Постанова Дніпровський апеляційний суд № 212/10324/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/695/21 Справа № 212/10324/19 Суддя у 1-й інстанції - Дехта Р. В. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 січня 2021 року м.Кривий Ріг Справа № 212/10324/19 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Зубакової В.П. суддів - Барильської А.П., Бондар Я.М. секретар судового засідання - Євтодій К.С. сторони: позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Фустіченко Анна Вікторівна, на рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 08 квітня 2020 року, яке ухвалено суддею Дехтою Р.В. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 13 квітня 2020 року, - В С Т А Н О В И В: У грудні 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: Виконавчий комітет Покровської районної у місті ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Позовна заява обґрунтована тим, що в неприватизованій квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані та проживають ОСОБА_2 , 1960 р.н,, ОСОБА_1 , 1989 р.н. та її малолітня донька ОСОБА_5 , 2011 р.н., В зазначеній квартирі також зареєстровані але не проживають понад один рік без поважних причин брат та сестра позивачки ОСОБА_1 : ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Відповідачі не сплачують комунальні платежі, в утриманні житла участі не беруть, їхніх особистих речей в квартирі немає і, взагалі, квартирою вони не цікавляться. Позивачі зазначили, що перешкод в користуванні жилим приміщенням відповідачам не чинили, а факт реєстрації відповідачів порушує їх право на вільне розпорядження і користування майном, вони позбавлені можливості оформити субсидію та приватизувати квартиру, що слугувало підставою для звернення до суду із цим позовом. Просили суд визнати ОСОБА_6 та ОСОБА_7 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_2 . Позивачка ОСОБА_2 , додатково до обставин, викладених у позовній заяві, пояснила суду першої інстанції, що відповідачі є її дітьми, діти проживали у вищезазначеній квартирі лише півтора року. Коли дітям було півтора року, то діти сильно захворіли та ії було позбавленню батьківських прав та дітей помісти до дитячого будинку у селищі Софіївка. Вона намагалась розшукати дітей, але це їй не вдалося. Рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 08 квітня 2020 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Фустіченко А.В., просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що судом першої інстанції в повній мірі не досліджені всі обставини справи, та розгляд справи відбувся однобоко. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно вважав відповідачів дітьми-сиротами, адже вони вже повнолітні та не виявили зацікавленості у користуванні спірною квартирою. При цьому, зазначає, що реєстрація відповідачів у квартирі порушує право позивачів на вільне розпорядження і користування майном, вони позбавлені можливості оформити субсидію та приватизувати квартиру. Відзив на апеляційну скаргу не подано. Заслухавши суддю-доповідача, позивачок ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , їх представника - адвоката Фустіченко А.В., які, кожна окремо, підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що позивачі зареєстровані та мешкають у квартирі АДРЕСА_2 . За відомостями, наданими відділом реєстрації місця проживання громадян Виконавчого комітету Покровської районної у місті ради за вказаною адресою реєстрації позивачів також є зареєстровані інші особи ОСОБА_5 2011 року народження (донька позивачки ОСОБА_1 ), ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідачі у справі. Відповідачі у справі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 народились 01 серпня 1992 року. За відомостями відділу реєстрації місця проживання громадян Виконавчого комітету Покровської районної у місті ради відповідачі зареєстровані в квартирі АДРЕСА_2 саме з дня народження, з 01.08.1992 року по теперішній час. У якості письмового доказу у підтвердження заявлених вимог, позивачами надано суду акт про не проживання осіб за місцем прописки, складений (без зазначення дати) мешканцями будинку АДРЕСА_3 , підписи яких засвідчені директором ТОВ «Центробуд» у якому йдеться про те, що починаючи з 2007 року у квартирі АДРЕСА_4 не мешкають відповідачі у справі. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачами не надано належних та допустимих доказів відсутності поважних причин непроживання відповідачів у спірній квартирі, що свідчить про відсутність підстав для задоволення даного позову про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, на підставі положень статті 71 ЖК України. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї, за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у постанові від 12.04.1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст.71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї, тощо) суд може продовжити пропущений строк. Коли відсутній повернувся на жилу площу за згодою членів сім`ї, його не можна вважати таким, що втратив право на жилу площу. Якщо ж він вселився в жиле приміщення всупереч волі членів сім`ї і був відсутнім понад встановлені строки без поважних причин, то суд вправі визнати його таким, що втратив право на жилу площу. Коли в жилому приміщенні не залишалися члени сім`ї особи, яка була відсутня, його повернення в це приміщення до часу розгляду спору в суді є істотною обставиною, але вона не може бути безспірною підставою до відмови в позові, а повинна оцінюватись у сукупності з іншими обставинами. Отже, звертаючись до суду із позовною вимогою про визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням відповідно до ст..71,72 ЖК України, позивачі повинні належними та допустимими доказами довести факт не проживання відповідачів за місцем своєї реєстрації понад шість місяців та відсутність поважності причин такого не проживання. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК України, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. Тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. При цьому, житлове законодавство не встановлює вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Відповідачі ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстровані та вселені до квартири АДРЕСА_2 , з моменту народження, як члени сім наймача позивачки ОСОБА_2 , яка є їх матір`ю, тобто набули право користування зазначеним житловим приміщенням на законних підставах. В суді першої інстанції позивачка ОСОБА_2 пояснила, що відповідачі є її дітьми, по відношенню до яких її було позбавлено батьківських прав коли дітям виповнилося півтора роки, та їх помістили до дитячого будинку у селищі Софіївці Дніпропетровської області Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що відповідачі вибули зі спірної квартири не з власної волі, а у зв`язку з сімейними обставинами. Позивачами ж не надано, ані суду першої інстанцїі, ані суду апеляційної інстанції, належних та допустимих доказів відсутності поважних причин непроживання відповідачів у спірній квартирі. Що стосується акту про непроживання, складеного (без зазначення дати) мешканцямми будинку АДРЕСА_3 , підписи яких засвідчені директором ТОВ «Центробуд», то цей доказ не містить обставин щодо причин відсутності відповідачів у спірному жилому приміщенні, та йому судом була дана оцінка у відповідності з вимогами ст.89 ЦПК України. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що "Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції". Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна зазначити, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. За таких обставин, зважаючи на вибуття відповідачів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , із квартири АДРЕСА_2 , яка безумовно була їх єдиним житлом,не з власної волі, відсутність у матеріалах справи доказів щодо наявності у відповідачів іншого життя, яке можна було б вважати їх постійним місцем проживання, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, згідно положень статті 71 ЖК України, й доводи апеляційної скарги правильність таких висновків суду не спростовують. Доводи апеляційної скарги про те, що реєстрація відповідачів у квартирі порушує право позивачів на вільне розпорядження і користування майном, вони позбавлені можливості оформити субсидію та приватизувати квартиру, колегією суддів не приймаються, оскільки ці обставини не є правовою підставою для позбавлення осіб права на житло, яке гарантоване пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Фустіченко Анна Вікторівна, - залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 08 квітня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повне судове рішення складено 13 січня 2021 року. Головуючий: Судді: