Постанова 4823 № 751/155/20

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А іменем України 27 січня 2021 року м. Чернігів Унікальний номер справи № 751/155/20 Головуючий у першій інстанції - Мороз К. В. Апеляційне провадження № 22-ц/4823/220/21 Чернігівський апеляційний суд у складі: головуючої-судді Шитченко Н.В., суддів Бобрової І.О., Висоцької Н.В., із секретарем Шкарупою Ю.В., позивач: ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 , розглянув у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 18 травня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування майном, місце ухвалення судового рішення - м. Чернігів, час проголошення рішення - 16 год. 17 хв, дата складення повного тексту рішення суду першої інстанції - 28 травня 2020 року. У С Т А Н О В И В: У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив вселити його до будинку АДРЕСА_1 . Заявлені вимоги мотивував тим, що з 1993 року по 29 липня 2019 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . У період шлюбу, починаючи з 1996 року, разом з дружиною проживали у будинку по АДРЕСА_1 , належному матері дружини, яка у 2007 році подарувала садибу відповідачці. Зазначав, що після розірвання шлюбу ОСОБА_2 забрала у нього ключі від будинку і не пускає його до житла, але оскільки він зареєстрований у спірному житловому будинку, який є єдиним фактичним місцем його проживання, і до якого він вселявся як член сім`ї власника, вважає, що має законне право на проживання у даному приміщенні. У лютому 2020 року ОСОБА_2 звернулася із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , у якому просила усунути перешкоди у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 , а саме, припинити для відповідача сервітутне право користування її власністю шляхом визнання його втратившим право користування житловим приміщенням. У мотивування своїх вимог зазначала, що спірний житловий будинок належить їй на праві приватної власності на підставі договору дарування від 06 жовтня 2007 року. Саме як власник вона вселилась та проживала у будинку, а ОСОБА_1 , який на той час був її чоловіком, вселився до будинку з її дозволу як член сім`ї. У 2015 році вони з чоловіком припинили фактичні шлюбні відносини та ведення спільного господарства, добровільно поділили спільне майно і з того часу не мали спільного бюджету. Не зважаючи на те, що офіційно шлюб був розірваний у 2019 році, вважає, що саме з 2015 року ОСОБА_1 перестав бути членом її сім`ї. Крім цього, у лютому 2019 року він переїхав проживати до іншої жінки, проте залишився зареєстрованим у її будинку. Добровільно знятися з реєстрації колишній чоловік не бажає, чим порушує її право вільно користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Рішенням від 18 травня 2020 року Новозаводський районний суд м. Чернігова зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнив. Усунув позивачці перешкоди у користуванні власністю та припинив сервітутне право ОСОБА_1 користування власністю ОСОБА_2 шляхом визнання його втратившим право користування житловим будинком з господарськими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . У задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовив. Вирішив питання розподілу судових витрат. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на ухвалення рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповноту з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити його позов у повному обсязі, у задоволенні зустрічних позовних вимог - відмовити. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції безпідставно відмовив позивачу, який є пенсіонером, у праві користування житлом, в якому останній проживав з 1996 року як член сім`ї, та не врахував, що будь-якого іншого житла ОСОБА_1 не має. Скаржник зазначає, що всі кошти, які він заробляв у період шлюбу, витрачались на капітальний ремонт житлового будинку, тобто будинок за весь час значно поліпшився та збільшився у вартості. Вважає, що районний суд безпідставно застосував до виниклих правовідносин ст. 406 ЦК України, не урахувавши приписи ч. 2 ст. 405 ЦК України, яка захищає права колишніх членів сім`ї власника житла. Посилається на неправильність висновку суду про те, що він набув право користування спірним житлом, яке по своїй суті є сервітутом. Указує, що суд безпідставно послався на те, що ним не надано належних доказів ведення спільного господарства та проживання однією сім`єю з колишньою дружиною після розірвання шлюбу. Зазначає, що таких доказів він і не міг надати, ураховуючи те, що ОСОБА_2 забрала у нього ключі від будинку та не впускала до приміщення, що зумовило його звернення до органів поліції. Звертає увагу апеляційного суду на те, що розірвання шлюбу не є безумовною підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житлом, про що указав Верховний Суд у своїй постанові від 28 квітня 2020 року у справі № 761/20452/17. У наданому відзиві ОСОБА_2 , не погоджуючись з доводами апеляційної скарги та вважаючи судове рішення законним і обґрунтованим, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Доводи відзиву зводяться до того, що і ст. 405, і ст. 406 ЦК України регулюють питання права користування чужим майном, тільки ч. 2 ст. 405 ЦК України регулює питання втрати сервітутного права, а ст. 406 цього кодексу - питання припинення сервітуту. Позивачка зазначає, що зустрічний позов подавався нею саме з підстав, передбачених ст. 406 ЦК України, і суд обґрунтовано послався у своєму рішенні на п. 4 ч. 1, ч. 2 указаної статті. Наголошує на тому, що ОСОБА_1 , стверджуючи про відсутність у нього іншого житла, дає неправдиві відомості щодо фактичних обставин, зокрема, з 2015 року він мав стовідсоткову можливість як придбати собі інше житло, так і винайняти його, оскільки отримав від неї у вказаному році 245 000 грн, проте, частину коштів витратив на власні потреби, а 128 000 грн поклав у банк на депозитний рахунок. На її переконання, намагання колишнього чоловіка вселитися в її власний будинок є лише його забаганкою забезпечити себе додатковим варіантом житла «на всякий життєвий випадок». Звертає увагу на той факт, що ОСОБА_1 протягом багатьох років не працював, а за час їх проживання у спірному будинку проводились тільки поточні роботи по утриманню житла, оскільки будинок був відремонтований ще її матір`ю до укладення договору дарування. Також указує, що у неї з колишнім чоловіком існують дуже неприязні стосунки, що унеможливлює спільне проживання з ним в одному будинку, яке може призвести до створення їй перешкод у здійсненні права власності, а саме, права користування та розпорядження спірним майном. Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 - адвоката Святної О.В., дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції, з урахуванням приписів ст. ст. 316, 317, ч.1 ст. 319, ч.1 ст. 381, ч.2 ст. 386, ст. 391, ч. 2 ст. 406 ЦК України, виходив з того, що ОСОБА_1 користувався спірним житлом під час дії сервітуту, проте обставини, які були підставою для встановлення сервітуту, припинилися, і позивачка, як власник нерухомого майна, заперечує проти проживання ОСОБА_1 у цьому приміщенні. Суд зазначив, що належних та допустимих доказів того, що після розірвання шлюбу у 2019 році ОСОБА_1 веде спільне господарство, проживає однією сім`єю з власником будинку і продовжує бути членом її сім`ї, позивачем не надано. Відмовляючи у задоволенні первісного позову, районний суд послався на задоволення зустрічних вимог та відсутність передбачених ч. 2 ст. 405 ЦК України, ч. 3 ст. 9, ч.1 ст. 109, ст. 156 ЖК УРСР підстав, на які посилався ОСОБА_1 для його вселення до житлового будинку. Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду, оскільки він ґрунтується на матеріалах справи та відповідає вимогам чинного законодавства. У справі встановлено, що з 17 лютого 1993 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 29 липня 2019 року був розірваний (а.с. 4-5). Відповідно до інформаційної довідки КП «ЧМБТІ» від 30 жовтня 2019 року за ОСОБА_2 станом на 31 грудня 2012 року зареєстровано право власності на будинок АДРЕСА_1 в цілому на підставі договору дарування від 06 жовтня 2007 року (а.с. 3), що підтверджується копією договору дарування, зареєстрованого в реєстрі за № 2123 (а.с. 47) та копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 26 листопада 2007 року (а.с. 48). Згідно з довідками Управління адміністративних послуг ЧМР від 23 січня 2020 року ОСОБА_1 з 07 вересня 2013 року по дату видачі довідок зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . До складу сім`ї входять: ОСОБА_2 , 1957 року народження, та ОСОБА_1 , 1953 року народження (а.