Постанова 4807 № 334/1107/17

Дата документу 26.01.2021 Справа № 334/1107/17 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №334/1107/17 Головуючий у 1 інстанції Баруліна Т.Є. Провадження № 22-ц/807/321/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 січня 2021 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Кухаря С.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення суми боргу за договором позики, - В С Т А Н О В И ЛА: У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення суми боргу за договором позики. В обґрунтування позову зазначено, що 13.02.2015 року він надав в борг за розпискою суму в розмірі 5000 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 135 200,0 грн., ОСОБА_3 , терміном до 13.03.2016 року, що підтверджено розпискою. На теперішній час сума боргу ОСОБА_3 йому не повернута, вона відмовляється добровільно повернути борг. Він багато разів намагався вирішити ситуацію з боргом, але ОСОБА_3 не погоджується ані повернути борг, ані забезпечити його виконання своїм майном, шляхом укладення нотаріально посвідченого договору застави. ОСОБА_3 повідомила, що наявне в неї нерухоме майно вона подарує своєму рідному братові і тоді він взагалі свої гроші не поверне. Посилаючись на вищевикладене, просив суд стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 135 200,0 грн. та понесені судові витрати. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати за проведення експертизи у розмірі 12 500 грн. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом неповно з`ясовані всі обставини справи, та посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Вирішити питання судових витрат. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Згідно із ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що розписка від 13.02.2015 року, яка є підставою позову ОСОБА_4 не підтверджує факту передачі ним 13.02.2015 року відповідачу ОСОБА_3 5000 доларів США, що в ній вказані, а відповідачем отримання зазначений коштів від позивача, тому позовні вимоги про стягнення грошових коштів за договором позики не ґрунтуються на вимогах закону. Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції виходячи з наступного. Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4 надано оригінал розписки, в якій зазначено про те, що ОСОБА_3 взяла у ОСОБА_4 суму у розмірі 5000 доларів США 13.02.2015 року та зобов`язалась повернути до 13.03.2016 року. (а.с.42) В позовній заяві позивач посилається на те, що в передбачені розпискою строки та на теперішній час позичені грошові кошти ОСОБА_3 не повернула та ухиляється від виконання взятих на себе зобов`язань. Положеннями статті 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. За приписами статті 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Судом першої інстанції вірно встановлено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Встановлено, що ОСОБА_3 підтвердила написання даної розписки, однак заперечувала щодо отримання коштів та пояснювала що розписка була написана під примусом 13.02.2016 року. Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 07.05.2018 року призначено судово-технічну експертизу, проведення якої було доручено експертам Київської незалежної судово-експертної установи. Згідно Висновку експерта №2562 від 19.07.2018 року за результатами проведення фізико-хімічної експертизи матеріалів документів в цивільній справі №334/1107/17 (провадження 2/334/567/18), аналізуючи показники старіння, які відображують залишковий вміст феноксіетанолу в штрихах, встановлено, що об`єкт виконано в період серпень 2015 - квітень 2016 років, що не відповідає зазначеній в документі даті - 13.02.2015 року. Отже, давність виконання рукописного тексту боргової розписки (а.с.42) датованої 13.02.2015 року, складеної від імені ОСОБА_3 про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 5000 доларів США в борг, із зобов`язанням повернути позичені кошти до 13.03.2016 року, не відповідає вказаній в розписці даті. Положеннями статті 1051 ЦК України визначено, що позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти насправді не були одержані. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші насправді не були одержані. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини. Відповідно до Правової позиції Верховного Суду України у справі № 6-79цс14 визначено, що «згідно норм ст. ст. 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов`язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання». Відповідно до правового висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 24.02.2016 року № 6-50 цс16, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Судом першої інстанції встановлено, що розписка, як документ, що підтверджує боргове зобов`язання має містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів. З наданої позивачем розписки вбачається, що 13.02.2015 року ОСОБА_3 отримала кошти від ОСОБА_4 . Проте, згідно Висновку експерта №2562 від 19.07.2018 року за результатами проведення фізико-хімічної експертизи матеріалів документів в цивільній справі №334/1107/17 (провадження 2/334/567/18), встановлено, що об`єкт виконано в період серпень 2015 - квітень 2016 років. Таким чином, судом зроблено вірний та обґрунтований висновок, з урахуванням проведеної експертизи, про те, що у лютому 2015 року ОСОБА_3 не писала розписку та не отримувала кошти від ОСОБА_4 . В апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що кошти надавалися в борг двічі, що спочатку 13.02.2015 року була написана розписка на отримання коштів у сумі 3000 доларів США, згодом у грудні 2015 року було надано ОСОБА_3 ще в борг 2000 доларів США, тому ОСОБА_5 написала нову розписка на 5000 доларів США, а розписку на 3000 доларів США ОСОБА_5 особисто знищила, однак дата в розписці була зазначена попередня, а саме 13.02.2015 року. Проте, колегією суддів вказані доводи оцінюються критично, враховуючи проведену у справі експертизу. В позовній заяві позивач посилається на те, що грошові кошти у сумі 5000 доларів США були передані 13.02.2015 року ОСОБА_3 , що підтверджується наявною розпискою написаною відповідачкою. Разом з тим, написана ОСОБА_3 розписка, яка надана позивачем від 13.02.2015 року, відповідно до проведеної експертизи №2562 від 19.07.2018 розписка написана в період серпень 2015 - квітень 2016 років, що дає підстави для висновку, що у лютому 2015 року ОСОБА_3 не писала розписку, тобто дана розписка не підтверджує передачу коштів 13.02.2015 року, тобто даною розпискою не підтверджено факт передачі ОСОБА_4 13.02.2015 року ОСОБА_3 5000 доларів США, а тому за своєю правовою природою не породжує правовідносин, що могли б виникнути, виходячи з договору позики від 13.02.2015 року. Враховуючи положення статей 80, 81 ЦПК України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що розписка від 13.02.2015 року, яка є підставою позову ОСОБА_4 не підтверджує факту передачі ним 13.02.2015 року відповідачу ОСОБА_3 5000 доларів США, що в ній вказані, а відповідачем отримання зазначених коштів від позивача. З огляду на зазначене, судом першої інстанції на підставі зібраних у справі доказів та враховуючи проведену в ході розгляду справи експертизу, зроблено вірний та обґрунтований висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову. Висновок суду про стягнення з позивача на користь відповідача понесених судових витрат зроблено з урахуванням вимог статей 133, 141 ЦПК України. Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанцій по суті вирішення спору та не дають підстав вважати, що судом неправильно застосовано та порушено норми матеріального і процесуального права. Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно. Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права. При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник. З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позову. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону. З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову. На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Враховуючи те, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення - судові витрати в силу ст. 141 ЦПК України перерозподілу не підлягають. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня 2020 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 26 січня 2021 року. Головуючий Судді: