Постанова 4852 № 160/9542/20

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 28 січня 2021 року м. Дніпросправа № 160/9542/20 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Мельника В.В. (доповідач), суддів: Сафронової С.В., Чепурнова Д.В., за участю секретаря судового засідання Царьової Н.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2020 року (головуючий суддя - Кальник В.В.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (далі - Відповідач), в якому просив визнати протиправним та скасувати Відповідача від 26.07.2018 року №49 «Про скасування дозволу на імміграцію в Україну». В обґрунтування адміністративного позову Позивач, зокрема, зазначив, що скасування дозволу на імміграцію на підставі переоцінки підстав її видачі є не тільки дією органу у непередбачений законом спосіб, а й умисне звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод іммігранта всупереч принципу, встановленому у Конституції України. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2020 року адміністративний позов задоволено (а.с.103-107). Ухвалюючи рішення суд першої інстанції, зокрема, зазначив, що Відповідачем не доведено та до матеріалів справи не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування Позивача на території України з`явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені ст. 12 Закону України "Про імміграцію". Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі Відповідач, із посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та винести нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні адміністративного позову. Вимоги апеляційної скарги мотивовано, зокрема, тим, що громадяни Республіки Узбекістан ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримали дозвіл на імміграцію з порушенням законодавства, а саме ОСОБА_1 в заяві про надання дозволу на імміграцію вказав підставі «оскільки моя бабуся являється опікуном», але пунктом 4 частини 2 статті 4 Закону №2491-ІІІ передбачено, що дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України. Позивачем надано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що Відповідач наводить нерелевантну практику Верховного Суду, яка стосується інших підстав прийняття рішення міграційною службою, аналізує нині скасований порядок видачі посвідок, а позивачі у даних справах мають істотні відмінності у наявних у них міграційних документах. Видача дозволу на імміграцію Відповідачем на підставах, які в подальшому стали підґрунтям для його скасування, є суперечливою поведінкою, яка не допускається Верховним Судом. Оскаржуване рішення засновано на переоцінці минулих підстав видачі дозволу в умовах відсутності винних дій Позивача. Крім того у відзиві на апеляційну скаргу Позивач зазначив про небажання приймати участь у судовому засіданні з розгляду даної справи. Позивач, який був належним чином сповіщений про місце, дату та час розгляду справи в судове засідання свого представника не направив, про причини неявки суд не сповістили. Клопотань від учасників справи про відкладення розгляду справи до суду апеляційної інстанції не надходило. За таких обставин, колегія суддів, з урахуванням думки представника Відповідача, ухвалила розглянути справу без участі представників учасників справи, які не з`явились. В судовому засіданні представник Відповідача вимоги апеляційної скарги підтримав у повному обсязі. Заслухавши пояснення представника Відповідача, проаналізувавши вимоги та підстави апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи в їх сукупності, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла таких висновків. Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець республіки Узбекистан, проживає на території України, який отримав посвідку на постійне проживання від 31.07.2012 року № 22414/1201 з безстроковим терміном дії. ОСОБА_1 знаходиться під опікою своєї бабусі ОСОБА_4 , що підтверджується постановою про встановлення опіки від 28.06.2009 року № 211, копія якої долучена до матеріалів справи. Як зазначив у позові Позивач, необхідність переїзду ОСОБА_1 до України була зумовлена смертю матері Позивача та зникненням батька. Єдиними близькими родичами Позивача є проживаюча в Україні на законних підставах бабуся - ОСОБА_4 та її діти. Вказані особи є єдиною родиною Позивача. Також вказав, що наразі в Узбекистані у ОСОБА_1 відсутні будь-яке житло, родичі, освіта та взагалі соціальне середовище. Під час перебування на території України успішно здобув середню, а після цього і професійно-технічну освіту, опанувавши низку спеціальностей у сфері будівництва - штукатура, лицювальника-плиточника, маляра, що підтверджується копіями дипломів, долучених до справи. 30.07.2012 ВГІРФО УМВС України в Дніпропетровській області громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі пункту 4 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію». 26.07.2018 Головним управлінням міграційної служби в Дніпропетровській області прийнято рішення №49 «Про скасування дозволу на імміграцію в Україну», яким ОСОБА_1 було скасовано безстроковий дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п.1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію». У позові зазначено, що 2020 році ОСОБА_1 із засобів масової інформації дізнався, що територіальні органи ДМС розпочали оформлення та видачу посвідок на постійне проживання з безконтактним електронним носієм. В ході телефонної комунікації з міграційною службою в Дніпропетровській області Позивач попередньо дізнався про те, що його дозвіл на еміграцію може бути скасовано. Адвокатом Позивача було адресовано до міграційної служби адвокатський запит від 15.07.2020 року щодо підстав скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину ОСОБА_1 . У відповіді на адвокатський запит Державна міграційна служба України надала відповідь № 1201.3.1-7696/12.2-20 від 23.07.2020 року, в якій повідомила, мовою оригіналу: «На запит від 15.07.2020 року щодо підстав скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину ОСОБА_1 повідомляємо наступне. Громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 дозвіл на імміграцію в Україну надано на підставі пункту 4 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію», як неповнолітній дитині, яка прибула в Україну разом з бабусею, яка також була його опікуном, громадянкою Республіки Узбекистан ОСОБА_4 . Вказана правова норма передбачає, що право на отримання дозволу на імміграцію в Україну поза квотою імміграції мають особи, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України. Таким чином, подані іноземкою документи не підтверджували наявність підстав для отримання її онуком дозволу на імміграцію в Україну. Висновок про те, що громадянин ОСОБА_1 отримав у неповнолітньому віці дозвіл на імміграцію разом з громадянкою Республіки Узбекистан ОСОБА_4 під опікою якої він перебув, не відповідає вимогам Закону України «Про імміграцію». Тобто ОСОБА_1 не міг вважатися таким, що має дозвіл на імміграцію в Україну. На підставі вищевикладеного, 26.07.2018 року ГУДМС України було прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 відповідно до пункту 1 статі 12 Закону «Про імміграцію». Правовідносини між Позивачем та міграційними органами України на момент звернення Позивача за отриманням дозволу на імміграцію та надання компетентним органом такого дозволу з видачею посвідки на проживання в Україні регулювалися Законом України "Про правовий статус іноземців" № 3929-ХІІ від 04.12.1994, а також Законом України "Про імміграцію" № 2491-ІІІ від 07.06.2001. Згідно статті 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов`язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Статтею 3 зазначеного Закону передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання. Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України № 2491-ІІІ від 07 червня 2001 року "Про імміграцію". Відповідно до частини 1 абзаців першого і четвертого статті 1 Закону № 2491-ІІІ імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію. Статтею 6 Закону № 2491-ІІІ визначено повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції і підпорядкованих йому органів. Так, за приписами частини 1 пунктів два і три цієї норми спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються. Стаття 9 Закону № 2491-ІІІ встановлює умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання дозволу на імміграцію. Так, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції. Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою. Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається. Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання. З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж не надання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та, як слідство, дозвіл на імміграцію та посвідка на проживання в Україні не видаються. Статтями 10, 11 зазначеного Закону передбачено, що дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України. Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви. Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою КМУ від 26.12.2002 № 1983. У відповідності до пп. 2 п. 2 цього Порядку, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей. Згідно п. 12 Порядку, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: - формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; - надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; - здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції. З наведених норм вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання. Під час судового розгляду справи з`ясовано та підтверджено Відповідачем, що в ході відповідної перевірки встановлено, що 30.07.2012 ВГІРФО УМВС України в Дніпропетровській області громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 було надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі пункту 4 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію», датований 31.07.2012 УМВС України в Дніпропетровській області посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 , з безстроковим терміном дії. Отже, при прийнятті рішення про надання Позивачу дозволу на імміграцію в Україні суб`єкт владних повноважень проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України Позивача та керуючись Законом України "Про імміграцію" та Закону України «Про правовий статус іноземців», підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію Позивачу не виявив, у зв`язку з чим було надано посвідку на постійне проживання в Україні. Відповідно до ст. 12 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України. Відповідно до п.п. 21-24 Порядку, дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав. Питання щодо скасування дозволу вправі порушити орган внутрішніх справ, інший орган виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію. Для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію відповідне подання надсилається до органу, який приймав рішення про надання такого дозволу. Департамент, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти. Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держкомкордону. Частиною 1 статті 13 Закону України "Про імміграцію" передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання. Законом України "Про імміграцію" встановлено вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого вбачається, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта. З матеріалів справи вбачається, що громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 дозвіл на імміграцію в Україну надано на підставі пункту 4 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію», як неповнолітній дитині, яка прибула в Україну разом з бабусею, яка є його опікуном, громадянкою Республіки Узбекистан ОСОБА_4 . Суд встановлено, що з моменту документування Позивача посвідкою на постійне проживання, не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтування скасування дозволу на імміграцію. Відповідач у справі зазначені обставини не наводить і документально не підтверджує. Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, що Позивачем надавалися Відповідачу свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність; Відповідачем не надано суду вироку суду, яким Позивача засуджено до позбавлення волі, та будь-яких доказів того, що дії Позивача становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; Відповідачем також не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення Позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. Отже, Відповідачем не доведено та до матеріалів справи не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування Позивача на території України з`явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені ст. 12 Закону України "Про імміграцію". З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що під час судового розгляду справи Відповідачем не надано до суду належних та достатніх доказів стосовно правомірності прийнятого рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд враховує й те, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. За даних обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції під час розгляду даної справи об`єктивно, повно, всебічно дослідив обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, застосував до правовідносин, які виникли між сторонами у справі, норми права які регулюють саме ці правовідносини, зроблені судом першої інстанції висновки відповідають фактичним обставинам справи та підтверджуються належними письмовими доказами, які зібрані та досліджені судом під час розгляду даної адміністративної справи, рішення суду першої інстанції у даній справі про задоволення адміністративного позову прийнято без порушення норм процесуального та матеріального права, і тому рішення суду першої інстанції у даній адміністративній справі від 19 жовтня 2020 року необхідно залишити без змін. Доводи апеляційної скарги Відповідача спростовуються дослідженими у справі доказами і не можуть бути підставою для скасування рішення суду, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення. Керуючись статтями 243, 310, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області - залишити без задоволення. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2020 року у справі №160/9542/20 - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. В повному обсязі постанова складена 28 січня 2021 року. Головуючий - суддя В.В. Мельник суддя С.В. Сафронова суддя Д.В. Чепурнов