Постанова 4824 № 755/3315/20

справа № 755/3315/20 головуючий у суді І інстанції Галаган В.І. провадження № 22-ц/824/2808/2021 КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 01 лютого 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Писаної Т.О. суддів - Приходька К.П., Журби С.О. розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Печерського району міста Києва на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Печерського району міста Києва про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, - В С Т А Н О В И В: У лютому 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Печерського району м. Києва та просив стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 31 349,50 грн. Позов обґрунтовано тим, що рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року стягнуто з Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Печерського району м. Києва на користь позивача заборгованість по заробітній платі у розмірі 295,75 грн. 23 грудня 2019 року відповідач здійснив остаточний розрахунок і виплатив позивачу заборгованість по заробітній платі у розмірі 295,75 грн. 20 лютого 2020 року постановою Київського апеляційного суду рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року залишено без змін. З огляду на викладене, позивач вважав, що відповідач у порядку статті 117 КЗпП України зобов`язаний виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за період з часу звільнення з 25 липня 2019 року по день фактичного розрахунку 23 грудня 2019 року, за 106 робочих днів, у розмірі 31 349,50 грн (106х295,75 грн =31 349,50 грн). Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2020 рокупозов ОСОБА_1 до Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Печерського району м. Києва про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задоволено. Стягнено з Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Печерського району м. Києва на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 31 349,50 грн та судовий збір у розмірі 840,80 грн, а всього на загальну суму 32 190 гривень 30 копійок. Не погоджуючись із указаним рішенням Директор комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Печерського району м. Києва - Білий І. 10 листопада 2020 року звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у позові. У обґрунтування апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції порушив процесуальні норми ч.1 ст. 13 та ч.2 ст. 264 ЦПК України, оскільки вийшов за межі позовних вимог задовольняючи позов у розмірі 31 349, 50 грн та залишив поза увагою те, що у даному випадку відбулась не затримка розрахунку при звільненні, а затримка виплати малої частки розрахунку за один робочий день 09 липня 2019 року у розмірі 295,75 грн. Вказує, що суд першої інстанції також не звернув уваги на клопотання відповідача щодо витребування у позивача оригіналу повістки Дніпровського військкомату про перебування позивача 09 липня 2019 року у військкоматі. Вважає, що суд першої інстанції ухвалюючи оскаржуване рішення не правильно застосував роз`яснення, що наведені у постанові Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі №570/4522/14-ц. Зазначає, що суд першої інстанції безпідставно застосував ст. 117 КЗпП України і задовольнив позов, оскільки вина відповідача, як роботодавця у затримці нарахування та виплаті розрахунку за один робочий день ні у рішенні по справі №755/15747/19-ц ні у рішенні по справі №755/3315/20-ц не встановлено. Позивачем ОСОБА_1 був надісланий відзив на апеляційну скаргу, у якому позивач зазначив, що з урахуванням принципу справедливості та співмірності - зменшив свої позовні вимоги та просить змінити рішення суду першої інстанції та стягнути з відповідача на його користь 1567,47 грн та судовий збір у розмірі 1261,20 грн. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість ухвали суду в межах апеляційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно із частиною 1 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Оскільки у справі ціна позову становить 31 349,50 грн, що менше ста розмірів прожиткового мінімуму, і указана справа не відноситься до тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів частини 13 статті 7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без проведення судового засідання, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. Відповідно до частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Встановивши, що відповідачем був проведений розрахунок при звільнені позивача не у повному обсязі, а саме не було нараховано та виплачено заробітну плату у розмірі 295,75 грн за 09 липня 2019 року, яка була сплачена відповідачем лише 23 грудня 2019 року, суд визнав обґрунтованими вимоги позову щодо наявності підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку у розмірі 31 349,50 грн за 106 днів. Колегія апеляційного суду погоджуючись із висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення середнього заробітку, однак вважає за необхідне змінити розмір суми, що підлягає стягненню з урахуванням наступного. Судом встановлено, що 24 жовтня 2018 року наказом Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Печерського району м. Києва № 194-к прийнято позивача на роботу з строком випробування 1 (один) місяць озеленювачем 2 розряду на дільницю парку «Новодарницький» з 01 листопада 2018 року з посадовим окладом відповідно до штатного розпису 5876,00 грн. 25 липня 2019 року наказом Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Печерського району м. Києва № 138-К позивача звільнено з посади озеленювача 2 розряду дільниці парку «Новодарницький» за угодою сторін згідно з п. 1 ст. 36 КЗпП України 25 липня 2019 року (а.с. 61). Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, стягнуто з Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Печерського району м. Києва на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі у розмірі 295 грн 75 коп. (без врахування прибуткового податку й інших обов`язкових платежів). Ухвалюючи рішення про задоволення позову та стягуючи з відповідача на користь позивача заборгованість по заробітній платі у розмірі 295,75 грн, суд зробив розрахунок визначення розміру збереженої середньої заробітної плати, сума якої обчислюється із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин). Зі змісту розрахунку при звільненні № УЗ000000037 від 25 липня 2019 року вбачається, що за травень та червень 2019 року позивачу нараховано заробітну плату в загальному розмірі 11 830 грн (6 506,50 грн. + 5323,50 грн.). Тому судом розраховано середньоденну заробітну плату позивача за травень та червень 2019 року у розмірі 295,75 грн ((6 506,50 грн. + 5323,50 грн.): 40 робочих днів). Згідно із Довідкою, виданою АТ КБ «ПриватБанк», Комунальним підприємством по утриманню зелених насаджень Печерського району м. Києва заробітну плату у розмірі 295,75 грн на рахунок ОСОБА_1 перераховано 23 грудня 2019 року. Отже, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року встановлено невиконання зобов`язань роботодавця щодо нарахування та виплати позивачу усіх належних при звільненні сум, що відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України не підлягає доказуванню. Доводи апеляційної скарги щодо відсутності підстав для застосування положень ст. 117 КЗпП України, оскільки жодним судовим рішенням не встановлено вини роботодавця, є безпідставними, оскільки обов`язок спростування своєї вини у несвоєчасній виплаті заробітної плати покладено на роботодавця. Перевіряючи висновки суду першої інстанції стосовно дотримання позивачем строків звернення з цим позовом до суду апеляційний суд визнав їх правильними з урахуванням наступного. Трудові спори розглядаються районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами (пункт 2 частини першої статті 221 КЗпП України). Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів. Так, у частині першій зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки. У пункті 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі № 4-рп/2012 за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснено, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого органу, є триваючим правопорушенням, отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. У цій справі період, з якого відповідач має сплатити зазначену категорію сум, має розпочинатися з дати, наступної за датою кінцевого терміну розрахунку для сплати середнього заробітку за час затримки, а саме за період з часу звільнення з 25 липня 2019 року по день фактичного розрахунку 23 грудня 2019 року, за 106 робочих днів. Отже, тримісячний термін звернення до суду з цим позовом закінчується 23 березня 2020 року, тому строк звернення до суду з цим позовом не пропущено. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Як убачається із матеріалів справи, відповідач заперечував заборгованість та виплатив її позивачеві лише після винесення судом рішення. Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Відповідно до пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини. При стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України суд першої інстанції керуватися Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100). Розмір середньоденної заробітної плати, що був встановлений попереднім судовим рішенням, заявлений позивачем період (106 днів) та правильність проведеного розрахунку сторонами не спростовано та не оспорюється. Перевіряючи наявність підстав для зменшення суми відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні апеляційний суд дійшов наступних висновків. Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Однак встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Згідно з частиною першою статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, апеляційний суд бере до уваги таке. Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві необхідно дійти висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18). Зважаючи на висновок про обґрунтованість позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку, апеляційний суд водночас не погоджується з розміром, визначеним для цього позивачем у первинній редакції цього позову, що був задоволений судом першої інстанції. Так, відповідач у апеляційній скарзі зазначає, що позивачем було надіслано йому примірник апеляційної скарги, у якій заявлено до стягнення суму 1567,75 грн, позивач у відзиві цю обставину підтверджує, однак у матеріалах справи відсутні будь-які відомості, що позивач повідомив суд про зменшення вимог позову в частині розміру середнього заробітку. Відтак, відповідні пояснення сторін не можуть бути розцінені як зменшення позивачем позовних вимог, які були заявлені до суду з дотриманням процесуальних норм. Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у повному розмірі 31 349,50 грн з урахуванням того, що вимоги позивача стосовно розміру належних йому при звільненні сум задоволено рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року у повному обсязі. Такого висновку суд першої інстанції дійшов з урахуванням роз`яснень, наведених у постанові Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 570/4522/14-ц. Однак такий висновок суду першої інстанції є помилковим, оскільки у своїй постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Для вирішення цього спору визначальною є правова позиція Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) щодо можливості зменшення розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи були задоволені позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. З огляду на встановлену не співмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку із встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, що сприяли заборгованості, колегія суддів вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, розмір відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 1576,88 грн. При визначені указаного розміру апеляційний суд враховує, що розмір ненарахованої та невиплаченої своєчасно заборгованості (295,75 грн) складає 5,03 % від посадового окладу позивача відповідно до штатного розпису (5876,00 грн), тому співмірним вважає визначення середнього заробітку у відповідній пропорції від нарахованого згідно з Порядком № 100 розміру (31 349,50 грн). Розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку обчислений судом з урахуванням податків та обов`язкових платежів, які підлягають відрахуванню в дохід держави при виплаті позивачу стягненої суми. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників та викладених у відзиві позивача пояснень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до положень ч. 1, 3 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення зміні в частині розміру середнього заробітку, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. Відповідно до ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до ч. 10 ст. 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. Із матеріалів справи убачається, що при зверненні до суду першої інстанції позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн, (0,4*2102 грн). За подання апеляційної скарги відповідачем було сплачено судовий збір у розмірі 1 261,20 грн (840,80*150%). Враховуючи, що підставою для зміни рішення стало застосування судом апеляційної інстанції співмірності, колегія суддів приходить до висновку про розподіл судового збору між сторонами спору в рівних частинах, а саме підлягає відшкодуванню за рахунок відповідача половина сплаченого позивачем судового збору за подання позову, а за рахунок позивача половина сплаченого відповідачем судового збору за подання апеляційної скарги. З урахуванням положень ч. 10 ст. 141 ЦПК України різниця судового збору 210,20 грн підлягає відшкодуванню. Згідно з частиною 3 статті 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах (ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб) не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, визначених у пункті 2 частини 3 статті 389 ЦПК України. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Печерського району міста Києва задовольнити частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2020 року змінити в частині розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та розподілу судового рішення, виклавши резолютивну частину у наступній редакції: "Стягнути з Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Печерського району м. Києва (ЄДРПОУ 03359760, юридична адреса: 01014, вул. Залізничне шосе, 61, м. Київ) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 1 576 (одна тисяча п`ятсот сімдесят шість) грн 88 коп. та судовий збір у розмірі 210 (двісті десять) грн 20 коп." Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Головуючий Т.О. Писана Судді К.П. Приходько С.О. Журба