Постанова Київський апеляційний суд № 761/1594/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження Доповідач - Кулікова С.В. № 22-ц/824/1001/2021 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И м. Київ Справа № 761/1594/20 27 січня 2021 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Кулікової С.В. суддів - Заришняк Г.М. - Олійника В.І. при секретарі - Климчук Т.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року, ухваленого під головуванням судді Савицького О.А., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов`язання вчинити певні дії,- в с т а н о в и в : У січні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, в якому з урахуванням уточненої позовної заяви від 05 лютого 2020 року просив зобов`язати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб виплатити ОСОБА_1 111 167,75 грн. пені позачергово на підставі рішення Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2016 року. На обґрунтування вимог позову позивач зазначав, що він з ПАТ «Дельта банк» уклав договір банківського вкладу (депозиту) у доларах США № 023-12506-250614 від 25.06.2014 року, сума вкладу - 1 580 доларів США, процентна ставка - 8% річних, строк повернення вкладу - 26.11.2014 року. Крім того, між цими ж сторонами 26.06.2014 року був укладений ще один договір банківського владу (депозиту) у євро № 003-12506-260614, сума вкладу становила - 200 євро, процентна ставка - 6 % річних, строк повернення вкладу - 27.11.2014 року. При цьому, по закінченню строків договору позивач звернувся до банку для повернення сум його вкладів та нарахованих відсотків за користування, однак банк добровільно не повернув вказані вклади. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26.07.2016 року було стягнуто з ПАТ «Дельта банк» на користь позивача 111 167,75 грн. пені. Для виконання вказаного рішення позивач звернувся до виконавчої служби Печерського районного управління юстиції у м. Києві, внаслідок чого було відкрито виконавче провадження. Разом з тим, 19.11.2016 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції у м. Києві на адресу уповноваженої особи ФГВФО на здійснення ліквідації АТ «Дельта банк» була направлена постанова про закінчення виконавчого провадження та оригінал виконавчого листа № 760/3579/15-ц, виданого 06.09.2016 року Солом`янським районним судом м. Києва. 16 березня 2018 року позивач звернувся до ФГВФО з заявою щодо включення його кредиторських вимог до загального реєстру акцептованих вимог кредиторів із майновими вимогами. В свою чергу, 19 квітня 2018 року позивач отримав відповідь на його заяву, в якій було вказано, що його грошові вимоги за рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2016 року у справі № 760/3579/15-ц, були включені у сьому чергу. Проте, позивач вважає, що дії відповідача є неправомірні, оскільки рішення суду виконується позачергово, а не в сьомій черзі. Крім того, зазначав, що 16 жовтня 2018 року він звернувся з позовом до Шевченківського районного суду міста Києва щодо визнання неправомірними дій ФГВФО. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 26 листопада 2018 року по справі № 761/40185/18 відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом до ФГВФО про визнання дій протиправними та роз`яснено, що розгляд даної справи повинен відбуватися в порядку адміністративного судочинства. З урахуванням зазначеного, 26 січня 2019 року позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом, проте ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 травня 2019 року було закрито провадження у адміністративній справі № 640/1617/19 та роз`яснено, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Також роз`яснено, що позивач має право звернутися з вказаним позовом до відповідного місцевого загального суду. 07 червня 2019 року позивач звернувся до Шостого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 травня 2019 року, проте постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2019 року апеляційну скаргу залишено без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 травня 2019 року - без змін. Посилаючись на наведене, позивач просив задовольнити його позов. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов`язання вчинити дії відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року. Апеляційну скаргу обґрунтовував тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що рішення суду першої інстанції є помилковим, оскільки відповідач Фонд гарантування вкладів фізичних осіб не може встановлювати порядок примусового виконання судового рішення, тому що це право належить виконавчій службі. Вказував на те, що виконання рішення суду є обов`язковим і не передбачає черговості, а тому суд першої інстанції ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову безпідставно не врахував ч. 1 ст. 18 ЦПК України, якою передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив. В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити. Заслухавши доповідь судді Кулікової С.В., пояснення позивача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом встановлено, що 25 червня 2014 року між позивачем ОСОБА_1 та ПАТ «Дельта банк» був укладений Договір банківського вкладу (депозиту) у доларах США № 023-12506-250614, за умовами якого позивач розмістив на депозитному рахунку депозитний вклад в іноземній валюті в сумі 1 580,00 доларів США на строк з 25.06.2014 року по 26.11.2014 року (включно) зі сплатою 8 % річних на момент укладання. Крім того, 26 червня 2014 року був укладений Договір банківського вкладу у євро № 003-12506-260614, за умовами якого позивач розмістив на депозитному рахунку депозитний вклад в іноземній валюті в сумі 200,00 Євро на строк з 26.06.2014 року по 26.11.2014 року (включно) зі сплатою 6 % річних на момент укладання. Згідно з постановою Правління Національного банку України від 02.10.2015 року № 664 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 02.10.2015 року № 181 «Про початок процедури ліквідації АТ «Дельта банк» та делегування повноважень ліквідатора банку», відповідно до якого розпочато процедура ліквідації АТ «Дельта банк» та призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію банку Кадирова В.В. строком на 2 роки з 05.10.2015 року по 04.10.2017 року включно. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2016 року було стягнуто з ПАТ «Дельта банк» на користь позивача пеню в розмірі 111 167,75 грн. Після набрання рішенням законної сили позивачем, у встановленому законом порядку, було отримано виконавчий лист від 26 липня 2016 року, який з метою його примусового виконання був пред`явлений до Печерського районного відділу державної служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у м.Києві. 15 вересня 2016 року державним виконавцем було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження та направлено дану постанову на адресу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Дельта банк». 19 листопада 2016 року державний виконавець направив на адресу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Дельта банк» постанову про закінчення виконавчого провадження та оригінал виконавчого листа № 760/3579/15-ц, виданого 06 вересня 2016 року Солом`янським районним судом міста Києва. Крім того, виконавча дирекція ФГВФО прийняла рішення № 619 від 20 лютого 2017 року відповідно до якого продовжено строки здійснення процедури ліквідації АТ «Дельта банк» на два роки до 04.10.2019 року та продовжено повноваження ліквідатора АТ «Дельта банк» Кадирова В.В. на два роки до 04.10.2019 року. 16 березня 2018 року позивач звернувся до ФГВФО з заявою щодо включення його кредиторських вимог до загального реєстру акцептованих вимог кредиторів із майновими вимогами в обсязі згідно оригіналу виконавчого листа виданого 06 вересня 2016 року Солом`янським районним судом м. Києва у справі № 760/3579/15-ц. 16 квітня 2018 року ФГВФО було надано відповідь на заяву позивача, в якій було зазначено, що його кредиторські вимоги за рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2016 року у справі № 760/3579/15-ц щодо стягнення з ПАТ «Дельта банк» пені на користь ОСОБА_1 включені у 7 чергу. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що порядок здійснення ліквідації банку та проведення розрахунків з його кредиторами унеможливлює задоволення вимог кредиторів банку, поза межами ліквідаційної процедури та визначеної черговості відповідно до ст.. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», тому уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Дельта Банк» у відповідності до вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», віднесла кредиторську вимогу позивача у сьому чергу Реєстру акцептованих вимог кредиторів. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне. Позивачу було виплачено гарантовану Фондом гарантування вкладів фізичних осіб суму в розмірі 44 131, 36 грн., яку він отримав 12 червня 2015 року підчас дії тимчасової адміністрації банку. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2016 року стягнуто з ПАТ «Дельта банк» на користь ОСОБА_1 пеню за прострочення виконання зобов`язання в розмірі 111 167,75 грн. Позивач вказував на те, що вищезазначене рішення апеляційного суду Фондом не виконано. При цьому, він наголошує, що його вимоги за вказаним рішенням були внесені до сьомої черги реєстру акцептованих вимог кредиторів, проте він із таким рішенням не погоджується, та вважає його неправомірним, оскільки виконання рішення суду є обов`язковим і не передбачає черговості. Процедура щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку врегульована Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (надалі - Закон), який є спеціальним законом, що регулює дані правовідносини. Відповідно до положень ст. 1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків. Згідно положень ч.1, п.1 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Уповноважена особа Фонду від імені Фонду набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема, задоволення вимог вкладників та кредиторів банку. Пунктом 1 ч. 6 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що обмеження, встановлене п.1 ч. 5 ст. 36 Закону, не поширюється на зобов`язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом. Згідно з ч.ч.1,2 ст. 27 Закону уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно - правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії. Згідно положень ч.ч.1, 2 ст. 26 Закону Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноваженій особі Фонду делегують всі повноваження ліквідатора АТ «Дельта банк». Положеннями ч.5 ст. 45 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду кредитори мають право заявити уповноваженій особі Фонди про свої вимоги до банку. Частиною 1 ст. 48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено повноваження уповноваженої особи Фонду, яка з дня свого призначення, зокрема складає реєстр акцептованих вимог кредиторів та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів. При цьому, після затвердження переліку вимог кредиторів їх задоволення здійснюється в порядку, встановленому ст. 52 Закону. Відповідно до ч.1 ст. 52 Закону, кошти, одержані в результаті ліквідації та реалізації майна банку, спрямовуються уповноваженою особою Фонду на задоволення вимог кредиторів у такій черговості: 1) зобов`язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров`ю громадян; 2) грошові вимоги щодо заробітної плати, що виникли із зобов`язань банку перед працівниками до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; 3) вимоги Фонду, що виникли у випадках, визначених цим Законом, у тому числі покриття витрат Фонду, передбачених пунктом 7 частини другої статті 20 цього Закону, витрат, пов`язаних із консолідованим продажем активів Фондом; 4) вимоги вкладників - фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб - підприємців), які не є пов`язаними особами банку, у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом; 5) вимоги Національного банку України, що виникли в результаті зниження вартості застави, наданої для забезпечення кредитів рефінансування, а також для забезпечення повернення банкнот і монет, переданих Національним банком України на зберігання та для проведення операцій з ними; 6) вимоги фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб - підприємців), які не є пов`язаними особами банку, платежі яких або платежі на ім`я яких заблоковано; 7) вимоги інших вкладників, які не є пов`язаними особами банку, юридичних осіб - клієнтів банку, які не є пов`язаними особами банку; 8) інші вимоги, крім вимог за субординованим боргом; 9) вимоги кредиторів банку (фізичних осіб, у тому числі фізичних осіб - підприємців, а також юридичних осіб), які є пов`язаними особами банку; 10) вимоги за субординованим боргом. Вимоги до банку, незадоволені за недостатністю його майна, вважаються погашеними, що не позбавляє Фонд або уповноважену особу Фонду права звертатися з вимогами до пов`язаної з банком особи у порядку, визначеному частиною п`ятою цієї статті. Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції обгрунтовано зазначив, що порядок здійснення ліквідації банку та проведення розрахунків з його кредиторами унеможливлює задоволення вимог кредиторів такого банку поза межами ліквідаційної процедури та визначеної черговості відповідно до статті 52 Закону, та дійшов обґрунтованого висновку, що уповноважена особа Фонду на ліквідацію АТ «Дельта банк» у відповідності до вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», віднесла кредиторську вимогу позивача у сьому чергу Реєстру акцептованих вимог кредиторів, а тому позовні вимоги про зобов`язання вчинити дії, є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають. Відтак, доводи апеляційної скарги про помилковість висновків суду першої інстанції не знайшли свого підтвердження під час перегляду судом апеляційної інстанції рішення суду, тому є безпідставними. Доводи апеляційної скарги про те, що виконання рішення суду є обов`язковим і не передбачає черговості, не ґрунтуються на нормах Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є спеціальним законом, що регулює дані правовідносини, тому відхиляються судом апеляційної інстанції. Переглядаючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до статті 17 Закону України 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та №29465/04). Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Юрисдикційність конкретного спору чи категорії спорів може бути прямо визначена в законі. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ. У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява № 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту». У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами. У рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви №7714/06 та №23654/08) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. Крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§27, 28, 38-40). У рішенні від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява №34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України. Натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§13, 14, 23, 25, 26). У рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява №52013/08) ЄСПЛ встановив, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§116, 119, 122, 125). У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява №55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§13, 18, 24). Як встановлено судом апеляційної інстанції, позивач звертався до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання дій неправомірними. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 26 листопада 2018 року у справі № 761/40185/18 , у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання дій неправомірними відмовлено. Роз`яснено позивачу, що розгляд даної справи повинен відбуватися в порядку адміністративного судочинства. В ухвалі зазначено, що спір між сторонами виник у зв`язку з виконанням уповноваженою особою на ліквідацію своїх обов`язків, визначених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з якими не погоджується позивач та вважає їх неправомірними, а тому відсутні підстави вважати, що в даному випадку уповноважена особа Фонду діє як представник сторони договірних відносин. У січні 2018 року позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, у якому просив суд: - визнати неправомірними дії Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо невиплати ОСОБА_1 111 167,75 грн. пені на підставі рішення Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2016 року по справі № 760/3579/15-ц; - зобов`язати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб виплатити ОСОБА_1 111 167,75 грн. пені позачергово на підставі рішення Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2016 року. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 травня 2019 року у справі № 640/1677/19 провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання протиправним дій та зобов`язання вчинити дії закрито. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 травня 2019 року - без змін. Відтак, розглянувши дану справу в межах цивільного судочинства, суд першої інстанції забезпечив позивачу право на доступ до суду, врахувавши, що він звертався з аналогічними позовами як в порядку цивільного судочинства так і адміністративного, проте суди або відмовляли у відкритті провадження у справі, або закривали провадження у справі, на те, що дана справи не підлягає розгляду в порядку цивільного чи адміністративного судочинства відповідно. Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, а тому, колегія суддів не вбачає підстав для його скасування та задоволення апеляційної скарги. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 28 січня 2021 року. Головуючий: Судді: