Постанова Одеський апеляційний суд № 523/7309/17

Номер провадження: 22-ц/813/4551/21 Номер справи місцевого суду: 523/7309/17 Головуючий у першій інстанції Середа І. В. Доповідач Таварткіладзе О. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26.01.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Таварткіладзе О.М., суддів: Заїкіна А.П., Князюка О.В., за участю секретаря судового засідання: Гавриленко М.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30 січня 2019 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна та стягнення грошової компенсації і моральної шкоди, ВСТАНОВИВ: У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Суворовського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна та стягнення грошової компенсації і моральної шкоди. Позовна заява мотивована тим, що їй на праві власності належала Ѕ частка квартири у будинку АДРЕСА_1 . Інша частина належала її онуці ОСОБА_3 . У грудні 2015 року її онука ОСОБА_3 та її приятелі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 різними вмовляннями та брехнею, намагаючись заволодіти часткою її квартири, вмовили її поїхати до нотаріуса та підписати документи. Про те, що вона підписує договір-купівлі продажу позивач не знала, з нотаріусом не спілкувалася та останній їй нічого не роз`яснював. Вподальшому вона дізналася, що ті документи, які вона підписувала у нотаріуса, це договір купівлі-продажу, за яким вона відчужила свою квартиру онуці, не отримавши від останньої грошей. У лютому 2016 року її онука відчужила всю квартиру ОСОБА_6 , а її ОСОБА_1 відвезли в інше місце, де вона знаходилася без води та їжі. За цей час всі її речі з будинку були вивезені ОСОБА_7 . Коли позивач повернулася додому, там вже жили інші люди. Вона систематично зверталася до органів поліції, проте безрезультатно, що стало підставою її звернення до суду. Так, позивачу було завдано моральну шкоду, яку вона просить стягнути у солідарному порядку з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 , а саме: - 300 000 грн. на відшкодування моральної шкоди за позбавлення її житла; - 300 000 грн. на відшкодування моральної шкоди за утримання її у зачиненому приміщенні у період з 23.02.2016 року по 06.04.2016 рік; - 300 000 грн. на відшкодування моральної шкоди за пограбування її речей. Крім того, просить стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 654 500 грн. як грошову компенсацію за викрадене та вивезене майно. Крім того, просить визнати недійсними договори купівлі-продажу квартири від 29.12.2015 року № 3027, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та від 23.02.2016 року № 382, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 . Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 30 січня 2019 року закрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 в частині вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення моральної шкоди у розмірі 300 000 грн., спричиненої позбавленням житла, у зв`язку з тим, що вже існує рішення суду, яке набрало законної сили з приводу таких вимог. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 30 січня 2019 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30 січня 2019 року та ухвалити нове, яким вимоги позивача задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права. Будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи на 26.01.2021 року на 15-30 г., сторони в судове засідання не з`явилися, всі необхідні пояснення були надані сторонами у попередніх судових засіданнях при розгляді апеляційної скарги ОСОБА_1 , а також приєднані до справи у письмовому вигляді. Статтею 372 частиною 2 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні. Відмовляючи у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна та стягнення грошової компенсації і моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що: -рішенням Суворовського районного суду м.Одеси від 20.11.2018 року, яке вступило в законну силу 21.12.2018 року, на користь ОСОБА_1 стягнуто грошові кошти у розмірі 208 802,00 гривень за договором купівлі-продажу №3027 від 29.12.2015 року 1/2 частки трикімнатної квартири АДРЕСА_2 , а також стягнуто солідарно грошові кошти у розмірі 150 000 гривень в рахунок відшкодування моральної шкоди. Тобто, звернувшись до суду з вимогами про стягнення вартості належної їй частини квартири, позивач тим самим підтвердила дійсність угоди та намір укласти її. Вимоги про визнання договорів недійсними і вимога про стягнення грошей на виконання умов договору, за своїм змістом є протилежними і позивач вже реалізувала своє право на судовий захист стягнувши кошти, які фактично не отримала за відчуження квартири у розмірі належної їй частки, що унеможливило придбання нею іншого житла і спричинило моральну шкоду, яка також була стягнута на користь позивача; -доводи позивача про позбавлення волі та утримання її протягом півтора місяці в зачиненому приміщенні, а також пограбування та викрадення майна з квартири не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи належними та допустимими доказами, а відтак суд не може прийти до висновку про завдання моральної шкоди; -вимога про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 654 500 грн. також не підлягає задоволенню, оскільки наявність в квартирі зазначеного в переліку майна з вказаною вартістю не знайшли також свого підтвердження належними доказами. Такий висновок суду першої інстанції відповідає встановленим у справі обставинам, заснований на законодавстві та є вірним. Судом встановлено, що: - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , яка є онукою позивача, на підставі рішення Суворовського районного суду м.Одеси від 13.04.2006 року були співвласниками в рівних частинах трикімнатної квартири АДРЕСА_2 ; - 29.12.2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 , який посвідчила приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Білик В.В.. За умовами договору продаж вчинено за 208 802 грн.; -23.02.2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу вказаної квартири, який посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Заботкіною Т.Ю.; -рішенням Суворовського районного суду м.Одеси від 20.11.2018 року, прийнятим у справі № 523/2064/17 було частково задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів та стягнення моральної шкоди. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 208 802,00 гривень за договором купівлі-продажу №3027 від 29.12.2015 року 1/2 частки трикімнатної квартири АДРЕСА_2 , а також з них стягнуто солідарно грошові кошти у розмірі 150 000 гривень в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої в результаті втрати житла. Дане рішення набрало законної сили 21.12.2018 року; -відповідно до матеріалів ЖЕО №5906 ОСОБА_1 06.04.2016 р. звернулася із заявою до Портофранківського відділення Приморського ВП м.Одеса ГУНП в Одеській області та просила прийняти заходи до її онуки ОСОБА_3 та її чоловіка ОСОБА_2 , які утримували її в квартирі і не випускали на вулицю, не давали ключі від квартири. В цей же день ОСОБА_1 написала заяву з проханням не розглядати вказану заяву, в ситуації розібралися самостійно, претензій ні до кого не має, від пояснень відмовляється, просила з цього приводу більше не турбувати; -як видно з матеріалів ЖЕО №12520, ОСОБА_1 23.04.2016 року зверталася до Суворовського ВП в м.Одесі ГУНП в Одеській області із заявою в якій повідомляла про оману її онукою ОСОБА_3 , про продаж квартири, не виконання обіцянки купити квартиру, не повернення коштів; - 02.08.2016 року в Єдиному реєстрі досудових розслідувань було зареєстровано кримінальне провадження на підставі заяви ОСОБА_1 , про те, що в лютому місяці її онука ОСОБА_3 , шляхом довіри заволоділа її Ѕ частиною квартири АДРЕСА_2 , чим завдала матеріальний збиток на загальну суму 500 000 грн. Розглядаючи вказану справу, колегія суддів виходить з такого. Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч.3 ст.13 ЦПК). Як вбачається з матеріалів справи і підтверджено в суді самою ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом про визнання договорів недійсними вона мотивувала свою вимогу тим, що укладаючи договір купівлі-продажу належної частини квартири АДРЕСА_2 на користь своєї внучки ОСОБА_3 вона була введена в оману, оскільки їй обіцяли, що після продажу цієї квартири їй куплять іншу, але продавши квартиру, відповідачі нове житло для неї не придбали і грошові кошти за належну їй частину квартири не виплатили. Згідно з вимогами ч.І ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За нормами ч.1,2,3 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Частина перша статті 230 ЦК України, регламентує, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Як вже зазначалося в провадженні Суворовського районного суду м. Одеси знаходилася справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди. ОСОБА_1 обґрунтовувала вимоги тим, що їй та онуці ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності належала в рівних частках трикімнатна квартира АДРЕСА_2 . Зазначала, що відповідачі ОСОБА_3 та її чоловік ОСОБА_2 шахрайським шляхом умовили її продати свою частку для придбання у подальшому більш кращого житла у центрі міста, для спільного проживання та догляду за нею. 29 грудня 2015 року між нею та онукою був укладений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за яким вона продала належну їй на праві власності 1\2 частку вказаної квартири за 208 802 грн. Згодом, 23 лютого 2016 року, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 продали квартиру третім особам за 33 000 доларів, що еквівалентно 891 000 грн. Посилаючись на те, що вона грошей від відповідачів за продаж своєї частки квартири не отримувала, залишилась без житла, у зв`язку з чим проживає в геріатричному будинку-інтернаті, позивачка просила стягнути на її користь солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 : 445 500 грн. за договором купівлі- продажу від 29 грудня 2015 року 1\2 частки її квартири; 250 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, спричиненої тим, що укладаючи зазначений договір купівлі-продажу вони не заплатили їй грошові кошти за її частку квартири. Відповідачка ОСОБА_3 надала суду письмові пояснення в яких, крім іншого, визнала, що позивачка від продажу частки своєї квартири грошей не отримала і була залишена останніми без засобів існування. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі: 208 802,00 грн. за договором купівлі-продажу від 29 грудня 2015 року № 3027; 150 000,00 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2018 року залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року та постановою Верховного суду від 27 жовтня 2020 року. Крім того, апеляційним судом витребувано відомості, що в порядку примусового виконання рішення суду Роздільнянським міжрайонним відділом ДВС Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) 19.03.2020 року відкрито виконавче провадження в межах якого накладено арешт та описано майно боржника ОСОБА_2 - 1/3 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 загальною площею 267,70 кв.м., житловою площею 158,80 кв.м.; трикімнатну квартиру АДРЕСА_4 загальною площею 99,50 кв. м. житловою площею 68,30 кв. м. Крім того накладено арешт на грошові кошти та все рухоме майно боржників. Вирішено питання про призначення суб`єкта оціночної діяльності для визначення вартості арештованого та описаного нерухомого майна. Проаналізувавши обставини, обґрунтування наведені позивачем, врахувавши, що рішення суду вступило в законну силу, а також що проводиться примусове виконання судового рішення про стягнення збитків та моральної шкоди, судова колегія вважає, що суд першої інстанції не мав підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 29.12.2015 року та договору купівлі-продажу від 23.02.2016 року, оскільки позивач обрала спосіб захисту порушеного права пов`язаний зі стягненням грошових коштів, які, як вона зазначила, не отримала після продажу квартири, в якій їй належала Ѕ частина, розраховуючи на придбання для неї відповідачами іншого житла, яке однак придбано не було; що вона залишилася без житла, не отримала коштів від продажу своєї частки квартири, чим була позбавлена можливості придбати житло самостійно. При цьому, свої вимоги у справі № 523/2064/17 про стягнення збитків та моральної шкоди ОСОБА_1 також мотивувала обманом з боку відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Вибір способів судового захисту є правом позивача. ОСОБА_1 на власний розсуд обрала спосіб судового захисту, пов`язаний зі стягненням неотриманих від продажу квартири коштів і про стягнення коштів у зв`язку з продажем належної позивачу частки у квартирі. Враховуючи наведене, вимоги ОСОБА_1 у справі, рішення по якій переглядається в апеляційному порядку не підлягають задоволенню у зв`язку з реалізацією позивачем свого права на судовий захист в іншій спосіб - стягнення грошових коштів, вступом рішення суду в законну силу і фактичним проведенням виконавчих дій з метою реального виконання рішення суду. Визнання недійсними договору купівлі-продажу від 29.12.2015 року та договору купівлі-продажу від 23.02.2016 року при таких обставинах по суті буде подвійним захистом прав позивача на користь якого судовим рішенням, яке набрало чинності, вже стягнуті грошові кошти на відшкодування вартості Ѕ частини квартири, яке фактично виконується в примусовому порядку, зокрема державним виконавцем арештовано та описано нерухоме майно боржника ОСОБА_2 , а також призначено оцінку вартості даного нерухомого майна для подальшої реалізації. Таким чином, за встановлених обставин судова колегія погоджується з висновком районного суду про залишення без задоволення вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу. Що стосується вимог про стягнення моральної шкоди. Позивач просила стягнути: - 300 000 грн. на відшкодування моральної шкоди за позбавлення її житла; - 300 000 грн. на відшкодування моральної шкоди за утримання її у зачиненому приміщенні у період з 23.02.2016 року по 06.04.2016 рік; - 300 000 грн. на відшкодування моральної шкоди за пограбування її речей. Обставини, якими позивач обґрунтовує спричинення моральної шкоди не були предметом розгляду при вирішенні питань про стягнення моральної шкоди у справі № 523/2064/17 . Судова колегія погоджується з висновком районного суду про недоведеність вимог про стягнення моральної шкоди. Для перевірки доводів апеляційної скарги, апеляційним судом витребувано матеріали кримінальних проваджень відкритих за заявами ОСОБА_1 щодо самоправних дій ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 пов`язаних з позбавлення її волі, щодо шахрайства, пов`язаного з продажем її житла та щодо викрадення її особистих речей, які зберігалися в її житлі. Як вбачається з досліджених кримінальних проваджень, підозра та обвинувачення жодній особі не оголошувалися і не пред`являлися. Дані кримінальні провадження закривалися за відсутністю складу кримінального правопорушення, які скасовувалися органами прокуратури з направленням до органу розслідування для продовження слідчих дій. Тобто жодних об`єктивних обставин для висновку про доведеність вини відповідачів у позбавленні позивача волі та про викрадення її речей з проданої квартири не встановлено. Крім того, достовірно документально не підтверджена наявність речей в обсязі, який зазначений позивачем і за ціною, яка нею визначена в якості позовних вимог. Тому вимога про стягнення грошових коштів у розмірі 654 500 грн. та вимога про стягнення моральної шкоди з відповідачів у зв`язку з позбавленням волі позивача судом першої інстанції обґрунтовано залишені без задоволення. Що стосується обставин продажу квартири, то позивач обрала в іншій судовій справі спосіб захисту, пов`язаний зі стягненням грошей не отриманих за продаж квартири і моральну шкоду через залишення її без засобів існування. Рішення суду про стягнення збитків та моральної шкоди набрало чинності та виконується. Тому немає підстав для стягнення моральної шкоди пов`язаної спричиненням душевних страждань у зв`язку з продажем квартири позивача та позбавлення її таким чином цього житла. Враховуючи наведене, суд першої інстанції вірно залишив вимоги ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди за позбавлення її житла без задоволення. Доводи апеляційної скарги в частині залишення без задоволення вимог ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди за позбавлення її житла; за утримання її у зачиненому приміщенні у період з 23.02.2016 року по 06.04.2016 рік та за пограбування її речей, висновок районного суду не спростовують і зведені лише до незгоди з висновком райсуду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованими; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Так, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява серія А № 303-А; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29). У справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) зазначено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає v тому, шоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи. Враховуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи, які є підставою для скасування рішення, не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, внаслідок чого апеляційна скарга задоволенню не підлягає. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30 січня 2019 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено: 02.02.2021 року. Головуючий О.М. Таварткіладзе Судді: А.П. Заїкін О.В. Князюк