Постанова 4810 № 408/794/20-ц

Справа № 408/794/20-ц Провадження № 22-ц/810/517/20 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 грудня 2020 року м. Сєвєродонецьк Луганський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Лозко Ю.П. суддів : Кострицького В.В., Стахової Н.В., за участю секретаря судового засідання Лобанцева С.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Луганського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Скворцова Алла Юріївна на рішення Біловодського районного суду Луганської області від 24 червня 2020 року ухваленого судом у складі судді Булгакова Г.В. в приміщенні того ж суду у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди встановив: У березні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом в якому посилаючись на ст. 56 Конституції України, Закон України «Про бородьбу з тероризмом» ст. 86 Кодексу цивільного захисту України, ст. ст. 22, 1166 ЦК України просив стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на його користь за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом у вигляді руйнування житлового будинку АДРЕСА_1 , у сумі 1 124 880 гривень шляхом стягнення з Державної казначейської служби України. Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач є власником житлового будинку АДРЕСА_1 . 24 липня 2015 року в результаті терористичного акту під час проведення антитерористичної операції належне позивачу житло було зруйновано. Позивач зазначив, що державою Україною шкоду за руйнування будинку не відшкодовано, не вжито необхідних превентивних заходів, для забезпечення права гарантованого Конвенцією, як того вимагає стаття 1 Конвенції. Рішенням Біловодського районного суду Луганської області від 24 червня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі позивач посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процессуального права, невідповідність висновків обставинам справи, що призвело до ухвалення незаконного рішення про відмову в задоволенні позову, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача Сідарбас О.С., яка діє в інтересах Кабінету Міністрів України посилаючись на законність оскаржуваного рішення суду першої інстанції, правильність висновків суду та необгрунтованість доводів апеляційної скарги просила залишити рішення суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Представник відповідача Державної Казначейської служби України, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, до судового засідання не з`явився, що відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю - доповідача, доводи та пояснення позивача ОСОБА_1 , свідка ОСОБА_2 , представників учасників справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного. За змістом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної інстанції. Відповідно до ч.2, ч.5 ст.263 ЦПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ч. 1, ч.2 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає. Відмовляючи в задоволенні позову суд виходив з того, що позивачем не доведено обставин на які він посилається у позові зокрема, позивачем не надано оригінал акту про пожежу від 24.07.2015 року складеного Станично - Луганським МРВ ГУ ДСНС України в Луганській області, а з наданої копії неможливо встановити його зміст, тому цей акт не прийнятий судом в якості доказу; акт обстеження технічного стану належного позивачу будинку складено більж ніж через 4 роки після настання події про які вказує позивач, також не надано доказів передачі ним зруйнованого житла на користь Станично - Луганської райдержадміністрації або Станично - Луганської селищної ради у визначеному ст. 347 ЦК України порядку, та не оскаржено рішення органу місцевого самоврядування щодо неможливості прийняття від позивача, як постраждалого право власності на зруйноване житло; не доведено шкоду у заявленому позивачем розмірі при цьому ані позивачем ані його представником не заявлено клопотань про проведення судово будівельно - технічної єкспертизи; не надано доказів щодо статусу потерпілої особи у будь якому кримінальному провадженні. Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів суд апеляційної інстанції доходить висновку про те, що указані висновки суду першої інстанції є помилковими, не відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону. Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником житлового будинку б. АДРЕСА_1 , в якому зареєстрований з 25 травня 1998 року та проживав до липня 2015 року (а.с.8,11,16-18). З серпня 2017 року позивач ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою, фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.10) Згідно копії акту про пожежу від 24 липня 2015 року складеного Станично-Луганським МРВ ГУ ДСНС України в Луганській області, житловий будинок АДРЕСА_1 власником якого є ОСОБА_1 24 липня 2015 року (пошкоджений після артобстрілу) повністю, пожежею знищено покриття та перекриття будинку,стін, майно,хатні речі, техніка (а.с.19) Згідно акту обстеження технічного стану житлового приміщення (будинку, квартири), складеного Станично-Луганською селищною радою 24.09.2019 року, належний ОСОБА_1 житловий будинок АДРЕСА_1 під час проведення АТО в Луганській області був зруйнований обстрілами, не відновлювався, знаходиться на лінії зіткнення, проживання в ньому неможливе (а.с. 28). У листопаді 2019 року позивач звертався до Станично Луганської селищної ради щодо видачі довідки про встановлення статусу особи, яка постраждала від надзвичайної ситуації та надання грошової компенсації за зруйноване житло (а.с.29-31). Допитана апеляційним судом в якості свідка за клопотанням представника позивача ОСОБА_3 вказала про те, що позивач є її рідним племінніком, 24 липня 2015 року близько о 06 ранку було здійснено артилерійський обстріл смт. Станиця Луганська, під час якого внаслідок прямого потрапляння снаряду був зруйнований належний позивачу будинок АДРЕСА_1 , в цей час вона знаходилась біля цього будинку і отримала тілесні ушкодження у вигляді осколкових поранень нижніх кінцівок. 