Постанова 4851 № 440/3545/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 січня 2021 р.Справа № 440/3545/20 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Подобайло З.Г., Суддів: Бартош Н.С. , Чалого І.С. , за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 07.09.2020 року, головуючий суддя І інстанції: С.О. Удовіченко, м. Полтава, повний текст складено 07.09.20 року по справі № 440/3545/20 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України третя особа Ліквідаційна комісія Управління МВС України в Полтавській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Міністерства внутрішніх справ України , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Ліквідаційна комісія управління МВС України в Полтавській області в якому просить: - визнати протиправною бездіяльність Міністерства внутрішніх справ України про відмову в прийнятті рішення про визнання ОСОБА_1 ветераном органів внутрішніх справ відповідно до пункту 3 статті 5 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист"; - зобов`язати Міністерство внутрішніх справ України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 та прийняти рішення про надання їй статусу ветерана органів внутрішніх справ відповідно до пункту 3 статті 5 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист"; - стягнути із Міністерства внутрішніх справ України моральну шкоду в розмірі 246 680 грн. В обґрунтування позовної заяви позивач зазначив, що відповідачем протиправно відмовлено у визнанні ОСОБА_1 ветераном органів внутрішніх справ відповідно до пункту 3 статті 5 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист". Оскільки позивач є особою з інвалідністю другої групи з 07 березня 2018 року. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 07.09.2020р. позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною відмову Міністерства внутрішніх справ України у прийнятті рішення про визнання ОСОБА_1 ветераном органів внутрішніх справ відповідно до пункту 3 статті 5 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист", викладену в листі Департаменту персоналу, організації освітньої та наукової діяльності Міністерства внутрішніх справ України від 10 січня 2020 року № 22/6-79. Зобов`язано Міністерство внутрішніх справ України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 та прийняти рішення про надання їй статусу ветерана органів внутрішніх справ відповідно до пункту 3 статті 5 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист". В решті позовних вимог відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5 382,65 грн. ОСОБА_1 , не погодившись з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову , подала апеляційну скаргу , вважає , що рішення суду прийнято з порушенням вимог чинного законодавства України, цьому судом не в повному обсязі з`ясовані обставини справи, неповно досліджені докази, не вірно застосовано норми як матеріального так і процесуального права, що потягло до прийняття невірного рішення щодо стягнення моральної шкоди. Вказує , що посадові особи Міністерства внутрішніх справ України свідомо порушили право позивача щодо надання на статусу ветерана органів внутрішніх справ відповідно до пункту 3 статті 5 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист». Відповідач цинічно з неповагою поставився до постанови Другого апеляційного суду від 28 листопада 2019 року в справі № 440/368/19 не забажав дотримуватись Конституції України свідомо повторно порушив законодавство України та відмовив ОСОБА_1 в наданні статусу ветерана органів внутрішніх справ відповідно до пункту 3 статті 5 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист», що підтверджується - листом з Департаменту персоналу, організації освітньої та наукової діяльності Міністерства внутрішніх справ України від 10 січня 2020 року за вихідним номером 22/6-79. Такими тривалими негативними діями посадові особи Відповідача вказують що Держава України не є соціальною та правовою, відсутній принцип верховенства права, що принизило мене як громадянина України та негативно вплинуло на її емоції та знаходяться в причинно-наслідковому зв`язку. Вважає, що за такі дії відповідач повинен нести покарання, а позивач має право отримати справедливу сатисфакцію та обґрунтовується в розмірі 246 680,0 грн. Дана сума розраховується з прожиткового мінімуму на одну особу з працездатних осіб на 1 січня 2018 року в сумі 1762,0 грн, відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» помножити на 200-кратний прожитковий мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності II групи відповідно до положень частини 6 статті 23 Закону України «Про міліцію» » (у редакції, яка була чинною до 07 листопада 2015 року) та Постанови КМУ № 850 від 21 жовтня 2015 року «Про затвердження Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції», далі помножити на 70 відсотків ступенів втрати професійної працездатності відповідно до довідки про результати визначення у застрахованої особи ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, серії АГ № 0005329 від 19.03.2018 року (1762*200*70 = 246 680,0 грн.). Викладене підтверджується письмовими доказами, які додані до позовної заяви, а саме : листом Ліквідаційної комісії Управління МВС України в Полтавській області від 31 липня 2018 року вихідний номер 4/К-679 про відмову Міністерством внутрішніх справ України про надання статусу ветерана органів внутрішніх справ ; листом з Департаменту персоналу, організації освітньої та наукової діяльності Міністерства внутрішніх справ України від 10 січня 2020 року за вихідним номером 22/6-79 про відмову Міністерством внутрішніх справ України про надання статусу ветерана органів внутрішніх; пенсійним посвідченням серії НОМЕР_1 від 12.07.2018 року.; свідоцтво про хворобу № 523-С від 22 жовтня 2015 року ; довідкою про результати визначення у застрахованої особи ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, серії АГ № 0005329 від 19.03.2018 (встановлено 70 відсотків ступенів втрати професійної працездатності); довідкою до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12ААБ № 706464 від 22.04.2020 року ; постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2019 року в справі № 440/368/19.». Вважає , що суд першої інстанції не виконав ОСНОВНИЙ ЗАКОН УКРАЇНИ, в якому в положеннях статті 56 Конституції України визначено , що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.». Крім того суд першої інстанції в своєму рішення не навів послання на правові висновки Верховного Суду. Вважає, що суд першої інстанції помилково прийняв до свого внутрішнього переконання, про відсутність посилань ОСОБА_1 в позовній заяві на обставини, які б свідчили про заподіяння моральних страждань позивачу внаслідок неправомірних дій відповідача. В зв`язку з чим суд першої інстанції не дотримав норми матеріально права відповідно до частиною 5 статті 17 Конституції України, статті 56 Конституції України, статті 23,статті 1173, частини 1 статті 1174 Цивільного кодексу України та не дотримані процесуальні вимоги відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України. Посилається на висновки , викладені Верховним Судом в постановах від 27 листопада 2019 року по справі № 750/6330/17, від 24 березня 2020 року по справі № 818/607/17. Просить суд апеляційної інстанції рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 07 вересня 2020 року скасувати частково в частині відмови в стягненні моральної шкоди , позовні вимоги щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 246 680,0 грн задовольнити, в іншій частині рішення залишити без змін, стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов`язані з розглядом справи в апеляційному провадженні , а саме на професійну правничу допомогу на суму гонорару в розмірі 2306, 85 грн . Сторони по справі повідомлені належним чином про день, час та місце судового розгляду апеляційної скарги. Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні згідно приписів ст. 229 КАС України. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції , ОСОБА_1 навчалась в Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого на заочному факультеті № 2 з 01 вересня 1994 року (наказ № 132-с від 26 лютого 1994 року). Наказом № 255-с від 12 вересня 1996 року вона була відрахована з академії у зв`язку з невиконанням умов контракту. Наказом № 299-с від 11 листопада 1996 року ОСОБА_1 поновлена в академії. Наказом № 30-с від 06 лютого 2000 року вона була відрахована з академії у зв`язку з її закінченням, що підтверджується листом від 06 грудня 2005 року №

531. В період з 01 серпня 1999 року до 30 жовтня 2015 року позивач проходила службу в органах внутрішніх справ, що підтверджується довідкою від 02 жовтня 2018 року № 35Аз/115/12/02/03-2018. Майор міліції, слідчий відділення розслідування злочинів лінії карного розшуку слідчого відділу Кременчуцького міського відділу ОСОБА_1 звільнена з органів внутрішніх справ 30 жовтня 2015 року за п. 64 "б" (у запас через хворобу) на підставі наказу УМВС в Полтавській області від 30 жовтня 2015 року №609 о/с. Вислуга років станом на 30 жовтня 2015 складає 20 років 02 місяці 14 днів. Безперервний стаж служби в органах внутрішніх справ становить 19 років 02 місяці 29 днів. Позивач є пенсіонером органів внутрішніх справ, отримує пенсію по інвалідності відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб". Крім того ОСОБА_1 згідно довідки до акту огляду МСЕК серії 12 ААБ № 706464, за результатом повторно огляду встановлено II групу інвалідності з 01 квітня 2020 року безтерміново, захворювання , ТАК, пов`язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ (а.с. 22). 20 квітня 2018 року позивач звернулась до ліквідаційної комісії Управління МВС України в Полтавській області із заявою щодо встановлення їй відповідно до пункту 3 частини першої статті 5 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист" від 24 березня 1998 № 203/98-ВР (надалі - Закон №203/98-ВР) статусу ветерана органів внутрішніх справ. Членом ліквідаційної комісії - завідувач СППЗ ГУНП Мельником В.О. листом від 31 липня 2018 року №4/К-679 повідомлено, що законодавством визначено, що для надання статусу ветерана органів внутрішніх справ обов`язковою умовою є наявність відповідної календарної вислуги, а не інших періодів (навчання тощо). Відповідно до розрахунку вислуги років та витягу з наказу про звільнення від 30 жовтня 2015 року №609о/с безперервна вислуга ОСОБА_1 становить 19 років 02 місяці 29 днів (а.с. 20). Не погодившись з цією відмовою, позивач звернулась до суду. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2019 року по справі № 440/368/19 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, ліквідаційної комісії управління МВС України в Полтавській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії повністю (офіційне посилання в Єдиномому державному реєстрі судових рішень -http://reestr.court.gov.ua/Review/ 83753418). Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задоволено частково. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2019 року по справі № 440/368/19 - скасовано. Прийнято нове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задl6;волено частково. Визнано протиправною відмову ОСОБА_2 ;квідаційної комісії Управління МВС України в Полтавській області в наданні статусу ветерана органів внутрішні 93; справ Кожухар Оксані Борисівні. Зобов`язано Лікв110;даційну комісію Управління МВС України в Полтавській області направити до Департаменту персоналу, організації освітньої та наукової діяльності Міністерства внутрішніх справ України документи для вирішення питання про надання ОСОБА_3 статусу ветерана органів внутрішніх справ (офіційне посилання в Єдиному державному реєстрі судових рішень - http://reestr.court.gov.ua/Review/85961218). Листом від 10 січня 2020 року № 22/6-79 Департамент персоналу, організації освітньої та наукової діяльності МВС України повідомив ОСОБА_1 , що за дорученням керівництва Міністерства, в межах компетенції, розглянуто лист від 18 грудня 2019 року № 6827/3к та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2019 року по справі № 440/368/19. Відповідно до Інструкції до повноважень Департаменту персоналу організації освітньої та наукової діяльності МВС як уповноваженого структурного підрозділу належить зберігання та видача (заміна) посвідчення "Ветеран органів внутрішніх справ" та нагрудного знака відповідно до чинного законодавства. Прийняття відповідного комісійного рішення щодо надання статусу "Ветеран органів внутрішніх справ" не передбачено вказаною Інструкцією. В описовій частині рішення суд помилково ототожнює поняття прийняття рішення про встановлення статусу учасника бойових дій та надання статусу "Ветеран органів внутрішніх справ". Ветеранами органів внутрішніх справ визнаються особи за умови наявності таких факторів: громадянство України, бездоганна служба, 25 і більше років вислуги в календарному або 30 та більше років у пільговому обчисленні (з яких не менше 20 років становить вислуга в календарному обчисленні), встановлення I та II групи, яка настала внаслідок захворювання, одержаного в період проходження військової служби і служби в органах внутрішніх справ і наявність вислуги 20 років і більше, звільнення в запас або у відставку відповідно до законодавства. Ураховуючи особливий статус осіб, які проходять службу в органах внутрішніх справ, сам факт того, що ОСОБА_1 до вступу на службу в органи внутрішніх справ навчалась у вищому навчальному закладі, не є підставою для зарахування зазначеного періоду навчання до вислуги років, яка дає право на отримання статусу ветерана органів внутрішніх справ. Станом на дату звільнення вислуга служби в органах внутрішніх справ ОСОБА_1 у календарному обчисленні становить 19 років 02 місяці 29 днів, що недостатньо для надання їй статусу "Ветеран органів внутрішніх справ" відповідно до пункту третього статті 5 Закону (а.с. 37-38). Не погоджуючись із фактичною відмовою у прийнятті рішення про надання статусу ветерана органів внутрішніх справ відповідно до пункту 3 статті 5 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист", позивач звернулася до суду. Частково задовольняючи позовні вимоги , суд першої інстанції виходив з того , що ОСОБА_1 повністю відповідає критеріям, необхідним для надання їй статусу ветерана органів внутрішніх справ, таким чином, з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів ОСОБА_1 , суд зобов`язав Міністерство внутрішніх справ України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 та прийняти рішення про надання їй статусу ветерана органів внутрішніх справ відповідно до пункту 3 статті 5 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист". Відмовляючи у задоволенні позову про стягнення із МВС України моральної шкоди в розмірі 246 680 грн, суд першої інстанції виходив з того , що позивачем не надано належних та достатніх доказів на підтвердження факту заподіяння йому моральної шкоди відповідачем, отже, відсутні підстави для задоволення вимог позивача про стягнення моральної шкоди. Відповідно до ч. ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів зазначає, що в межах доводів і вимог апеляційної скарги перевірці правильності підлягають висновки суду першої інстанцій у цій справі щодо наявності підстав для стягнення на користь позивача моральної шкоди. Так , стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Згідно зі статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Отже, під моральною шкодою законодавець розуміє втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року у справі № 580/194/19. При цьому, у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 червня 2019 року у справі № 825/1030/17. Разом з тим, колегія суддів зазначає , що суду слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Верховним судом у постанові від 27 листопада 2019 року у справі №750/6330/17 зазначено, що загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56). В постанові Верховного Суду від 10.04.2019р. у справі №464/3789/17 викладена правова позиція, згідно якої виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України). У позовній заяві , апеляційній скарзі та згідно пояснень позивача , наданих в судовому засіданні , вбачається , що позивач , неотримавши належну відповідь на його запити про надання інформації від 18.12.2019 та від 27.01.2020, вимушений був вивчити медичне та юридичне законодавство, вимушений був звернутися до суду у зв`язку з чим він став неврівноважений, змінились відносини з людьми, втратив можливість працювати , зневірився в справедливості тощо , тобто зазнав моральної шкоди. Однак, такі доводи не можуть слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов`язково підтверджена належними та допустимими доказами. Судом не встановлено причинно-наслідкового зв`язку між стверджуваним позивачем порушенням його звичайного ритму життя, що позбавило можливості в реалізації своїх звичок та бажань, приниження його честі та гідності, психологічного стану та неправомірними діями відповідача, що виразились у бездіяльності Міністерства внутрішніх справ України про відмову в прийнятті рішення про визнання ОСОБА_1 ветераном органів внутрішніх справ відповідно до пункту 3 статті 5 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист", що є предметом оскарження у цій справі. Позивачем не доведено факту завдання немайнових втрат, спричинених моральними чи фізичними стражданнями, які призвели до негативних змін у житті особию , як і не доведені самі негативні зміни у житті. Не доведено, в чому безпосередньо полягає завдана їй моральна шкода, та з яких міркувань вона виходила, визначаючи розмір шкоди та якими доказами це підтверджується. Тобто , позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів в підтвердження заявленої позовної вимоги про стягнення із МВС України моральної шкоди в розмірі 246 680 грн. Беручи до уваги те, що позивачем не доведено і не надано судам першої та апеляційної інстанцій відповідних доказів завдання їй моральної шкоди, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову у цій частині вимог. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 818/1434/17, від 19 жовтня 2020 року у справі № 580/194/19. Колегія суддів зазначає, що сам по собі факт протиправної поведінки відповідача не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 20 лютого 2018 року в справі № 818/1394/17. З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для стягнення на користь позивача моральної шкоди, що обумовлює відмову в задоволенні позову в цій частині. В апеляційній скарзі апелянт звертає увагу суду на визначені Верховним Судом підходи до відшкодування моральної шкоди у справах № 750/6330/17 та № 818/607/17. Однак, позивач не врахувала, що згідно з правовою позицією Верховного Суду, що викладена в постанові від 24 березня 2020 року у вказаних справах, при вирішенні спору про стягнення моральної шкоди належить дослідити оцінку рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду, яка залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого , а визначенні розміру моральної шкоди належить дослідити наявність негативного впливу на позивача, а також визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. Отже, звертаючись із вимогами про відшкодування моральної шкоди позивачка в розумінні ч. 1 ст. 77 КАС України повинна довести настання для неї негативних наслідків та, щонайменше, зазначити у чому саме вони полягають та у якій форм виражені. Невиконання таких вимог призводить до неможливості оцінки ступеня завданої їй шкоди і визначення співмірність розміру відшкодування. Колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29). При цьому, у рішення ЄСПЛ по справі Ґарсія Руіз проти Іспанії (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід. Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно зі ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, рішення або ухвалу-без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують. Враховуючи, що колегія суддів не змінює судове рішення та не ухвалює нове, враховуючи вимоги ст. 319 КАС України розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 07.09.2020 року по справі № 440/3545/20 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді(підпис) (підпис) Н.С. Бартош І.С. Чалий Повний текст постанови складено 18.01.2021 року