с. 18а, 19). Довідка голови вуличного комітету № 27 Новозаводської районної у м. Чернігові ради від 27 січня 2020 року свідчить про те, що ОСОБА_1 з 25 грудня 1995 року проживає в АДРЕСА_1 , а зареєстрований за даною адресою з дружиною ОСОБА_2 з 07 вересня 2013 року по теперішній час (а.с. 18). 10 вересня 2019 року ОСОБА_2 зверталась до УПСЗН Новозаводської районної у м. Чернігові ради із заявою про призначення житлової субсидії (а.с. 21). Одночасно нею була подана декларація про доходи і витрати осіб, які звернулися за призначенням житлової субсидії, у якій вона, у розділі про осіб, які входять до складу домогосподарства, крім себе задекларувала й ОСОБА_1 , зазначивши, що удвох отримують дохід (пенсію) у ПФУ (а.с. 22-23). З інформації Управління праці та соціального захисту населення Новозаводської районної у м. Чернігові ради від 16 січня 2020 року вбачається, що ОСОБА_2 перебуває на обліку в управлінні та отримує житлову субсидію з жовтня 2015 року по теперішній час. На опалювальний період 2019-2020 років, а саме, з жовтня 2019 року по квітень 2020 року, житлову субсидію ОСОБА_2 призначено на підставі її заяви, поданої до управління 10 вересня 2019 року (а.с. 20). 16 серпня 2019 року ДОП ЧВП ГУНП в Чернігівській області Ананком В.В. був складений висновок за результатами звернення ОСОБА_1 щодо вжиття заходів до його дружини ОСОБА_2 , яка перешкоджає йому проживати за місцем реєстрації по АДРЕСА_1 (а.с. 6). У висновку працівник відділу поліції указав, що з ОСОБА_2 було проведено бесіду щодо недопущення порушення чинного законодавство, а ОСОБА_1 було рекомендовано звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Звернувшись з позовом про вселення, ОСОБА_1 зазначав, що після розірвання шлюбу ОСОБА_2 забрала у нього ключі від будинку і не пускає його до житла, але оскільки він зареєстрований у спірному житловому будинку, який є єдиним фактичним місцем його проживання, і в який він вселявся у якості члена сім`ї власника, вважає, що має законне право на проживання у даному приміщенні. У своєму зустрічному позові про усунення перешкод у здійсненні права користування майном ОСОБА_2 посилалася на те, що хоча шлюб з відповідачем офіційно був розірваний у 2019 році, з 2015 року ОСОБА_1 перестав бути членом її сім`ї після припинення фактичних шлюбних відносин та ведення спільного господарства. З лютого 2019 року він фактично проживає у іншому місці, проте залишився зареєстрованим у її будинку. Добровільно знятися з реєстрації колишній чоловік не бажає, чим порушує її право вільно користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист цивільного інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України. У відповідності до приписів ст.ст. 3, 4 ЦПК України захисту підлягають порушене, невизнане або оспорюване право особи чи інтерес, а також державний чи суспільний інтерес. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною 1 ст. 316 ЦК України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч. 1 ст. 317 ЦК України). Приписами ст.ст. 319, 321 ЦК України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. За змістом ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Аналогічні положення зазначені і в ст. 150 ЖК УРСР, якою передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Нормами ст. 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Відповідно до ч. 1 ст. 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічні положення містить також ст. 405 ЦК України. Частиною 2 ст. 405 ЦК України передбачено, що член сім`ї власника житла втрачає право користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить про те, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Відповідно до ч. 2 ст. 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. У п. 4 ч. 1 указаної норми визначено, що сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Зважаючи на вищенаведені норми та дослідивши обставини справи в сукупності, колегія суддів приходить до переконання, що висновок районного суду про відмову у задоволенні первісних вимог ОСОБА_1 про вселення та задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування майном за наявністю для цього законних підстав ґрунтується на матеріалах справи та відповідає вимогам закону. Так, у справі встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 17 лютого 1993 року по 29 липня 2019 року, який був розірваний рішенням суду, яке набрало законної сили. Подружжя у період шлюбу проживало у житловому будинку по АДРЕСА_1 , який належав на праві приватної власності ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 06 жовтня 2007 року. ОСОБА_1 вселився до спірного будинку зі згоди його власника - ОСОБА_2 , проживав у ньому як член її сім`ї - чоловік та був зареєстрований за указаною адресою з 07 вересня 2013 року. Указані обставини учасниками справи не оспорюються. У даній справі спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжя, одному з яких - ОСОБА_2 житловий будинок належить на праві особистої приватної власності, а інший з подружжя - ОСОБА_1 вселився до цього будинку як член сім`ї власника та стверджує про наявність законних підстав для подальшого користування житлом і після розірвання шлюбу з відповідачкою та припинення сімейних відносин, що унеможливлює користування житловим приміщенням його власницею. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. На думку колегії суддів, у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конвенція в ст. 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що ст. 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі ст. 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У постанові ВСУ від 16 листопада 2016 року у справі № 688/63/15-ц зазначено, що за порівняльним аналізом ст.ст. 383, 391, 405 ЦК України та ст.ст. 64, 50, 156 ЖК УРСР вбачається, що положення ст.ст. 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення ст.ст. 405 ЦК України та ст.ст. 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік. ВСУ дійшов правового висновку, що правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом із ним і ведуть із ним спільне господарство. Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи справу № 447/455/17 для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики стосовно норм, які регулюють наслідки припинення сімейних відносин члена сім`ї з власником будинку (квартири), зокрема, припинення права таких членів сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, на користування цим житлом, у своїй постанові від 13 жовтня 2020 року дійшла висновку, що втрата сімейних зв`язків є підставою для виселення колишнього члена сім`ї власника та припинення сервітуту на житлове приміщення. Зокрема, Верховний Суд, вирішуючи спір та питання про співвідношення і застосування ст.ст. 391, 395, 405, 406 ЦК України та ст.ст. 64, 150, 156 ЖК УРСР зазначив, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року, і він не відображає усіх реалій сьогодення, у той час як ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм цивільного законодавства. Підстави визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, передбачені у ст.ст. 71, 72 ЖК УРСР та ст. 405 ЦК України. Разом із тим припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до ст. 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Оскільки спір у справі № 688/63/15-ц та у справі № 447/455/17 відрізняється як за предметом доказування, так і за правовим врегулюванням, тому Велика Палата підстав для відступу від правової позиції, викладеної у постанові ВСУ від 16 листопада 2016 року не вбачила. При цьому Верховний Суд наголосив на тому, що при розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Вирішуючи питання щодо балансу інтересів сторін, апеляційний суд зважає на таке. У справі встановлено, що ОСОБА_1 , будучи чоловіком власниці будинку, набув право користування спірним житлом, яке по своїй суті є сервітутом, та користувався спірним житлом протягом дії сервітуту. У липні 2019 року сторони розірвали шлюб, тобто обставини, які були підставою для встановлення сервітуту, припинилися. Як убачається з наданих ОСОБА_2 об`яв з газет «Объявления по средам» та «Деснянка» (а.