Постанова 4807 № 937/10434/19

Дата документу 20.01.2021 Справа № 937/10434/19 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №937/10434/19 Головуючий у 1 інстанції Бахаєв І.М. Провадження № 22-ц/807/105/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 січня 2021 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Полякова О.З. за участю секретаря судового засідання Книш С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 серпня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку майна в порядку спадкування за законом,- В С Т А Н О В И Л А: У грудні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку майна в порядку спадкування за законом. В обґрунтування позову зазначено, що 19.03.1980 його мати - уклала шлюб з ОСОБА_1 , який став йому вітчимом. За час шлюбних відносин ОСОБА_1 з матір`ю позивача - ОСОБА_4 від держави тримали квартиру АДРЕСА_1 . 14.03.2000 вітчим ОСОБА_1 , на підставі рішення Мелітопольського виконавчого комітету №33/1 від 23.02.2000 отримав Свідоцтво про право власності на вказану квартиру. ІНФОРМАЦІЯ_1 мати позивача ОСОБА_4 будучи зареєстрованою з позивачем та мешкаючи з вітчимом за зазначеною адресою, померла. Участь в похованні померлої мати брав позивач та відповідач ОСОБА_1 . Позивач в дотримання норм чинного законодавства, не звернувся з заявою до нотаріальної контори, про прийняття спадщини після померлої матері, фактично успадкувавши 1/4 частини вказаної квартири. Але, відповідач не надав до нотаріальної контори заяву про виділ Ѕ частини квартири у праві спільної сумісної власності, за померлою. А тому позивачу відмовлено постановою нотаріуса від 12.12.2019 у видачі Свідоцтва про право на спадщину. Вказане стало підставою для звернення до суду з даним позовом. Просив суд визнати за ним право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 серпня 2020 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на ј частини квартири АДРЕСА_1 , що належала на праві сумісної приватної власності ОСОБА_4 , в порядку спадкування за законом, після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, незастосування норми матеріального права, які у даній справі підлягають застосуванню, та порушення норми процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Вирішити питання витрат на правничу допомогу. Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача,пояснення учасників процесу,перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Згідно ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Згідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. За нормами ч. ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним нормам. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 є спадкоємцем першої черги за законом, з заявою про відмову від прийняття спадщини до нотаріальної контори не звертався, має бажання прийняти спадщину, проте відсутній документ, що посвідчує право власності на майно, яке належить спадкодавцю, позбавлений можливості отримати у нотаріуса свідоцтво про право власності на спадкове майно. Проте, колегія суддів не погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Встановлено та з матеріалів справи вбачається, що батьками ОСОБА_3 є ОСОБА_5 та ОСОБА_6 19 березня 1980 року ОСОБА_6 уклала шлюб з ОСОБА_1 та змінила прізвище на « ОСОБА_7 ». Під час перебування в зареєстрованому шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_4 набули квартиру АДРЕСА_1 . 14 березня 2000 року ОСОБА_1 на підставі рішення Мелітопольського виконавчого комітету №33/1 від 23.02.2000 отримав Свідоцтво про право власності від 14.03.2000 на вказану квартиру. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла. Відповідно до ст. 1261 ЦК України ОСОБА_3 та ОСОБА_1 є спадкоємцями першої черги за законом. Відповідно до довідки про реєстрацію місяця проживання відділу реєстрації виконкому ММР ЗО від 07.06.2019 № 2901, за адресою: квартира АДРЕСА_1 , станом на 08.10.2018 зареєстровано місце проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 , будучи зареєстрованим та мешкаючи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, не звернувся з заявою до нотаріальної контори, про прийняття спадщини після померлої матері, фактично успадкувавши 1/4 частини вказаної квартири. Проте, вказані висновки суду спростовуються матеріалам справи. Так, згідно Довідки з місця проживання від 16.04.2019 року та Довідки з місця проживання від 11.02.2020 року вбачається, що ОСОБА_3 не проживає за адресою: квартира АДРЕСА_1 з 1997 року. у квартирі зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_4 після смерті ОСОБА_4 в квартирі постійно проживає та прописаний ОСОБА_1 (а.с. 38, 39). Крім того, згідно Акту про не проживання особи за місцем реєстрації від 11.02.2020 року встановлено, що ОСОБА_3 зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 не проживає з 1997 року по теперішній час (а.с. 40). Заочним рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 07.08.2020 року ОСОБА_3 було визнано таким, що втратив право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 . Рішення суду набрало законної сили 09.09.2019 року. Вказаним рішенням суду встановлено, що ОСОБА_3 у спірній квартирі хоча і зареєстрований, однак з 1997 року не проживає без поважних причин та там не має його особистих речей. У відповідності до вимог ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що саме та обставина, що позивач у спірній квартирі не прожив на момент смерті спадкодавця і є обґрунтованою підставою для визнання його таким, що не прийняв спадщину на підставі ч. 3 ст. 1268 ЦК України, оскільки норми зазначеної статті свідчать про те, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Проте, суд першої інстанції на вказані обставини не звернув уваги та не надав належної оцінки, що призвело до ухвалення незаконного рішення суду. Висновки суду першої інстанції про те, що реєстрація місця проживання ОСОБА_3 є належним підтвердження того, що він вважається таким, що прийняв спадщину, є хибними та таким, що не ґрунтуються на законі. Положеннями ч.3 ст. 