Постанова Дніпровський апеляційний суд № 211/6368/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/2256/26 Справа № 211/6368/24 Суддя у 1-й інстанції - Юзефович І. О. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 квітня 2026 року м.Кривий Ріг Справа № 211/6368/24 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Зубакової В.П. суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О. секретар судового засідання - Матвійчук Ю.К. сторони: позивач ОСОБА_1 , відповідачка ОСОБА_2 , яка діє від свого імені і в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 на рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 жовтня 2025 року, яке ухвалене суддею Юзефовичем І.О. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 07 жовтня 2025року, - В С Т А Н О В И В: У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє від свого імені і в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа Служба у справі дітей виконкому Довгинцівської районної у місті Ради, про визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Позовна заява обґрунтована тим, що відповідачі по справі ОСОБА_2 та малолітня ОСОБА_3 доводяться позивачу донькою та онукою. В 1992 році позивачу був виданий ордер №83/2 на житлове приміщення квартиру АДРЕСА_1 , на нього та на членів його родини. Відповідачі в спірній квартирі не проживають з 2017 року без поважних причин, комунальні послуги не сплачують, особистих речей в квартирі немає. Позивач самостійно сплачує комунальні послуги, які нараховуються, що ставить його у скрутне становище. Враховуючи вищевикладене, позивач звернувся до суду із вказаним позовом та просив визнати ОСОБА_2 та малолітню ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 жовтня 2025 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд не врахував всіх обставин, зазначених у позовній заяві, зокрема, факт відсутності відповідачки ОСОБА_2 разом з її малолітньою донькою ОСОБА_3 протягом тривалого часу у спірній квартирі. Відповідачка ОСОБА_2 жодного разу не зверталася до компетентних органів з приводу наявності у неї перешкод у користуванні житлом, а тому є підстави вважати її такою, що не проживає у квартирі без поважних причин. Зазначає, що відповідачка ОСОБА_2 не сплачує комунальні послуги та не утримує житло, що завдає позивачеві незручності та фактично весь тягар з утримання майна лежить на ньому. Вважає, що суддя першої інстанції Юзефович І.О. був упередженим під час розгляду справи та висловив свою позицію по суті спору в одному із судових засідань щодо неправомірності позбавлення житла малолітньої дитини та запропонував позивачеві надати заяву від відповідачки ОСОБА_2 про згоду на зняття з реєстрації. Відзив на апеляційну скаргу не подано. Заслухавши суддю-доповідача, позивача ОСОБА_1 та його представника адвоката Кисилевича С.Ф., які, кожен окремо, підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що в 1992 році позивачу ОСОБА_1 був виданий ордер №83/2 на житлове приміщення квартиру АДРЕСА_1 на нього та на членів його родини, серед яких була відповідачка ОСОБА_2 (а.с.5). Квартира №83 в будинку АДРЕСА_2 не приватизована та є комунальною власністю. Згідно довідки ОСББ «Каскад-7» м. Кривого Рогу в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (а.с.6 обор.) На підтвердження факту непроживання відповідачів в квартирі за адресою: АДРЕСА_3 , позивач долучив до позову Акт від 12.08.2024 року, що складений та посвідчений мешканцями будинку АДРЕСА_2 та головою ОСББ «Каскад-7), в якому зазначено, що відповідачі у зазначеній квартири не мешкають з 2017 року по теперішній час. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з недоведення позивачем наявності правових підстав для задоволення даного позову про визнання відповідачів ОСОБА_2 та малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням, на підставі положень статті 71 ЖК України, адже єдиною підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Сама по собі відсутність відповідачів у квартирі не свідчить про втрату особами інтересу до житлового приміщення. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За вимогами частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Спір виник з приводу визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Кривого Рогу, тобто, на спірні правовідносини поширюються положення статей 71, 72 ЖК України. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у постанові від 12.04.1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст.71 ЖК), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї, тощо) суд може продовжити пропущений строк. Коли відсутній повернувся на жилу площу за згодою членів сім`ї, його не можна вважати таким, що втратив право на жилу площу. Якщо ж він вселився в жиле приміщення всупереч волі членів сім`ї і був відсутнім понад встановлені строки без поважних причин, то суд вправі визнати його таким, що втратив право на жилу площу. Коли в жилому приміщенні не залишалися члени сім`ї особи, яка була відсутня, його повернення в це приміщення до часу розгляду спору в суді є істотною обставиною, але вона не може бути безспірною підставою до відмови в позові, а повинна оцінюватись у сукупності з іншими обставинами. Отже, звертаючись до суду із позовною вимогою про визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням відповідно до ст.ст. 71,72 ЖК України, позивач повинен належними та допустимими доказами довести факт не проживання відповідача за місцем своєї реєстрації понад шість місяців та відсутність поважності причин такого не проживання. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. Тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що "Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції". Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна зазначити, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони на інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, обґрунтування наявності обставин, на які посилаються сторони у справі, повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача. Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження факту непроживання відповідачів в квартирі за адресою: АДРЕСА_3 , позивач долучив до позову Акт від 12.08.2024 року, що складений та посвідчений мешканцями будинку АДРЕСА_2 та головою ОСББ «Каскад-7), в якому зазначено, що відповідачі у зазначеній квартири не мешкають з 2017 року по теперішній час. Натомість, вказаний Акт не містить відомостей про причини їх відсутності, тоді як підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. При цьому, суду не представлено належних та допустимих доказів, що відповідачка ОСОБА_2 , яка діє від свого імені і в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відмовляються від оплати житлово-комунальних послуг та інших витрат на утримання майна, а так само, будучи членом сім"ї наймача (донькою), не сплачує такі платежі безпосередньо, або на рахунок позивача (банківські виписки, рахунки про оплату житлово-комунальних послуг). Також матеріали справи не містять доказів наявності заборгованості з житлово-експлуатаційних послуг, а так само одноособового їх понесення виключно позивачем. Відповідно до вказаного, у матеріалах справи немає доказів, які би підтверджували наявність обставин, що сукупно могли би стати підставою для припинення права користування житлом відповідачами. Таким чином, згідно із чинним законодавством лише наявність переконливих доказів щодо тривалої відсутності особи без обґрунтованих причин, може бути підставою для припинення права користування житлом. Оскільки такі обставини не були доведені, підстави для задоволення вимог щодо припинення права користування житлом відсутні. Посилання в апеляційній скарзі на упередженість судді Юзефовича І.О. під час розгляду справи, який висловив свою позицію по суті спору в одному із судових засідань щодо неправомірності позбавлення житла малолітньої дитини та запропонував позивачеві надати заяву від відповідачки ОСОБА_2 про згоду на зняття з реєстрації, колегією суддів не приймаються, оскільки роз`яснення учасника справи порядку подання доказів у вказаній категорії справи не свідчить про упередженість судді та не є підставою для скасування рішення суду. Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених апелянтом у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 жовтня 2025 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 07 квітня 2026 року. Головуючий: Судді: