Постанова Миколаївський апеляційний суд № 487/4436/20

11.01.21 22-ц/812/78/21 Єдиний унікальний номер судової справи: 487/4436/20 Провадження № 22-ц/812/73/21 Провадження №22-ц/812/78/21 Суддя-доповідач апеляційного суду - Самчишина Н.В. Постанова іменем України 11 січня 2021 року м. Миколаїв Справа № 487/4436/20 Миколаївській апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого Самчишиної Н.В., суддів: Лисенка П.П., Серебрякової Т.В., із секретарем судового засідання - Горенко Ю.В., за участю: представника позивача - Труби К.Б., - відповідача ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2 , поданої його представником - адвокатом Трубою Клавдією Борисівною, та ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Афоніної С.М., в приміщенні цього ж суду в м. Миколаєві, вступну та резолютивну частини проголошено о 13 год. 05 хв., повний текст рішення складено 27 жовтня 2020 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування витрат, понесених на утримання квартири, що є об`єктом спільної сумісної власності, встановила: 05 серпня 2020 року ОСОБА_2 , діючи через свого представника Трубу К.Б. , звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення витрат на утримання квартири, що є об`єктом їх спільної сумісної власності. Позивач зазначав, що з 24 липня 2009 року по 01 жовтня 2019 року перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. Під час шлюбу ними придбана квартира АДРЕСА_1 , яка є їх спільною сумісною власністю та належить їм, виходячи з рівності часток, по Ѕ кожному. Починаючи з травня 2019 року відповідач з дитиною в спільній квартирі не проживають. Ним за період з травня 2019 року по липень 2020 року сплачено ОСББ «Фрунзе-14» - 3 750 грн., з травня 2019 року по травень 2020 року за опалення - 4 232 грн. 03 коп., 07 травня 2019 року за ремонт системи опалення 550 грн., за постачання та транспортування газу за період з червня 2019 року по лютий 2020 року - 31 грн., за водопостачання з червня 2019 року по січень 2020 року -21 грн, а всього 8 584 грн. 03 коп. Посилаючись на те, що він самостійно сплачує житлово-комунальні послуги та несе усі витрати по утриманню вказаної квартири, а відповідач, будучи співвласницею, відмовляється добровільно повернути йому половину суми сплачених платежів, ОСОБА_2 просив суд стягнути з ОСОБА_1 на його користь 4 292 грн. 01 коп. сплачених житлово-комунальних послуг та 3 840 грн. 80 коп. судових витрат. У відзиві на позовну заяву відповідач ОСОБА_1 , заперечуючи проти позову, посилалася на те, що з вини позивача вона не могла користуватися квартирою, придбаною ними у шлюбі, право власності на яку було оформлено за позивачем, а також на те, що на теперішній час спір щодо поділу зазначеної квартири перебуває у провадженні Заводського районного суду м. Миколаєва, тобто частки співвласників спірної квартири не визначені. Вимоги позивача про стягнення понесених судових витрат на оплату правничої допомоги адвоката відповідач вважала недоведеними, з огляду на надану лише квитанцію про переказ грошових коштів та перебування в провадженні суду декількох справ. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2020 року позов ОСОБА_2 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 4 292 грн. 01 коп. витрат на оплату житлово-комунальних послуг та 840 грн. 80 коп. судового збору. В задоволенні вимог про стягнення судових витрат на правничу допомогу відмовлено. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з його обґрунтованості. Відмовляючи у стягненні витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано договору про надання правової допомоги від 31 березня 2020 року, за яким виписано ордер ВЕ №1018664, детальний опис робіт (наданих послуг) виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, внаслідок чого суд вважав, що позбавлений можливості перевірити чи відповідають витрати укладеному договору. В апеляційній скарзі представник позивача адвокат Труба К.Б., посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просила рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови у стягненні судових витрат на правничу допомогу і ухвалити нове рішення про задоволення цих вимог та стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат на правничу допомогу в сумі 3 000 грн. Апеляційна скарга мотивована тим, що разом з позовом була надана квитанція про сплату послуг адвоката, в судовому засіданні наданий детальний опис робіт (наданих послуг). Доказами наданих послуг є позовна заява, підписана та подана до суду, участь у судових засіданнях, подання доказів до суду. За такого, представник позивача вважала, що суду надані належні та допустимі докази понесених позивачем витрат на правничу допомогу. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 , просила скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові в повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального і матеріального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що з вини позивача відповідачка не могла користуватися квартирою, придбаною ними у шлюбі, право власності на яку було оформлено за позивачем. Сторони після розірвання шлюбу не змогли дійти згоди щодо користування та поділу спільної квартири. Суд першої інстанції дійшов хибного висновку, що виходить за межі предмету спору, щодо часток сторін у квартирі, оскільки спір про визначення часток та поділу квартири перебуває у провадженні Заводського районного суду м. Миколаєва, тобто не визначені співвласники спірної квартири і їх відповідні частки. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у судовому засіданні, обговоривши доводи апеляційних скарг, з`ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційні скарги представника позивача та відповідача не підлягають задоволенню, з таких підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції врахувавши правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 19 серпня 2020 року у справі №703/2200/15-ц (провадження №61-7289св20), виходив з того, що відповідач, як співвласник квартири, зобов`язана нести тягар по оплаті половини витрат щодо утримання майна, що є у спільній частковій власності, а співвласник або співвласники, які виконали солідарний обов`язок щодо сплати необхідних витрат на утримання майна, мають право вимагати від іншого співвласника їх відшкодування у рівній частці (право зворотної вимоги- регрес), навіть якщо між сторонами відсутні договірні відносини щодо розподілу витрат на утримання спірної квартири та відповідачі житлово-комунальними послугами не користувались. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду. Так, спірні правовідносини є сукупністю цивільних, житлових та сімейних правовідносин, які слід вирішувати виходячи із норм цивільного, житлового і сімейного законодавств. За статтею 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно із частиною четвертою статті 319 ЦК України власність зобов`язує. Відповідно до статті 322 ЦК України, власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. В силу статей 69,70 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя частки кожного з них є рівними. Стаття 360 ЦК України закріплює правило про відповідальність кожного із співвласників відповідально до належної йому частки перед третіми особами. За частиною першою статті 151 ЖК України, громадяни, які мають у приватній власності жилий будинок (квартиру), зобов`язані забезпечувати його схоронність, проводити за свій рахунок поточний і капітальний ремонт, утримувати в порядку придомову територію. Як вбачається з матеріалів справи, сторонами по ній є колишні чоловік та дружина, які 24 липня 2009 року зареєстрували шлюб. Під час шлюбу, 11 серпня 2016 року за договором купівлі-продажу, вони набули у спільну сумісну власність квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстрували за позивачем. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 серпня 2019 року, яке набрало законної сили 01 жовтня 2019 року, шлюб між сторонами розірвано. Судом було встановлено, що сторони протягом року разом не проживали, спільного господарства не вели. Позивач у квартирі не проживала та участі у витратах по її утриманню та збереженню не приймала. Позивач також в квартирі не проживав. Ухвалою судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 13 квітня 2020 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, зокрема щодо поділу зазначеної квартири. На час перегляду справи судом апеляційної інстанції поділ квартири не проведено. Приладами обліку постачання газу та водопостачання квартира обладнана. Позивач оплачував житлово-комунальні послуги на загальну суму 8 584, 03 грн. Зокрема, з теплопостачання за травень, листопад, грудень 2019 року та січень, лютий, березень, квітень 2020 року на загальну суму 4 232 грн. 03 коп., послуги ОСББ «Фрунзе-14» за період з травня 2019 року по липень 2020 року у загальному розмірі 3 750 грн. (250 грн. х 15), газопостачання травень 2019 (показники лічильника 1 куб.) - 10 грн., грудень 2019 року без показників лічильника 1 грн., за транспортування газу за січень 2020 року - 20 грн., водопостачання травень 2019 року (показники лічильника 1 куб.) - 20 грн., за грудень 2019 року без показників лічильника - 1 грн., та в травні 2019 року 550 грн. збір за ремонт системи опалення. За такого, суд першої інстанції дослідивши обставини справи вірно встановив права і обов`язки сторін, та відповідно до вимог чинного законодавства, дійшов обґрунтованого висновку, що з моменту припинення ведення спільного господарства та розірвання сторонами шлюбу, відповідач зобов`язана відшкодувати понесені позивачем витрати на утримання житла та прибудинкової території належної сторонам у рівних частках квартири, оскільки такі є необхідними витратами на утримання спільного майна. У зв`язку з чим, суд обґрунтовано задовольнив ці позовні вимоги. При цьому, суд першої інстанції не вийшов за межі заявленого позову. Посилання в апеляційній скарзі відповідача на те, що вона не повинна відшкодувати позивачу кошти на утримання майна, у зв`язку з тим, що на час розгляду справи частки сторін не визначені, висновків суду не спростовують, оскільки її право власності на Ѕ частину спірної квартири, на час її набуття у 2016 році у шлюбі з позивачем, презумувалось. За таких обставин, висновок суду про те, що не визначення частки у спільній власності кожного із колишнього подружжя, немає правового значення, є вірним. Апеляційний суд відхиляє аргументи відповідача про безпідставність вимог позивача про відшкодування йому витрат на утримання житла через те, що вона з вини ОСОБА_2 в квартирі не проживала та послугами не користувалась. Так, з матеріалів справи вбачається, що на підтвердження заперечень щодо не користування квартирою з вини позивача, ОСОБА_1 надала відповідь Заводського відділу поліції ГУНП в Миколаївській області від 13 серпня 2020 року №13491/52-20, згідно якого була розглянута заява ОСОБА_1 щодо вжиття заходів до колишнього чоловіка, ОСОБА_2 , у зв`язку зі створенням перешкод доступу у квартиру. Між тим, матеріали справи не містять доказів, які б свідчили, що відповідач не є споживачем оплачених позивачем житлово-комунальних послуг та позивач безпідставно проводив їх оплату за відповідача. За такого, саме по собі невикористання співвласником житла не є підставою невнесення ним оплати на утримання квартири, що є об`єктом спільної сумісної власності, які, в даному випадку, є необхідними витратами на утримання та збереження спільного майна. Тому висновок суду першої інстанції про те, що відповідач повинна відшкодувати позивачу вказані витрати, є правильним. Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 . За такого, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 та скасування оскаржуваного рішення. Як вбачається з апеляційної скарги ОСОБА_2 , поданої її представником - адвокатом Трубою К.Б., предметом апеляційного розгляду є перевірка законності рішення суду першої інстанції щодо відмови у стягненні з відповідача витрат на професійну правничу допомогу. Як зазначалось вище, рішення суду в цій частині мотивоване тим, що позивачем не надано договору про надання правової допомоги від 31 березня 2020 року, за яким виписано ордер ВЕ №1018664, детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, внаслідок чого суд вважав, що позбавлений можливості перевірити чи відповідають витрати укладеному договору. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року №5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон №5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Пунктом 9 частини 1 статті 1 Закону №5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини 1 статті 1 Закону №5076-VI). Відповідно до статті 19 Закону №5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону №5076-VI). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 через свого представника - адвоката - Трубу К.Б., подав до суду позов до ОСОБА_1 про відшкодування витрат, понесених на утримання квартири, що є об`єктом спільної сумісної власності. Представництво інтересів позивача у справі здійснювала адвокат Труба К.Б. на підставі ордеру Серії ВЕ №1018664 та договору про надання правової допомоги б/н від 31 березня 2020 року. У вказаній справі, як зазначив представник позивача в апеляційній скарзі, представник позивача складав позовну заяву та приймав участь у підготовчому судовому засіданні 23 вересня 2020 року тривалістю 25 хвилин та у судовому засіданні 19 жовтня 2020 року тривалістю 39 хвилин (а.с.64-67, 87-90). При цьому представником позивача суду першої інстанції не було надано договору про надання правової допомоги від 31 березня 2020 року, розрахунку фактичних витрат позивача на професійну правничу допомогу у даній справі, відповідно до якого було видано ордер на вказану допомогу, обґрунтування опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, з огляду на заперечення відповідача щодо таких витрат представника позивача у даній справі за наявності надання цим же представником правової допомоги у іншій справі по спору між тими самими сторонами. Представником позивача також не надано акта виконаних робіт. Не надано вказаних документів і суду апеляційної інстанції. Згідно квитанції АТ КБ «Приватбанк» від 31 липня 2020 року позивачем на рахунок Труби К.Б. перераховано 3 845 грн. (а.с.38). Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2020 року позивачу відмовлено у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу. Дослідивши вказане, з огляду на ненадання позивачем доказів (договору, рахунків тощо) та заперечення відповідача щодо недоведеності позивачем надання такої допомоги адвокатом у даній справі у заявленому розмірі, а також дотримання прав відповідача заявити клопотання про зменшення розміру витрат у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність позивачем понесених витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду даної справи у суді першої інстанції у розмірі 3 000 грн. За такого колегія суддів вважає, що висновок районного суду про відсутність у повному обсязі підстав для задоволення вимог позивача до відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу відповідає обставинам справи та вимогам законодавства, а тому рішення суду у вказаній частині підлягає залишенню без змін. Керуючись статтями 374, 375, 382 ЦПК України, суд постановив: Апеляційні скарги ОСОБА_2 , поданої його представником - адвокатом Трубою Клавдією Борисівною, та ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України, може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий Н.В. Самчишина Судді: П.П. Лисенко Т.В. Серебрякова Повний текст постанови складено 11 січня 2021 року.