24.12.2019 року за заявою ОСОБА_3 органом досудового розслідування: Станично-Луганським відділом поліції Головного управління Національної поліції в Луганській області до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення за ч. 2 ст. 258 КК України, згідно з якими 24.07.2015 року близько о 06:00 невстановленими особами зі сторони тимчасово непідконтрольної території так званої «ЛНР» було здійснено артилерійський обстріл смт. Станиця Луганська, під час якого внаслідок прямого потрапляння снаряду був зруйновиний житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який належить на праві приватної власності ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також внаслідок обстрілу ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 були спричинені тілесні ушкодження у вигляді мінно вибухової травми, осколкових поранень нижніх кінцівок, номер кримінального провадження:12019130570000706 (а.с.27) Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Статтею 10 ЦПК Українивизначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Частиною першоюстатті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зістаттею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першоюстатті 321 ЦК Україниправо власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Статтею 21 Конституції Українипередбачено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Устатті 22Конституції Українипроголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цієюКонституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Відповідно достатті 41 Конституції Україникожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації. У рішеннівід 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» ЄСПЛ указав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (п. 70). Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову. Відповідно до частини першоїстатті 175 ЦПК Україниу позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьоїстатті 175 ЦПК Українипозовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові. Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Позивач звернувся до суду, мотивувавши позов, зокрема тим, що він не отримав від держави відшкодування за пошкодження (знищення) його майна, на яке позивач, на його думку, має право згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також позивач зазначив, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України. У статті 3 Конституції Українипроголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Відповідно до практики ЄСПЛ принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (п. 184 рішення від 22 червня2004 року у справі «Броньовський проти Польщі», заява №31443/96). Отже, людські права є найвищою соціальною цінністю, їх забезпечення та захист є прямим обов`язком держави. Колегія суддів виходить із того, що посилання позивача як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»тастаттю 86 Кодексу цивільного захисту Україниу взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним. Відповідно й суд неправильно керувався вказаними нормами права при вирішенні спору. Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні. Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, апозитивні зобов`язання- навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав. Так, за певних обставин захистом статті1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див.mutatismutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopeckyv. Slovakia), заява №44912/98, §49-50). Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Позивач обгрунтував розмір завданої йому шкоди за показниками опосередкованої вартості спорудження житла, керуючись при цьому частиною десятоюстатті 86 Кодексу цивільного захисту Українита статтею1Першогопротоколу до Конвенції, а також Наказом Міністерства розвитку громад та територій «Про прогнозні середньорічні показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України на 2020 рік» № 287 від 02 грудня 2019 року. Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до законуі з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того,у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті19 вказаного Закону). З огляду на зміст вказаних положень, реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений вокремому законі.Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівнянняmutatismutandis рішення ЄСПЛ від 24квітня 2014року у справі «Будченко проти України» (Budchenkov.Ukraine), заява №38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30вересня 2014року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyyv. Ukraine, заява № 54904/08). Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту Українипостановою Кабінету Міністрів України від 18грудня 2013року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10липня 2019року № 623, механізм застосування якого не визначений. На підставі викладеного колегія суддів доходить висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до законушкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджену у період проведення антитерористичної операції квартиру. Отже, право на отриманняза рахунок державикомпенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належної позивачу на праві власності квартири, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача. Застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин за аналогією закону (частина восьма статті 8 ЦПК Україниу зазначеній редакції) положень статті 86 Кодексу цивільного захисту України для реалізації позивачем права, передбаченого у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», колегія суддів вважає помилковим. Так, стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання). Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодувань винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті84 Кодексу цивільного захисту України). Отже, апеляційний суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивач, зокрема, зазначав, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважав, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акта будинку у розмірі реальної його вартості. Також позивач посилався на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення будинку; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджену внаслідок терористичного акта будинку;нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ. Зазначені доводи позивача колегія суддів вважає такими, що доведені. Так, відповідно до статті1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділіI цієї Конвенції. Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме:у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v.Russia), заява №54522/00, §113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatismutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», §114). Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням квартири внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок). Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29червня 2004року щодо суті та від 13липня 2006року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява №8803-8811/02 й інші;рішення ЄСПЛ від 16червня 2015року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia),заява № 13216/05, §188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyanv. Azerbaijan), заява №40167/06, §152-242). Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті1 Першого протоколу до Конвенції. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття13 Конвенції). Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача. До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17 цс

19. Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: Loizidou проти Туреччини від 18 грудня 1996 року, Кіпр проти Туреччини від 10 травня 2001 року, Myra Xenides-Arestis проти Туреччини від 7 грудня 2006 року; Chiragov and Others проти Вірменії [ВП] від 16 червня 2015, п. 199, Sargsyan проти Азербайджану [ВП]від 16 червня 2015 року). У справі Dokic проти Боснії та Герцеговини (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року) суд підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна». На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно достатті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України. В будь-якому випадку, на наше переконання, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави. У справі Mikail Tuzun проти Туреччини (рішення ЄСПЛ від 27 листопада 2018 року) справжній обсяг матеріальної шкоди заявника виявився лише після складання звіту експерта на прохання суду. Незважаючи на цей звіт, суд присудив суму, яку позивач вимагав спочатку. ЄСПЛ дійшов висновку, що було б необґрунтованим очікувати, що заявник знає точний розмір своєї матеріальної шкоди у момент звернення до національного суду. У цій справі було констатоване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Розглядаючи питання відновлення справедливості для такої великої кількості постраждалих людей, права власності яких було порушено, ЄСПЛ у справі Ксенідес-Артис проти Туреччини (2005) визнав, що: «Суд постановив, що порушення прав заявника [...] походить із розповсюдженої проблеми, що зачіпає велику кількість людей, а саме необґрунтоване перешкоджання «поваги до дому» заявника і «мирному користуванню його майном». Крім того, Суд не може ігнорувати той факт, що приблизно 1400 майнових справ, що розглядаються в Суді, були подані переважно греками-кіпріотами проти Туреччини»23. З цієї причини Суд постановив, що Туреччина має запровадити ефективний засіб правового захисту протягом трьох місяців для забезпечення оперативного відшкодування збитків за порушення майнових та інших прав, передбачених Конвенцією, не тільки заявнику в зазначеній справі, а й усім заявникам, чиї подібні справи було розглянуто в Суді

24. Це змусило Уряд Туреччини створити «Комісію з нерухомого майна» (КНМ), до складу якої входили колишній Генеральний секретар та заступник Генерального секретаря Ради Європи. Згодом, у своєму рішенні у справі Демопоулос та інші проти Туреччини (2010), Велика палата Суду виявила, що КНМ надала доступну та ефективну систему відшкодування. Обов`язком Верховного Суду є формування практики, заповнення прогалин у законодавстві, дотримуючись принципу верховенства права та пріоритетності захисту прав людини. Тому колегія суддів бере до уваги висновки щодо застосування відповідних норм права, зроблені Верховним Судом у своїй постанові від 19 лютого 2020 року під час розгляду справи № 423/2245/16-ц. Якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду України впродовж 5 років, це не має унеможливлювати захист права власності позивача, який гарантований Конституцією України. Враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, колегія суддів, вважає, що позивачем доведено, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно його права власності на таке майно, а тому порушення його права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави. Визначаючи розмір такої компенсації, колегія суддів, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшла висновку, що стягненню підлягає грошова сума у розмірі 150 000,00 грн. Враховуючи наведене вище, висновки до яких дійшов суд першої інстанції є помилковими. Отже, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 150 000, 00 грн, виходячи при цьому з наведених вище підстав та обґрунтування позову. Керуючись ст. ст.367,374,376 ЦПК України, апеляційний суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Біловодського районного суду Луганської області від 24 червня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди задовольнити частково. Стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на корить ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) грошову компенсацію у розмірі 150000 грн. Постанова Луганського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту. Дата складення повної постанови 07 грудня 2020 року. Головуючий Ю.П. Лозко Судді: В.В. Кострицький Н.В. Стахова