Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 1.380.2019.005317

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 лютого 2021 рокуЛьвівСправа № 1.380.2019.005317 пров. № А/857/15533/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії: головуючого судді Ніколіна В.В. суддів Затолочного В.С., Пліша М.А. за участі секретаря судового засідання Кітраль Х.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2020 року (суддя Карп`як О.О., м. Львів, повний текст рішення складено 09 листопада 2020 року) у справі № 1.380.2019.005317 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 у жовтні 2019 року звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДМС України у Львівській області, Державної міграційної служби України, у якому просив: визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України № 268-19 від 05.08.2019 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати ДМС України визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства; визнати протиправними дії Головного управління ДМС України у Львівській області в частині не роз`яснення йому причин відмови, порушення порядку ознайомлення з рішеннями та порядку оскарження рішення. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що оскаржуване рішення відповідача прийнято без урахування того, що позивач, будучи громадянином Узбекистану та маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також побоюючись систематичного порушення прав людини, залишив та не може повернутися до країни походження. У заяві до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області позивач зазначив, що не може повернутися до країни свого походження через переслідування за політичну діяльність та релігійні переконання. Також вказав про свою приналежність до релігійної організації «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі», яка в Україні не вважається терористичною. Тому рішення ДМС України № 268-19 від 05.08.2019 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправним та підлягає скасуванню. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2020 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 268-19 від 05.08.2019 про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 від 15.06.2016 щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та вирішити питання, щодо якого звернувся з такою заявою, з врахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, його оскаржила Державна міграційна служба України, яка із покликанням на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що позивач перетнув державний кордон України незаконно у березні 2019 року, а звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту лише 15.06.2019 тобто, через три місяці після прибуття на територію України, що свідчить про те, що він є економічним мігрантом. Крім того, при зверненні з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач не навів фактів свого особистого переслідування у країні походження та громадянської приналежності Республіці Узбекистан за ознаками раси, національності, громадянства (підданства) та приналежності до певної соціальної групи. Також суд першої інстанції залишив поза увагою інформацію щодо правової оцінки діяльності організації «Хізбут-Тахріраль-Ісламі», яка міститься у листі Департаменту захисту національної державності СБУ від 27.10.2017 № 5/2/1-21078. Зі змісту листа вбачається, що діяльність, яка здійснюється від імені організації «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» в Україні на даний час є нелегальною. Разом з тим, вказана організація (партія) заборонена більш, ніж 20 країнах світу, які є переважно мусульманськими. Позивач процесуальним правом надати відзив на апеляційну скаргу не скористався, що не перешкоджає розгляду справи по суті. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторони, переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, що громадянин Узбекистану ОСОБА_1 15.06.2016 звернувся до Головного управління ДМС України у Львівській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням ДМС України від 12.05.2017 № 173-17 відмовлено громадянину ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 22.10.2018у справі № 813/2171/17, яке набрало законної сили, зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 від 15.06.2016 та вирішити питання, щодо якого він звернувся з такою заявою, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. ДМС України 10.03.2019 прийнято рішення № 15-19 відповідно до ч. 10 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22.10.2018 у справі № 813/2171/17. Даним рішенням зобов`язано Головне управління ДМС у Львівській області повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. Відповідно до наказу Головного управління ДМС України у Львівській області від 10 квітня 2019 року № 79 розпочато повторний розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Узбекистану ОСОБА_2 . Рішенням Державної міграційної служби України № 268-19 від 05.08.2019 за результатами розгляду особової справи № 2016LV0015 громадянина Узбекистану ОСОБА_1 , на підставі повторного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок Головного управління ДМС у Львівській області встановлено, що умови, передбачені п. 1 чи п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні. Відтак, громадянину Узбекистану ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (том 2, а.с.150). Про вказане рішення позивача поінформовано повідомленням від 14.08.2019 за №44 (том 2, а.с.152). Не погодившись з рішенням ДМС України № 268-19 від 05.08.2019 та вважаючи, що таке прийнято з формальних підстав, без належної оцінки інформації про країну походження ОСОБА_1 і побоювань останнього, та без врахування висновків Львівського окружного адміністративного суду у рішенні від 22.10.2018 у справі № 813/2171/17 щодо підстав скасування рішення ДМС від 12.05.2017 № 173-17, позивач звернувся до суду з цим позовом. Задовольняючи частково адміністративний позов, суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення ДМС України від 05.08.2019 за №268-19 про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не відповідає критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності,а також порушує права та законні інтереси позивача, тому таке рішення підлягає скасуванню як протиправне, а належним способом відновлення порушеного права позивача є зобов`язання ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 від 15.06.2016 щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом. Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв`язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, в межах доводів та вимог апеляційної скарги колегія суддів апеляційного суду виходить з наступного. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі та в межах повноважень у спосіб, що передбачений, як Конституцією, так і Законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI від 08.07.2019, у редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон №3671-VI). Відповідно до пунктів 1 та 13 ч. 1 ст.1 Закону №3671-VI біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI довідка про звернення за захистом в Україні - це документ, що засвідчує законність перебування особи на території України на період, що розпочинається з моменту звернення особи з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і є дійсною для реалізації прав і виконання обов`язків, передбачених цим Законом та іншими законами України, до остаточного визначення статусу такої особи чи залишення нею території України. Відповідно до ч. 7 ст. 7 Закону №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Згідно зі ст. 8 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні. У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи. Частиною 6 ст. 8 Закону №3671-VI передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п. 1 чи п. 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п. 1 чи п. 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону №3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до ст. 10 Закону №3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди. Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Враховуючи наведене, у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії біженців або осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. Разом з тим, заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Таким чином, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть бути одержані від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Як вбачається з матеріалів справи, основною причиною звернення за захистом в Україні позивач вказує обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також побоюючись систематичного порушення прав людини, залишив та не може повернутися до країни походження Узбекистану. Так, у своїй заяві до Головного управління ДМС України у Львівській області ОСОБА_1 зазначив, що не може повернутися до країни свого походження через переслідування за політичну діяльність та релігійні переконання. Зокрема, вказав про свою належність до ісламської політичної партії «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі». Як вбачається зі змісту протоколу співбесіди №1, проведеної 06.05.2019 у рамках виконання рішення ДМС України від 19.03.2019 №15-19, прийнятого на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22.10.2018 у справі №813/2171/17, ОСОБА_1 повідомив, що не може повернутися на територію країни громадянської належності, зазначив, що його не арештовували, лише одного разу його з товаришем відвезли до міліції та відпустили. Пояснив, що через членство «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» зазнавав переслідувань в Киргистані (країна походження його дружини), був затриманий. Крім того, зазначив, що в Узбекистані він перебуває у розшуку. Також зауважив, що у випадку повернення його у Киргизію, влада передасть його з сімєю в Узбекистан. Крім того, повідомив, що паспорт загубив в Киргизії, а в Російській Федерації проживав на підставі підробленого паспорта, який там залишився. Твердження позивача підтверджуються інформацією по країні походження (витяги з інтернет ресурсів долучено до матеріалів справи). При цьому, колегія суддів звертає увагу, що оскаржуване рішення прийняте за результатами повторного розгляду заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22.10.2018 у справі №813/2171/17. Вказаним судовим рішенням встановлено ряд фактів по даній справі, які в силу ч. 4 ст. 78 КАС України не підлягають доказуванню. Зокрема, у рішенні від 22.10.2018 у справі №813/21715/17 судом встановлено, щодо діяльності політичної партії «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» («Партія ісламського визволення»), то така є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «AmnestyInternational», визнавали членів цієї партії, засуджених до ув`язнення у країнах СНД, політичними в`язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» в цих країнах. У рішенні від 22.10.2018 у справі №813/2171/17 суд встановив, що «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії). В даний час «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов`язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави ( ОСОБА_3 ), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насилля, чи підготовки до таких. Крім того, Державною міграційною службою України під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано факт відсутності заборони діяльності релігійної організації «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» в України та відсутності даних щодо віднесення такої організації до терористичної. З огляду на вказане, покликання апелянта на те, що приналежність позивача до організації «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» унеможливлює надання йому статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, є безпідставними та не заслуговують на увагу. Наведена правова позиція узгоджується з правовою позицією, що міститься у постанові Верховного Суду від 10.12.2020 у справі № 825/1312/16. Крім того, згідно з рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 22.10.2018 у справі №813/2171/17, яким скасовано попереднє рішення ДМС України про відмову позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (№173-17 від 12.05.2017), встановлено, що обставини про наявність реальної загрози для ОСОБА_1 не були повно та всебічно досліджені, а також відповідачем при прийнятті рішення не проведено належним чином ідентифікацію особи позивача, що входить в обов`язок відповідача при прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до п. 6.6 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 №649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884 (далі Правила), у випадку отримання рішення ДМС щодо повторного розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнятого на виконання рішення суду, яке набрало законної сили, територіальний орган ДМС протягом семи робочих днів оформлює наказ (додаток 28) про повторний розгляд заяви. Процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з урахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення ДМС. Отже, при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач зобов`язаний був у повному обсязі дослідити підстави та обставини, з якими Закон №3671-VI пов`язує надання особі статусу біженця чи статусу особи, яка потребує додаткового захисту, та провести належним чином ідентифікацію ОСОБА_1 , у зв`язку з відсутністю в останнього будь-яких документів, які б посвідчували його особу. Натомість, повторно розглядаючи відповідну заяву позивача на виконання вказаного рішення Львівського окружного адміністративного суду, відповідач вищевказані висновки суду не врахував, так як не дав належної оцінки обставинам, що встановлені у судовому рішенні, що спричинило протиправну відмову у задоволенні заяви позивача. Враховуючи вищевказане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що рішення ДМС України від 05.08.2019 за №268-19 про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не відповідає критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності, а також порушує права та законні інтереси позивача, тому таке рішення є протиправним та підлягає скасуванню. Щодо позовних вимог про зобов`язання ДМС України визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, то суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що для належного захисту порушеного права позивача необхідно зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 15.06.2016 щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та вирішити питання, щодо якого він звернувся з такою заявою, та прийняти рішення з врахуванням правової оцінки, наданої судом. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову учасниками справи не оскаржується, а тому відсутні підстави для апеляційного перегляду рішення в цій частині. У підсумку, апеляційний суд переглянув оскаржуване рішення суду і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове. Міркування і твердження апелянта не спростовують правильності правових висновків цього рішення, у зв`язку з чим апеляційна скарга на рішення суду не підлягає задоволенню. Згідно із статтею 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 КАС України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги колегією суддів не встановлено. Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними. Керуючись ч.3 ст. 243, ст. 308, 310, 316, 321, 325, 328 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2020 року у справі № 1.380.2019.005317 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя В. В. Ніколін судді В. С. Затолочний М. А. Пліш Повне судове рішення складено 04 лютого 2021 року