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Саме постійне проживання зі спадкодавцем на час смерті, а не реєстрація у спірній квартирі, є підставою для спадкування. Проте, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивач та його представник, навпаки, повністю підтверджують той факт, що позивач у вказаній квартирі не прожив. Відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України викладених в п. 23 постанови від 30 травня 2008 року N 7 «Про судову практику у справах про спадкування», будь-яка особа, яка постійно проживала разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається такою, що своєчасно прийняла спадщину. Враховуючи вищевикладене, сама по собі реєстрація місця проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не може свідчити відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України про своєчасність прийняття спадщини. Аналогічний висновок зроблено Верховним Судом України в постанові від 03.11.2010 року у справі №6-7165св09. Відповідно до постанови Верховного Суду № 355/832/17 від 10.04.2020 року, судом було встановлено, що державна реєстрація позивача у спірному житловому будинку сама по собі не є беззаперечним доказом його постійного проживання на момент смерті матері за адресою реєстрації, оскільки документально спростована належними та допустимими доказами. Таким чином, суд першої інстанції залишив поза увагою ту обставину, що саме постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини є підставою для визнання спадкоємця таким, а не лише реєстрація місця його проживання за адресою місця проживання спадкодавця. Посилання суду в частині того, що ОСОБА_3 було відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на спадщину у зв`язку з тим, що відсутній правовий документ, що посвідчує право власності на майно, яке належить спадкодавцю, а тому іншого способу як визнати за ним право власності на спадкове майно, не має, є необґрунтованими виходячи з наступного. Відповідно до п. 23 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику у справах про спадкування» №7 від 30.05.2008 року, в якому зазначено, що у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Згідно листа Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.03.2013 року «24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту у судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюєтся або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Вищевикладеного суд першої інстанції не врахував, не з`ясував обставини справи та не надав їм належної оцінки що призвело до ухвалення помилкового рішення у справі. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду першої інстанції до скасування з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позовних вимог. В апеляційній скарзі скаржник просить стягнути з ОСОБА_3 витрати на правничу допомогу у суді першої інстанції у сумі 3000 грн. та 1000 грн. за розгляд справи в апеляційній інстанції, а всього на загальну суму 4000 грн. На підтвердження понесення вказаних витрат надав копію договору про надання правничої допомоги № 31 від 29.09.2020 року; копію додаткової угоди №1 від 29.09.2020 року.; оригінал ордеру АР №1024632 від 29.09.2020 року. В матеріалах справи міститься договір про надання правової допомоги від 10.02.2020 року та Додаткова угода №1 до Договору про надання правової допомоги №8 від 10.02.2020 року. Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Пунктами 1, 2 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Аналіз змісту наведеної частини статті дає підстави для висновку, що можливість подання сторонами доказів в підтвердження понесених судових витрат, в тому числі і витрат на професійну правничу допомогу у відповідній інстанції, процесуальний закон ставить у залежність від процесуальної стадії розгляду справи у конкретній інстанції. Тобто, докази на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу у суді першої інстанції подаються до закінчення судових дебатів у справі саме в суд першої інстанції, або протягом п`яти днів після ухвалення рішення судом першої інстанції за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Докази на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції, відповідно подаються до закінчення судових дебатів під час перегляду справи у суді апеляційної інстанції, або протягом п`яти днів після ухвалення рішення апеляцією за умови, що до закінчення судових дебатів у суді апеляційної інстанції сторона зробила про це відповідну заяву. Повторне подання доказів в суді апеляційної (касаційної) інстанції в підтвердження розміру витрат на правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції, процесуальний закон не вимагає. Положення частини тринадцятої статті 141 ЦПК України зобов`язують суд апеляційної чи касаційної інстанції змінити розподіл судових витрат, якщо відповідний суд не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове. Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Отже, ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України). Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Зазначена правова позиція викладена зокрема у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 199/3939/18-ц (провадження № 61-15441св19). З матеріалів справи вбачається, що за умовами Договору №8 від 10.02.2020 року та Договору №32 від 29.09.2020 року про надання правової допомоги розмір гонорару, який клієнт сплачує бюро за надану в межах цього Договору допомогу визначається сторонами окремою Додатковою угодою (а.с.41, 117). Відповідно до Додаткової угоди №1 до договору про надання правової допомоги № 8 від 10.02.2020 року та Додаткової угоди №1 до договору про надання правової допомоги №32 від 29.09.2020 року визначено порядок оплати юридичних послуг за надання правової допомоги, а також її вид та кількість послуг (а.с. 42, 118) В матеріалах справи відсутні докази документально підтверджених відповідачем судових витрат на професійну правничу допомогу в суді першої та апеляційної інстанції. Відповідачем у суді першої та апеляційної інстанції до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення не надавалися документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Як зазначила Велика Палата Верховного суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Оскільки, в порушення ч. 8 ст. 141 ЦПК України, відповідачем не було надано у встановлений строк належних доказів на підтвердження понесених ним витрат на правову допомогу, то заявлені ним вимоги про відшкодування витрат на правничу допомогу задоволенню не підлягають. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Хаджинастасиу проти Греції», національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію; у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кузнецов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. На підставі викладеного, керуючись п.2 ч.1 ст.374, ст.ст.376, 381, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 серпня 2020 року у цій справі скасувати та прийняти постанову наступного змісту. У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку майна в порядку спадкування за законом відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 27 січня 2021року. Головуючий Судді: