Постанова 4812 № 477/1410/20

27.01.21 22-ц/812/61/21 МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 477/1410/20 Провадження № 22-ц/812/61/21 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2021 року Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах : головуючого Темнікової В.І., суддів Бондаренко Т.З., Крамаренко Т.В., із секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д., за участі - представника позивача ОСОБА_1 , представника відповідачки ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 серпня 2020 року, постановлену під головуванням судді Полішко В.В. в приміщенні того ж суду, за заявою ОСОБА_4 про забезпечення позову по цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення коштів, - В С Т А Н О В И В : 06 серпня 2020 року позивач ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення на його користь грошових коштів в сумі 946646,52 грн. 12 серпня 2020 року позивач через свого представника ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про забезпечення позову, в якій просить вжити заходи щодо забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, належне відповідачці, а саме: квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер нерухомого майна 771222180000). Заборонити ОСОБА_3 , суб`єктам державної реєстрації прав та державним реєстраторам прав на нерухоме майно вчиняти будь-які дії по відчуженню, у тому числі шляхом укладання договору купівлі-продажу, дарування, міни, іпотеки, передачі в оренду, переоформлення та державної реєстрації, реєстраційних дій пов`язаних із реєстрацією та перереєстрацією речових прав на нерухоме майно, заборонити внесення будь-яких змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (з відкриттям розділу), вчинення відчуження у примусовому порядку (в порядку виконавчого провадження, виконавчих написів та інших дій) щодо вказаного вище нерухомого майна. Заяву обґрунтовано тим, що при наданні коштів у позику відповідачка брала на себе зобов`язання вживати заходи до забезпечення наявних у неї боргових зобов`язань наявним у неї майном або тим, яке буде належати їй у майбутньому, що підтверджується написаною нею розпискою. Проте, таких заходів відповідачка не вживала, вдаючи відсутність у неї будь-якого майна. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 16.06.2020р. № 212711053, відповідачка є власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 та квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Тому вважає, що майновий стан відповідачки дозволяє їй виконати грошові зобов`язання за розпискою. Проте відповідачка припинила повернення коштів за розпискою та припинила будь-яку комунікацію з питань повернення коштів, що саме по собі є недобросовісною та несправедливою поведінкою. Також відповідачка, не виконуючи грошові зобов`язання по поверненню позики не повідомила позивача про наявність у неї нерухомого майна, що свідчить про її свідоме приховування від позивача відомостей про наявне у неї нерухоме майно з метою невиконання боргових зобов`язань. Заявник вважає, що така недобросовісна поведінка свідчить про існування реальної загрози того, що відповідачка дізнавшись про поданий проти неї позов оформить належні їй квартири на інших осіб з метою ухилення від виконання грошових зобов`язань та створення ситуації неможливості виконання судового рішення у разі задоволення позовних вимог. Вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно відповідачки гарантує реальне виконання рішення суду в разі задоволення позову. У той же час дане забезпечення позову не порушить прав самої відповідачки, оскільки відповідачка без будь-яких обмежень буде користуватися правами власника крім відчуження цього майна. Більш того, за умови погашення заборгованості, або за умови досягнення мирової угоди забезпечення завжди може бути скасоване у встановленому законом порядку. Можливі незручності, які можуть виникнути у відповідачки непомірно малі з тими порушеннями прав позивача, які можуть виникнути у разі незабезпечення позову - фактично позивач може бути позбавлений можливості відновлення свого права через неможливість виконання рішення суду. Щодо співмірності заявлених позовних вимог та забезпечення позову, позивач вказує, що у зв`язку з економічною кризою, посиленою дією карантину та очікуванням другої хвилі цього карантину та подальшого загострення економічної кризи у другій половині 2020 року вартість нерухомості у тому числі у м. Києві стрімко знижується, а квартира за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна "71222180000), площею 46.6 кв.м. та житловою площею 17,4 кв.м. за своєю вартістю майже дорівнює сумі заборгованості. Тому, просить забезпечити позов шляхом накладення арешту саме на цю квартиру та шляхом заборони здійснення з нею будь-яких дій по її відчуженню. Крім того, вказує, що у відповідачки у власності є ще одна квартира у АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1057076580000). площею 51.5кв.м. та житловою площею 21.5кв.м, що повністю може забезпечити потреби відповідачки у проживанні і щодо якої він не просить вживати заходів забезпечення позову. Ухвалою Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 серпня 2020 року із врахуванням ухвали Жовтневого районного суду Миколаївської області про внесення виправлень від 14 серпня 2020 року - заяву про забезпечення позову задоволено. Вжито заходи забезпечення позову по цивільній справі № 477/1410/20, а саме: накладено арешт на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер нерухомого майна 771222180000). Заборонено ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , суб`єктам державної реєстрації прав та державним реєстраторам прав на нерухоме майно вчиняти будь-які дії по відчуженню, у тому числі шляхом укладання договору купівлі-продажу, дарування, міни, іпотеки, передачі в оренду, переоформлення та державної реєстрації, реєстраційних дій, пов`язаних із реєстрацією та перереєстрацією речових прав на нерухоме майно, заборонено внесення будь-яких змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (з відкриттям розділу), вчинення відчуження у примусовому порядку (в порядку виконавчого провадження, виконавчих написів та інших дій) щодо квартири, за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер нерухомого майна 771222180000) Не погодившись із вказаною ухвалою суду, відповідачка через свого представника адвоката Шаровка В.П. звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на значні порушення на її думку норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 серпня 2020 року та постановити нову, якою відмовити в задоволенні заяви позивача про забезпечення позову. В апеляційній скарзі вказує, що 06.08.2020 року одночасно зі зверненням з позовом до Жовтневого районного суду Миколаївської області позивачем було подано заяву про забезпечення позову. Однак, ухвалою Жовтневого районного суду Миколаївської області від 11.08.2020 року позивачу було відмовлено в забезпеченні позову з огляду на те що, суду не надано доказів, що свідчать про те, що відповідачка намагається вчиняти будь-які дії щодо цього майна і невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду, оскільки вказана обставина лише зазначена у заяві без будь-якого обґрунтування, крім цього, обраний позивачем спосіб забезпечення позову не є співмірним, оскільки сума боргу менша за вартість нерухомого майна, на яке просить позивач накласти арешт. 12.08.2020 року позивачем повторно подано заяву про забезпечення позову до Жовтневого районного суду Миколаївської області. При цьому позивачем знову не було надано жодного доказу своїх тверджень. Це підтверджується матеріалами справи, де в додатках як до першої, так і наступної заяви про забезпечення позову можна знайти тільки докази сплати судового збору та підтвердження повноважень представника. Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази того факту, що позивачем було здійснено ті чи інші спроби по комунікації з апелянтом з питань повернення коштів, які на думку позивача належать йому. А також в матеріалах справи відсутні та позивачем не долучались докази, які б могли висвітлити факт ухилення апелянтом від вищезазначених спроб комунікації позивача з ним. Відповідачка вказує і на те, що факт придбання нею нерухомості 31.10.2017 року ( реєстраційний номер нерухомого майна - 1057076580000) та 19.09.2017 року (реєстраційний номер нерухомого майна - 771222180000) повністю нівелює твердження позивача, щодо реальної загрози невиконання взятих на себе зобов`язань перед позивачем. Вважає, що для вжиття заходів забезпечення вказаного позову у визначений судом спосіб відсутні будь-які правові підстави, оскільки позивач жодним чином не підтвердив ті обставини, на які посилався у своїй заяві хоча б якими-небудь доказами. Щодо твердження позивача, як обґрунтування заяви про забезпечення позову щодо зниження цінової політики на ринку нерухомості у м. Києві, вважає, що очевидним є той факт, що аналіз ціноутворення на ринку нерухомості, його спадів та підйомів є сферою іншою ніж право, а отже потребує спеціальних знань, тобто такі безапеляційні твердження, щодо формування цін на ринку нерухомості може висловлювати лише експерт в даній сфері. Враховуючи вищевказані твердження, апелянт вбачає обраний позивачем вид забезпечення позову таким, що не є співмірним із заявленими позовними вимогами. Крім того, апелянт звертає увагу на той факт, що суддя Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13.08.2020 року постановив ухвалу про забезпечення позову від 13.08.2020 року без зазначення мотивів, з яких суд дійшов таких висновків, не дотримавшись вимог статей 151-153, 209, 210 ЦПК, та не взяв до уваги роз`яснень Пленуму Верховного Суду України (постанова від 22 грудня 2006 року № 9), внаслідок чого вжив заходів забезпечення позову безпідставно та у не передбачений законом спосіб. Також вказує, що суддею в ухвалі не наведено обґрунтування існування реальної загрози невиконання або утруднення виконання рішення суду в разі задоволення позову позивача про стягнення з апелянта на його користь грошових коштів у сумі 946646,52 грн., також не зазначено, чим керувався суд, визначаючи співмірність застосованого ним виду забезпечення позову заявленим позовним вимогам, не вказано, яким чином суд пересвідчився, що між сторонами дійсно існує спір, не надано оцінки доводам заявника щодо забезпечення позову з урахуванням розумності, обґрунтованості та адекватності таких вимог. Від представника позивача ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якій зазначено, що її доводи не заслуговують на увагу і тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню. 06.08.2020 року позивачем разом з позовною заявою дійсно було подано заяву про забезпечення позову. Вказана заява не містила обґрунтувань щодо припущень позивача про те, що відповідачка може спробувати ухилитися від виконання рішення суду шляхом продажу належних їй об`єктів нерухомості. Вказана заява стосувалася накладення арешту одразу на 2 об`єкти нерухомості - дві квартири, які належать на праві власності відповідачці. Тому ухвалою суду від 11.08.2020 року у задоволенні заяви про забезпечення позову було відмовлено, у тому числі через неспівмірність вимог про забезпечення шляхом накладення арешту одразу на 2 квартири, належні відповідачці. Тому, погодившись з висновками суду, наведеними в ухвалі від 11.08.2020 року, позивач 12.08.2020 року повторно подав заяву про забезпечення позову, що не заборонено діючим цивільним процесуальним законодавством, в якій виклав обґрунтування необхідності вжиття заходів забезпечення позову та зазначив про наявність цивільного спору, який виник у зв`язку з неповерненням відповідачем позивачу грошових коштів, отриманих в борг, що підтверджується доданою до позовної заяви розпискою, складеною власноручно відповідачкою. Щодо співмірності заявлених позовних вимог та забезпечення позову зазначає, що накладення арешту на одну з двох квартир (квартиру з меншою площею) на період розгляду справи не зважаючи, що розмір позовних вимог складає 946 646,52 грн., є достатньо співмірним засобом забезпечення даного позову. Вважає, що заходи забезпечення позову застосовуються судом як гарантія реального виконання рішення суду. Забезпечення позову має бути спрямовано проти можливих несумлінних дій відповідача, який може сховати майно, продати, знищити або знецінити його. Таким чином, усуваються утруднення і неможливість виконання рішення. Тому вважає, що на підставі поданої ним заяви та доданих до позовної заяви документів суд першої інстанції пересвідчився, що між сторонами є цивільно-правовий спір, який виник у зв`язку з неповерненням відповідачкою отриманих від позивача у борг грошових коштів і сума боргу становить 35468,21 доларів США, що еквівалентно 946 646,52 грн. на момент звернення з позовом до суду. Позивач додатково звертає увагу на той факт, що відповідачка вперто намагається скасувати арешт, який жодним чином не порушує її прав, оскільки не перешкоджає їй у користуванні квартирою, на яку накладено арешт. Вказане додатково переконує у правильності висновку про те, що відповідачка може вчинити дії, направлені на невиконання рішення суду у разі задоволення позову шляхом переоформлення права власності на належне їй майно. Поведінка відповідачки свідчить про те, що вона у будь-який спосіб прагне привласнити собі отримані в борг від позивача кошти та не повертати їх йому і саме тому накладений арешт їй дуже заважає, бо заважає переоформити квартиру, на яку накладено арешт на іншу особу, щоб не виконувати рішення суду у разі задоволення позову у даній справі. Таким чином, вважає, що судом першої інстанції обґрунтовано встановлено, що дійсно є реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, оскільки без відповідного забезпечення відповідачка у будь-який момент може з легкістю переоформити належне їй нерухоме майно (2 квартири) на інших осіб, у зв`язку з чим неможливо буде виконати рішення про стягнення з неї коштів. В судовому засіданні представник відповідачки підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити, надавши пояснення аналогічні змісту апеляційної скарги. Представник позивача не визнав доводи апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення, а ухвалу суду без змін, надавши пояснення аналогічні змісту відзиву на апеляційну скаргу. Інші учасники судового процесу до судового засідання не з`явилися, хоча про час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином. Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України). Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК Українисудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК Українипід час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Ухвала суду вказаним положенням закону в повній мірі відповідає. Так, постановляючи ухвалу у справі, суд першої інстанції виходив з положень ст. 149, 150 ЦПК України, а також з роз`яснень, викладених у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 2 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», про те, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність, та брати до уваги не тільки інтереси позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Також судом було враховано, що відповідно до пункту 20 постанови № 5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» з метою забезпечення знаходження майна у володінні відповідача на час судового розгляду позову про право на це майно суд за клопотанням позивача може вжити заходи забезпечення позову, зокрема, і заборонити вчиняти певні дії (розпоряджатися і/або користуватися спірним майном). Отже, заходи забезпечення позову застосовуються судом як гарантія реального виконання рішення суду. Забезпечення позову має бути спрямовано проти несумлінних дій відповідача, який може сховати майно, продати, знищити або знецінити його. Таким чином усуваються утруднення і неможливість виконання рішення. Тому, враховуючи доведеність обґрунтованості доводів представника позивача стосовно того, що у випадку незастосування заходів забезпечення позову існує вірогідність відчуження спірного майна відповідачкою, суд першої інстанції дійшов висновку, що є підстави припускати, що невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог, а тому існують підстави для забезпечення позову в обраний позивачем спосіб, оскільки такий вид забезпечення позову суд вважав обґрунтованим і достатнім, виходячи з обставин справи. Висновок суду відповідає обставинам справи та законодавству, що регулює спірні правовідносини, в тому числі і зазначеному в ухвалі суду. Переглядаючи ухвалу суду, колегія суддів виходить з того, що метою вжиття заходів забезпечення позову є охорона матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують за його позовом реальне виконання позитивно прийнятого рішення, у разі прийняття такого. Забезпечення позову має бути спрямовано проти несумлінних дій відповідача, який може сховати майно, продати, знищити або знецінити його. Таким чином усуваються утруднення і неможливості виконання рішення. Європейський суд з прав людини нагадує, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу правового захисту для реалізації прав і свобод, визначених у Конвенції, у якій би формі вони не забезпечувались у національному правовому полі. Сфера зобов`язань Договірних держав за статтею 13 Конвенції коливається в залежності від природи скарги заявника; проте засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути ефективним, як на практиці, так і за законом (Кудла проти Польщі, N 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI). Існування такого засобу повинно бути достатнім не тільки в теорії, але й на практиці, без чого йому бракуватиме необхідної доступності та ефективності (див., крім іншого, Міфсуд проти Франції [GC], N 57220/00, ECHR 2002-VIII) (Рішення від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України», заява N 11901/02 Страсбург). У рішенні від 31 липня 2003 року у справі (Дорани проти Ірландії) Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При цьому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів» ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Відповідно до положень ст. 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити заходів забезпечення позову, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Відповідно до п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22.12.2006 року «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні заяви про забезпечення позову. Види забезпечення позову, які може вжити суд, передбачені ч.1 ст. 150 ЦПК України, згідно якої позов забезпечується накладенням арешту на майно та грошові кошти, а також забороною вчиняти певні дії, в тому числі іншим особам. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову (ч.2 ст.150 ЦПК України). Згідно ч.3 ст. 150 ЦПК України заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Відповідно до ч.5 ст. 153 ЦПК України залежно від обставин справи суд може забезпечити позов повністю або частково. Інститут забезпечення позову є особливим видом судової юрисдикції, яка має свою процесуальну форму, і з цих підстав забезпечення позову розглядається як вимога, яка характеризується своєю універсальністю, охоронною функцією, превентивністю, імперативністю та обов`язковістю. Поняття забезпечення позову визначається, як встановлені законом тимчасові процесуальні дії примусового характеру у вигляді обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб, що застосовуються судом та гарантують або можуть гарантувати зацікавленій особі виконання ухваленого на її користь судового рішення або ефективний захист її прав. Метою забезпечення позову є охорона матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку інших учасників з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, у випадку прийняття його на користь позивача, в тому числі для попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, доведеності і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду чи утруднення ефективного захисту прав позивача в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Крім цього, вирішуючи питання про забезпечення позову та виходячи з приписів ст. ст. 11,12,81 ЦПК України (змагальність сторін та пропорційність у цивільному судочинстві, обов`язок доказування і подання доказів), суд також має здійснити оцінку обґрунтованості доводів протилежної сторони (відповідача) щодо відсутності підстав та необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову з урахуванням, зокрема, того, чи порушує вжиття відповідних заходів забезпечення позову права відповідача, а відповідно чи порушується при цьому баланс інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу та яким чином; чи спроможний відповідач фактично (реально) виконати судове рішення в разі задоволення позову, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав та чи спроможний позивач захистити їх в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду, якщо захід забезпечення позову не буде вжито судом. Пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» зобов`язує суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, тільки пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, а також з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача та відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Тобто, вирішуючи дане питання суд повинен враховувати інтереси всіх учасників процесу, в тому числі позивача і відповідача. Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову. Заходи забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів про забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду. Як убачається з матеріалів справи позивачем заявлено позов про стягнення з відповідачки 946 646,52грн. При цьому позовні вимоги обґрунтовані тим, що 08.07.2015р. між позивачем та відповідачкою було укладено договір позики в усній формі, за умовами якого позивач передав відповідачці 37400 доларів США, про що була складена відповідна розписка. Позика підлягала поверненню до 15 вересня 2019р. Частина цих коштів була повернута відповідачкою позивачу. На дату звернення до суду заборгованість становить 35468,21 дол. США, що станом на 30.06.2020р. становить 946 646,52 грн. Відповідачка не визнає зазначений вище позов. З вище викладеного вбачається, що між сторонами дійсно існує спір, зокрема, щодо стягнення грошових коштів за борговою розпискою від 08.07. 2015р. Слід також зазначити, що під час вирішення питання щодо забезпечення позову, обґрунтованість позову не досліджується, адже питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті і не вирішується ним під час розгляду заяви про забезпечення позову. Суд повинен лише пересвідчиться, що між сторонами виник спір. Звертаючись із заявою про забезпечення позову позивач вказував, що при наданні коштів у позику відповідачка брала на себе зобов`язання вживати заходи до забезпечення наявних у неї боргових зобов`язань наявним у неї майном або тим, яке буде належати їй у майбутньому, що підтверджується написаною нею розпискою. На момент написання розписки відповідачка не мала у своїй власності зареєстрованого майна. Проте, відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 16.06.2020р. № 212711053, відповідачка є власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 та квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Отже, у 2017 році відповідачка набула у власність дві квартири у м. Києві. Тому вважає, що майновий стан відповідачки дозволяє їй виконати грошові зобов`язання за розпискою. Проте відповідачка припинила повернення коштів за розпискою та припинила будь-яку комунікацію з питань повернення коштів, не повідомила позивача про наявність у неї нерухомого майна, що свідчить на думку позивача про її свідоме приховування від позивача відомостей про наявне у неї нерухоме майно з метою невиконання боргових зобов`язань. Заявник вважає, що така недобросовісна поведінка свідчить про існування реальної загрози того, що відповідачка дізнавшись про поданий проти неї позов оформить належні їй квартири на інших осіб з метою ухилення від виконання грошових зобов`язань та створення ситуації неможливості виконання судового рішення у разі задоволення позовних вимог. Проаналізувавши зазначені вище обставини у справі, зокрема, підстави заявленого позову, а також те, що відповідачка заперечує право позивача на отримання грошових коштів за договором позики, що свідчить про існування реального спору між сторонами щодо стягнення грошових коштів за борговою розпискою від 08.07.2015р. та обґрунтованого припущення позивача, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, поновлення порушених прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, колегія суддів вважає, що суд обґрунтовано дійшов висновку про необхідності вжиття заходів забезпечення позову, а також про те, що заява про забезпечення позову з урахуванням зазначених вище ризиків підлягає задоволенню шляхом накладення арешту на одну із квартир відповідачки. При цьому таке забезпечення позову не порушує принципів змагальності і процесуального рівноправ`я сторін, оскільки мета забезпечення позову - це хоча і негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання судового акту, а також перешкоджання спричинення значної шкоди позивачу. Приймаючи остаточне судове рішення у справі, колегія суддів враховує також те, що положення ст. 149 діючого ЦПК України на відміну від положень ст. 151 ЦПК України в попередній редакції передбачають, що забезпечення позову допускається, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити не тільки виконання рішення суду, але й ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Матеріали справи свідчать, що застосований судом першої інстанції спосіб забезпечення позову відповідає також вимогам співмірності, а невжиття заходів забезпечення позову, може ускладнити виконання у подальшому рішення суду у разі задоволення позову, а також ускладнити чи унеможливити ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивачів, за захистом яких вони звернулися до суду. Посилаючись на неврахування судом інтересів відповідачки, які можуть бути порушені, у зв`язку із застосуванням заходів забезпечення позову, відповідачка не зазначає, які самі її інтереси порушуються вжитими судом засобами забезпечення позову, враховуючи, що арешт накладено на одну із квартир, які належать відповідачці, з метою збереження її до закінчення розгляду справи по суті заявлених вимог. Відповідно до ч.2 ст. 321 ЦК України особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Оскільки цивільний процесуальний закон, а саме ст. ст. 149-150 ЦПК України передбачає можливість обмеження особи у здійсненні права власності при вжитті заходів забезпечення цивільного позову, зокрема, шляхом накладення арешту на майно, то такі дії суду відповідають приписам Конституції України і діючому законодавству. При цьому, колегія суддів враховує, що в даному випадку відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства суд вирішив лише процедурне питання про забезпечення позовних вимог, не позбавляючи відповідачку права власності на належне їй нерухоме майно. Накладення арешту на належну відповідачці квартиру за своїм змістом полягає виключно у обмеженні права особи розпорядитися майном (провести його відчуження), проте не позбавляє скаржника права володіння і користування цим майном. Не позбавляються такого права також члені сім`ї відповідачки. Доводи апеляційної скарги про те, що раніше суд уже вирішував питання про забезпечення позову за заявою позивача та ухвалою від 11 серпня 2020р. відмовив у задоволенні заяви, а 13 серпня 2020р. постановив ухвалу про задоволення заяви про забезпечення позову, не є підставою для скасування ухвали суду, виходячи з наступного. Матеріали справи свідчать про те, що одночасно зі зверненням до суду з позовом позивачем дійсно було подано і заяву про забезпечення позову. Однак, як убачається з ухвали Жовтневого районного суду Миколаївської області від 11.08.2020р., вказана заява не містила обґрунтувань необхідності застосування забезпечення позову. Крім того, в заяві позивач просив накласти арешт одразу на 2 об`єкти нерухомості - дві квартири, які належать на праві власності відповідачці, а також не було надано доказів, що свідчать про те, що відповідачка намагається вчиняти будь-які дії щодо цього майна і невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Тобто, вказана обставина була лише зазначена у заяві без будь-якого обґрунтування. Тому ухвалою суду від 11.08.2020 року у задоволенні заяви про забезпечення позову було відмовлено, зокрема, і через неспівмірність вимог про забезпечення шляхом накладення арешту одразу на 2 квартири, належні відповідачці. 12.08.2020 року позивач повторно звернувся до суду з заявою про забезпечення позову, що не заборонено діючим цивільним процесуальним законодавством, в якій виклав обґрунтування необхідності вжиття заходів забезпечення позову та зазначив про наявність цивільного спору, який виник у зв`язку з неповерненням відповідачкою позивачу грошових коштів, отриманих в борг, що підтверджується доданою до позовної заяви розпискою, складеною власноручно відповідачкою, і просив накласти арешт на одну з квартир, яка належить відповідачці. Проаналізувавши, викладені в заяві про забезпечення позову від 12.08.2020р. обставини, суд дійшов протилежного висновку про необхідність вжиття заходів забезпечення позову. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Проаналізувавши всі викладені вище обставини у справі та законодавство, яке регулює спірні правовідносини, а також те, що інші доводи апеляційної скарги, виходячи з конкретних обставин по справі, також не є підставою для задоволення апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що в силу положень ст. 375 ЦПК України підстави для скасування ухвали суду відсутні. Повідомлення представника відповідачки під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції про перебування відповідачки у шлюбі з іншою особою з жовтня 2016р. та придбання квартир під час перебування у шлюбі, без надання доказів порушення прав чоловіка відповідачки накладенням арешту на одну із квартир, також не є безумовною підставою для скасування ухвали суду. Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів до Верховного Суду, починаючи з дня складення повного судового рішення. Головуючий В.І. Темнікова Судді: Т.З. Бондаренко Т.В. Крамаренко Повний текст постанови складено 28 січня 2021 року