за прострочення сплати відсотків 92 906,90 грн.; суми інфляційних втрат за основним боргом 127 123,18 грн.; суми інфляційних втрат за відсотками 116 537, 30 грн.; 3 % річних за несвоєчасну сплату кредиту 14 893, 61 грн., стягнув з ОСОБА_4 на користь ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк» судовий збір у розмірі 1 827,00 грн., стягнув з ОСОБА_5 на користь ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк» судовий збір у розмірі 1 827,00 грн.. Рішення суду набрало законної сили, видано виконавчі листи. Боржник « ОСОБА_8 » змінив прізвище на « ОСОБА_9 ». На підставі виконавчих листів щодо стягнення з боржника ОСОБА_1 заборгованості на користь АТ «Державний ощадний банк України», відкриті виконавчі провадження щодо виконавчих листів №520/9606/14 і їх копії надіслано сторонам для ознайомлення та можливості добровільного виконання. Виконавчі провадженні щодо стягнення заборгованості з боржника ОСОБА_1 об`єднані в зведене виконавче провадження. В ході проведення виконавчих дій встановлено, що у боржника відсутні кошти чи рухоме майно, достатні для задоволення вимог стягувача. Боржник ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_3 , чи іншою адресою в Одеській області не зареєстрований, а зазначена квартира належить йому на підставі приватної власності. На цю квартири приватним виконавцем накладено арешт. У зазначеній квартирі після ухвалення зазначеного заочного рішення, 14.03.2018р. боржником зареєстровано неповнолітнього ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 , який не є членом сім`ї боржника ОСОБА_1 та не є власником цієї квартири. Задовольняючи заяву приватного виконавця Цинєва А.О. про встановлення порядку виконання судового рішення, суд першої інстанції виходив з того, що, оскільки реалізація нерухомого майна боржника здійснюється в примусовому порядку як завершальна стадія судового провадження та примусового виконання рішень інших органів у разі невиконання їх у добровільному порядку (преамбула та ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження»), майно у виконавчому провадженні реалізується без волевиявлення власника майна (боржника), або осіб, які мають право на користування цим майном, в тому числі і неповнолітніх дітей. В даному випадку на заяву державного виконавця про встановлення порядку виконання судового рішення в межах виконавчого провадження не поширюються вищезазначені норми Закону України «Про охорону дитинства» та Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей»оскільки реалізація майна в рахунок заборгованості боржника не є угодою або правочином, що узгоджується і з самим Законом України «Про виконавче провадження», яким не передбачено обов`язку державного виконавця на отримання дозволу органу опіки та піклування на здійснення відчуження нерухомого майна боржника, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні діти, та реалізація такого майна не ставиться в залежність від отримання/неотримання такого дозволу, та висновками Верховного Суду, викладеному у постанові від 20.03.2019р. у справі №1612/2343/12, згідно якого надання згоди на відчуження майна, у якому проживає неповнолітня дитина, за умовами, що а ні вона, а ні її батьки не є власниками такого житла не потрібно. Оскільки надання державному виконавцю права дозволу на реалізацію майна не є зміною предмета позову, а представляє собою встановлення порядку виконання рішення суду, звернення державного виконавця із останнім є обґрунтованим в розумінні ст. 435 ЦПК України, відповідає принципу обов`язковості та фактичної можливості виконання судового рішення. Тому заява державного виконавця про встановлення порядку виконання судового рішення в межах виконавчого провадження відповідає вимогам закону та підлягає задоволенню. Щодо посилань представника боржника на те, що реалізація нерухомого майна повинна проходити згідно вимог Закону України «Про іпотеку», суд зазначає, що оскільки згідно ст. 3 ч. 6, зокрема: «У разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки», тобто таке право належить виключно іпотекодержателю, і він це право не бажає реалізувати, то до цих посилань суд ставиться критично. Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Стаття 6 Конвенції поширює свою дію і на таку стадію цивільного процесу як виконання судового рішення. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов`язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід`ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції (рішення від 28 липня 1999 року в справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії», рішення від 19 березня 1997 року в справі «Горнсбі проти Греції»). Згідно із положеннями частини 1 статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Отже, судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на виконання рішення суду, що є складовою частиною здійснення правосуддя, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий суд. У частині 3 статті 435 ЦПК України передбачено, що підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. У частині 3 статті 33 Закону України «Про виконавче провадження» зазначено, що за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення або роблять його неможливим, сторони, а також виконавець за заявою сторін або державний виконавець з власної ініціативи у випадку, передбаченому Законом України«Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», мають право звернутися до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення. Пунктом 28 розділу VІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України №512/5 від 02 квітня 2012 року, в редакції чинної на час проведення виконавчих дій, встановлено, що, у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 9частини першої статті 37 Закону. Порядок виконання рішення це визначена законодавством послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним виконавцем, також права та обов`язки об`єктів виконавчого провадження під час їх вчинення. Зміст поняття «спосіб виконання рішення» можна встановити з аналізу статті 16 ЦК України, зокрема способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. При вирішенні питання про зміну способу виконання суд повинен з`ясувати обставини, що свідчать про неможливість виконання рішення суду. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд у постанові від 07 лютого 2018 року №464/5754/14 (провадження №61-744 св18) та у постанові від 16 травня 2018 року №405/2299/16 (провадження №61-3294зпв18) зробив наступний правовий висновок: «якщо за судовим рішенням з відповідача стягнуто кредитну заборгованість, то суд не може змінити спосіб виконання такого судового рішення на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки рішення суду про стягнення заборгованості має виконуватися за рахунок усього майна, що належить боржнику». Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правової висновок Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи наявні у справі докази з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів дійшла висновку про те, що заявником не доведено в судовому засіданні належним чином наявність у даному випадку обставин, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим та звернення до органу опіки та піклування у відповідності до частини 4 статті 177 СК України з поданням про надання дозволу на відчуження нерухомого майна, яким має право користуватися неповнолітня дитина. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Одним з елементів здійснення принципу справедливого судочинства є принципи «рівності вихідних умов», дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді, а також принцип обґрунтованості судового рішення. Так, у п. 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)». Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ляПрадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року). За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції на наведене уваги не звернув, формально поставився до передбачених законом вимог, не дотримався принципів «рівності вихідних умов», дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді та обґрунтованості судового рішення та передчасно вирішив питання про задоволення заяви про встановлення порядку виконання судового рішення, що призвело до постановлення помилкової ухвали й у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування ухвали суду першої інстанції й постановлення нового рішення про відмову у задоволення зави встановлення порядку виконання судового рішення по справі № 520/9906/14-ц. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у склади колегії суддів, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу адвоката Абрамова Максима Вікторович задовольнити, ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 01 листопада 2019 року скасувати й ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Цинєва Андрія Олександровича ОСОБА_2 , заінтересовані особи, стягувач Акціонерне товариство «Держаний ощадний банк України», боржник ОСОБА_3 про встановлення порядку виконання рішення суду по цивільній справі №520/9606/14 за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк» до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про стягнення заборгованості. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено: 02 лютого 2021 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дрішлюк Р.Д. Громік