Постанова 4808 № 343/2284/19

Справа № 343/2284/19 Провадження № 22-ц/4808/263/21 Головуючий у 1 інстанції Тураш В. А. Суддя-доповідач Бойчук ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 лютого 2021 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: судді-доповідача Бойчука І.В., суддів Девляшевського В.А., Фединяка В.Д., секретаря Мельник О.В., з участю ОСОБА_1 та її представника, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договорів купівлі-продажу автомобілів недійсними, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Долинського районного суду від 07 грудня 2020 року під головуванням судді Тураша В.А. у м. Долина в с т а н о в и в: ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договорів купівлі-продажу автомобілів недійсними, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 24 грудня 1988 року між нею, ОСОБА_1 , та відповідачем ОСОБА_2 , було укладено шлюб, який вони зареєстрували у відділі державної реєстрації актів цивільного стану Долинського районного управління юстиції в Івано-Франківській області, про що зроблено відповідний актовий запис за №

236. Згодом їх сімейні стосунки почали погіршуватись. Після чергового побиття у 2016 році вона змушена була піти від нього і з того часу вони проживають окремо: він залишився жити у спільно збудованому ними під час шлюбу будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а вона по АДРЕСА_2 . Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2019 року в справі № 343/55/19 шлюб між ними було розірвано. В період перебування у шлюбі за спільні сімейні кошти ними було придбано 3 автомобілі: у 2000 році - автомобіль марки Renault модель - Trafic, 1992 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Його власником згідно свідоцтва про реєстрацію ТЗ серії НОМЕР_2 записана вона, ОСОБА_1 ; 27.08.2013 - автомобіль марки Renault модель - Маster, рік випуску - 2008, державний номерний знак до продажу - НОМЕР_3 . Згідно Свідоцтва про реєстрацію ТЗ власником даного автомобіля був записаний ОСОБА_2 . Факт купівлі цього автомобіля підтверджується довідкою про розмитнення автомобіля Renault Маster ДКД - ЕЕ № НОМЕР_4 від 27.08.2013; 27.08.2013 - автомобіль Fiat модель Doblo 2007 року випуску, державний номерний знак до продажу - НОМЕР_5 . Згідно свідоцтва про реєстрацію ТЗ власником даного автомобіля був записаний ОСОБА_2 . Факт купівлі цього автомобіля підтверджується довідкою про розмитнення автомобіля Fiat Doblo ДКД-ЕЕ №206000000.2013.915164 від 27.08.2013. З 2016 року всі три автомобілі постійно перебували у володінні і користуванні її колишнього чоловіка - ОСОБА_2 , жодного доступу вона до них не мала і не має до цього часу. Щодо автомобіля Renault, то він у напіврозібраному стані перебуває у будинковолодінні по АДРЕСА_1 , де на даний час відповідач проживає вже з іншою жінкою. Їй стало відомо, що відповідач незаконно і без її згоди продав два автомобілі і зараз вони мають інші реєстраційні номери. Вважає, що договори купівлі-продажу автомобілів слід визнати недійсними, оскільки автомобілі були придбані нею з відповідачем в період шлюбу за спільні кошти, тому є спільною сумісною власністю подружжя. Просила визнати недійсними договори купівлі-продажу: -№ /244 від 17 січня 2019 року - автомобіля марки Renault модель - Маster, рік випуску - 2008, державний номерний знак до продажу - НОМЕР_3 , після продажу - НОМЕР_6 , який укладений в ТСЦ № 2642; -№ 26-2/2019/1268362 від 15 січня 2019 року - автомобіля Fiat модель Doblo 2007 року випуску, державний номерний знак до продажу - НОМЕР_5 , після продажу - НОМЕР_7 , який укладений в ТСЦ № 2642. Визнати автомобілі: -марки Renault модель - Маster, рік випуску - 2008, державний номерний знак до продажу - НОМЕР_3 , після продажу - НОМЕР_6 ; -марки Fiat модель Doblo 2007 року випуску, державний номерний знак до продажу - НОМЕР_5 , після продажу - НОМЕР_7 спільною сумісною власністю подружжя: ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Рішенням Долинського районного суду від 07 грудня 2020 року задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договорів купівлі-продажу автомобілів недійсними, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя. Визнано автомобіль марки Renault модель - Маster, рік випуску - 2008, державний номерний знак до продажу - НОМЕР_3 , після продажу - НОМЕР_6 спільною сумісною власністю подружжя: ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Визнано автомобіль марки Fiat модель Doblo 2007 року випуску, державний номерний знак до продажу - НОМЕР_5 , після продажу - НОМЕР_7 спільною сумісною власністю подружжя: ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу № 5/244 від 17 січня 2019 року - автомобіля марки Renault модель - Маster, рік випуску - 2008, державний номерний знак до продажу - НОМЕР_3 , після продажу - НОМЕР_6 , який укладений в ТСЦ № 2642. Визнано недійсним договір № 26-2/2019/1268362 від 15 січня 2019 року - автомобіля Fiat модель Doblo 2007 року випуску, державний номерний знак до продажу - НОМЕР_5 , після продажу - НОМЕР_7 , який укладений в ТСЦ № 2642. Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 з кожного по 768,40 грн сплаченого судового збору та по 1 500 грн витрат за надання правової допомоги адвокатом згідно квитанцій. В апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції ОСОБА_2 , ОСОБА_3 зазначає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в зв`язку з порушенням норм матеріального та процесуального права. Апелянти вказують, що на обґрунтування підстав для визнання недійсними договорів купівлі-продажу позивачка зазначала, що майно яке було відчужене є спільною сумісною власністю подружжя і внаслідок відчуження без її згоди було порушено її права як власника спірного майна. Апелянти вважають, що невірним є спосіб судового захисту позивачки про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, укладених 15.01.2019 та 17.01.2019, оскільки позивачка не була стороною цих договорів. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. Апелянти зазначають, що на час укладення договорів купівлі продажу відповідач не знав про наміри позивачки щодо розірвання шлюбу. Оскільки позивачка звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу в січні 2019 року, а про звернення з таким позовом ОСОБА_2 довідався 23.01.2019. Посилання позивача на обставини в частині невідповідності ціни автомобілів не відповідають письмовим доказам, а саме на час укладення договорів купівлі-продажу автомобілів, спеціалістом було проведено оцінку майна. Зазначена оцінка не спростована іншими доказами по справі. Тому посилання на не відповідність вартості автомобілів, спростовані належними та допустимими доказами. Щодо визнання спільною сумісною власністю подружжя апелянти зазначають, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті цього майна. Позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що спірні автомобілі були придбані за спільні сімейні кошти. Тому є підстави вважати, що транспортні засоби були придбані ОСОБА_2 в період фактичного припинення шлюбних стосунків. Апелянти зазначають, що суд задовольняючи позов не вирішив питання повернення коштів добросовісному набувачу майна ОСОБА_3 . Просять рішення суду першої інстанції скасувати та відмовити в задоволенні позову. ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу в якому зазначає, що в обґрунтування апеляційної скарги, апелянти посилися на правову позицію Великої Палати Верховного Суду та зазначають, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України, тому нею обрано неправильний спосіб захисту. Така позиція відповідачів не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки набувач майна і відповідачка в справі ОСОБА_3 не довела в суді першої інстанції, що вона є добросовісним набувачем майна (автомобілів) за договорами купівлі-продажу від 15.01.2019 та від 17.01.2019. В ході розгляду справи в судових засіданнях показами позивачки, відповідачів та свідків доведено, що ОСОБА_3 на час укладення Договорів знала або могла довідатися, що відчужувані на її користь автомобілі були придбані ще в період шлюбу ОСОБА_1 з ОСОБА_2 . Таким чином, ОСОБА_3 при укладенні договорів купівлі-продажу автомобілів виступила як недобросовісний набувач. Аналогічно, недобросовісним відчужувачем автомобілів був і ОСОБА_2 , який самостійно, без її згоди і без її відома продав майно, яке було придбано ними за спільні кошти і є їхньою спільною власністю. Фактичне володіння автомобілями після укладення договорів купівлі-продажу не змінилося. Ними надалі продовжує користуватися ОСОБА_2 . Таким чином, ці договори в певній мірі носять формальний характер з огляду на те, що володілець автомобілів не змінився. Тому ОСОБА_1 вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного та об`єктивного висновку про те, що куплені в шлюбі, а потім незаконно продані автомобілі є об`єктами спільної сумісної власності як подружжя. Просить відмовити апелянтам у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в засідання апеляційного суду не з`явилися, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи. Враховуючи вищенаведене та необхідність дотримання судом строків розгляду справи в апеляційному порядку, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність перешкод у розгляді справи в зв`язку з їх неявкою відповідно до статті 372 ЦПК України. Вислухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 та її представника, перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з наступних підстав. Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 24.12.1988 по 25.01.2019. Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 25.01.2019 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (а.с.8-9). За час перебування в шлюбних відносинах ОСОБА_2 та ОСОБА_1 придбали 3 автомобілі, а саме: - в 2000 році автомобіль марки Renault модель - Trafic кузов НОМЕР_8 , 1992 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який за спільною домовленістю був зареєстрований на ОСОБА_1 , на підставі свідоцтва про реєстрацію ТЗ серії НОМЕР_2 . - 27.08.2013 - автомобіль марки Renault модель - Маster, колір - білий, тип двигуна - дизельний, об`єм двигуна 2464 куб, рік випуску - 2008, номер кузова (шасі рами) - НОМЕР_9 , що підтверджується копією довідкою про розмитнення автомобіля Renault Маster ДКД - ЕЕ № НОМЕР_4 від 27.08.2013 (а.с.10). - 27.08.2013 - автомобіль Fiat модель Doblo 2007 року випуску, колір - сірий, тип двигуна - дизельний, об`єм двигуна 1248 куб, номер кузова (шасі рами) НОМЕР_10 , що підтверджується довідкою про розмитнення автомобіля Fiat Doblo ДКД-ЕЕ №206000000.2013.915164 від 27.08.2013 (а.с.11). Спірні автомобілі були зареєстровані та значилися за відповідачем ОСОБА_2 . Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. Право власності на автомобілі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Відповідно до ч.1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і ст. 368 ЦК України. Частиною 1 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми Закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована один із подружжя, який може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та інших. Судом встановлено, що спірні автомобілі набуті позивачкою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 під час перебування в шлюбі. Судове рішення про визнання автомобілів марки Renault модель Маster, 2008 року випуску, та Fiat модель Doblo, 2007 року випуску, особистою приватною власністю ОСОБА_1 відсутнє, а тому і відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно відповідачу ОСОБА_2 , оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого у шлюбі - відсутні. Спір про поділ майна подружжя, заявлений ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , на даний час перебуває в провадженні Долинського районного суду, Івано-Франківської області (справа №343/775/19). За вимогами ч.ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Відповідно до ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Згідно ч. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя на розпорядження майном, яке підлягає державній реєстрації, є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. До такого правового висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.11.2018 року, в справі № 372/504/17, провадження № 14-325цс18, і зокрема вказала, що у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа-контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток. З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Аналогічний по суті правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року, справа № 430/1281/14-ц, провадження №61-43510сво18. Згідно ст. 328, ч. 5 ст. 656 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом. Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України та ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (ч. 3 ст. 65 СК України). Згідно із вимогами ст. 203 ЦК України для чинності правочину, його зміст не може суперечити нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання у момент вчинення правочину стороною або сторонами вимог встановлених частинами третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. Судом встановлено, що спірні автомобілі марки Renault модель Маster 2008 року випуску та Fiat модель Doblo 2007 року випуску, які були зареєстровані за відповідачем ОСОБА_2 , придбані сторонами під час шлюбу, а тому за змістом ст. 70 СК України спірні автомобілі належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 15 січня 2019 року укладено договір купівлі-продажу № 2642/2019/1268362 транспортного засобу марки Renault модель - Маster, 2008 року випуску, колір - білий, номер кузова (шасі рами) - НОМЕР_9 , номерний знак - НОМЕР_3 (а.с.17). Згідно копії договору купівлі-продажу № 5/244 від 17.01.2019 між комісіонером ТОВ «Автоскай» в особі директора Даниленко О.Ю. та ОСОБА_3 , (комітент) укладено договір, за яким комісіонер зобов`язується передати майно у власність покупцю , а покупець зобов`язується прийняти і сплатити за нього обумовлену грошову суму. Майно має такі характеристики: Fiat модель Doblo 2007 року випуску, номер кузова (шасі рами) НОМЕР_10 (а.с.16). З копії відповіді Регіонального сервісного центра МВС в Івано-Франківській області № 31/20-195 від 19.08.2020 року (а.с.91) вбачається що: -автомобіль марки Renault модель - Маster, 2008 рік випуску, кузов НОМЕР_9 , державний номерний знак НОМЕР_6 , 15.01.2019 року перереєстрований за договором купівлі-продажу на ОСОБА_3 , жительку АДРЕСА_3 ; -автомобіль марки Fiat модель Doblo 2007 рік випуску, кузов НОМЕР_10 , державний номерний знак НОМЕР_11 , 17.01.2019 року перереєстрований за договором купівлі-продажу на ОСОБА_3 , жит. АДРЕСА_3 . У матеріалах справи відсутні докази, що фактичне розпорядження спірними автомобілями ОСОБА_2 , було здійснене з відома (письмової згоди) ОСОБА_1 . Реєстрація спірних автомобілів на ОСОБА_2 при їх придбанні не замінює собою необхідності отримання саме письмової згоди другого з подружжя на вчинення стосовно даних автомобілів договору їх відчуження, оскільки автомобілі є цінним майном і правочин щодо розпорядження таким спільним майном підлягає державній реєстрації. З огляду на вищенаведене, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що спірні автомобілі придбані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час перебування у шлюбі, тому такі є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. ОСОБА_2 мав право розпоряджатися автомобілями тільки за взаємною згодою з ОСОБА_1 , однак такої згоди не отримував. Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання договорів купівлі-продажу щодо спірних автомобілів, укладених ОСОБА_2 , недійсними, оскільки відсутність згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України та статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. Вказане повністю узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Доводи апелянтів, що позов про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, укладені 15.01.2019 та 17.01.2019, є неправильним способом судового захисту позивачки, є необґрунтованими і спростовуються наступним. Велика Палати Верховного Суду у вищевказаній постанові від 21 листопада 2018 року зазначила, що укладення таких договорів свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц та від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17. Також не заслуговують на увагу доводи апелянтів, що на час укладення договорів купівлі-продажу ОСОБА_2 не знав про наміри ОСОБА_1 щодо розірвання шлюбу. ОСОБА_2 було відомо про те, що спірні автомобілі придбані ним під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 , а тому таке майно є об`єктом права спільної сумісної власності і відсутні підстави вважати, що транспортні засоби були придбані ОСОБА_2 в період фактичного припинення шлюбних стосунків. ОСОБА_3 при укладенні договорів купівлі-продажу автомобілів в даному випадку є недобросовісним набувачем. При укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. При цьому суд встановив, що розпорядження спірними автомобілями ОСОБА_2 здійснював без відома ОСОБА_1 . Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу і спростовані зібраними у справі доказами та не впливають на правильність і обґрунтованість судового рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Апеляційний суд дійшов переконання, що судом першої інстанції постановлено рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності та обґрунтованості. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у апеляційній скарзі, не встановлено. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України. Частиною першою зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи наведене, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на апелянтів. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Долинського районного суду від 07 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 08 лютого 2021 року. Суддя-доповідач: І.В. Бойчук Судді: В.А. Девляшевський В.Д. Фединяк