с. 50-54) позивач у період з липня 2017 року по серпень 2018 року шукав жінку для створення іншої родини, зазначаючи при цьому, що погоджується на переїзд. Указані обставини ОСОБА_1 підтвердив в ході розгляду його скарги в апеляційному суді. Коментуючи апеляційному суду обставини звернення до дільничного у липні 2019 року, позивач зазначив, що дійсно, намагаючись створити родину, періодами мешкав, періодами не мешкав у спірному будинку. Підставою звернення до дільничного стало те, що одного разу позивачка не впустила його до житла. З копії розписки (а.с. 49) вбачається, що ОСОБА_1 17 грудня 2015 року отримав від ОСОБА_2 у рахунок нерухомості та майна по АДРЕСА_1 245 000 грн. Позивач отримання частини указаних коштів не заперечував та пояснив, що сторони в 2015 році посварились і фактично розійшлись, що стало підставою для складення розписки наведеного змісту. Зауважив апеляційному суду, що відповідачка також обіцяла придбати йому кімнату, проте обіцянки не дотримала, отже між сторонами на даний час існують невирішені питання матеріального характеру. Таким чином, суд вважає, що в ході судового розгляду знайшли своє підтвердження доводи ОСОБА_2 про те, що позивач добровільно припинив сімейні відносини з нею з 2015 року та створив іншу родину, де мешкає. На думку колегії суддів, це підтверджують і покази допитаних судом першої інстанції свідків, які пояснювали, що ОСОБА_1 приходив до будинку відповідачки для того, щоб забрати свої речі та документи, а не з метою вселення. Крім цього, суд погоджується з доводами ОСОБА_2 про те, що отриманих за розпискою у 2015 році грошей позивачу вистачило б на придбання житла у разі потреби. Отже, суд не бере до уваги доводи апеляційної скарги про те, що спірне житло є єдиним житлом позивача. На підтвердження таких доводів ОСОБА_1 додав до апеляційної скарги витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, згідно з яким у власності нерухомого майна він не має. Разом із тим, ОСОБА_1 являється громадянином Російської Федерації (а.с. 7), а у матеріалах справи відсутні відомості щодо наявності/відсутності у нього нерухомого майна/права користування нерухомим майном на території країни, громадянином якої він є. Таким чином, судом в ході розгляду справи встановлено, що сторони припинили сімейні відносини в 2015 році, що зумовило розірвання шлюбу у липні 2019 року, спільне господарство ними не ведеться, однією сім`єю позивач із власницею будинку не проживає і не являється членом її сім`ї. Таким чином, районний суд з посиланням на ст. ст. 316, 317, ч.1 ст. 319, ч.1 ст. 381, ч.2 ст. 386, ст. 391, ч. 2 ст. 406 ЦК України визнав доводи позову ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування майном обґрунтованими. Колегія суддів не надає правової оцінки доводам апеляційної скарги стосовно поліпшення спірного житлового будинку та збільшення його вартості за час проживання у ньому подружжя, оскільки вони правового значення для правильного вирішення спору не мають і не спростовують вищевикладені висновки суду. ОСОБА_1 не позбавлений можливості звернутись до суду з відповідним позовом у разі, якщо вважає свої майнові права порушеними. Суд виходить з того, що невирішені між сторонами на час розгляду даної справи питання матеріального характеру, як на цьому наголошував позивач, не можуть бути підставою для порушення права власника житлового приміщення. Апеляційний суд вважає, що припинення права користування позивача спірним житлом відповідає принципу пропорційності переслідуваній меті у світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з огляду на те, що між сторонами спору склались вкрай неприязні стосунки, обидва з колишнього подружжя намагаються створити нові родини, позивач наразі має інше місце проживання, відповідачка забезпечила колишньому чоловіку матеріальну можливість придбання житла, ОСОБА_1 не надав суду доказів відсутності у нього нерухомості або права на проживання на території Російської Федерації. Враховуючи наведені обставини, апеляційний суд приходить до висновку про те, що доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на відповідних положеннях законодавства, рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування відсутні. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 18 травня 2020 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст поставнови складено 01 лютого 2021 року. Головуюча: Судді: