Постанова Сьомий апеляційний адміністративний суд № 240/6094/20

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 240/6094/20 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Нагірняк М.Ф. Суддя-доповідач - Франовська К.С. 17 грудня 2020 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Франовської К.С. суддів: Совгири Д. І. Боровицького О. А. , за участю: секретаря судового засідання: Ременяк С.Я., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : 13 квітня 2020 року громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до Управління Державної міграційної служби України у Житомирській області про визнання протиправним та скасування рішення від 26 лютого 2020 року за № 18014300002871 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну та просив зобов`язати відповідача повторно розглянути подану ним заяву про надання дозволу на імміграцію в Україну. Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2020 року у позові ОСОБА_2 відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги повністю. Скаржник вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, висновки викладені у рішенні суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, суд неправильно застосував норми матеріального права, рішення прийняте з порушенням норм процесуального права, без врахування принципу верховенства права з підстав викладених в апеляційній скарзі. Звертає увагу суду апеляційної інстанції на правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 31.10.2019 (справа №820/1560/17), від 11.12.2019 ( справа № 240/6247/18). У відзиві Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області вказує на безпідставність доводів апеляційної скарги і просить її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без зсін. Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановив суд та підтверджено матеріалами справи, 18 грудня 2019 року громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 , звернувся до Житомирського районного відділу Управління Державної міграційної служби України у Житомирській області із клопотанням про надання йому дозволу на імміграцію в Україну на підставі п.6 ч.2 ст.4 Закону України "Про імміграцію" (син ОСОБА_1 - громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_3 документований посвідкою на постійне проживання в Україні). В заяві ОСОБА_2 вказав місце свого проживання в АДРЕСА_1 . За поданою позивачем заявою Управлінням Державної міграційної служби України в Житомирській області 26 лютого 2020 року прийнято рішення № 18014300002871 про відмову громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі п.4 ч.1 ст.10 Закону України "Про імміграцію". Підставою для прийняття оскаржуваного рішення є висновки відповідача про зазначення позивачем в заяві про надання дозволу на імміграцію від 18.12.2019 року свідомо неправдивих відомостей про місце проживання в Україні. Не погоджуючись із діями відповідача, позивач звернувся з означеним позовом до суду. Оцінюючи спірні правовідносини, що виникли між сторонами, апеляційний суд виходить з наступних міркувань. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною першою статті 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України. Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства врегульовано Законом України "Про імміграцію". Так, визначення імміграції міститься у статті 1 вказаного Закону та означає прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; імміграційна віза - це позначка у паспортному документі, що засвідчує право іноземця чи особи без громадянства на в`їзд в Україну для постійного проживання. За приписами ст.9 Закону N 2491-III заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою. Відповідно до вимог пункту 3 частини п`ятої статті 9 цього Закону N 2491-III для надання дозволу на імміграцію до заяви, окрім інших документів, додається також документ про місце проживання особи. Як зазначено в дослідженій судом копії заяви Позивача про надання дозволу на імміграцію в Україну, дійсно в графі "місце проживання в Україні" було зазначено адресу: АДРЕСА_1 (а.с.16-17). Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року № 1983, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, (далі - Порядок № 1983), встановлено процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію. Так, відповідно до пункту 9 Порядку № 1983 СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба у межах своєї компетенції вживають у місячний термін за зверненням ДМС, територіальних органів та підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України "Про імміграцію", до встановлення відомостей, що можуть бути підставою для скасування дозволу на імміграцію згідно із статтею 12 Закону України "Про імміграцію". Згідно з пунктом 14 Порядку № 1983 територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби. Регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять у межах своєї компетенції у місячний термін після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який зробив запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць. Підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію визначені статтею 10 Закону України "Про імміграцію", відповідно до якої дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України. Матеріали справи свідчать, що документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені відповідачем, який приймав документи позивача, перевіряв їх справжність та відповідність вимогам законодавства, та приймав рішення про надання дозволу на імміграцію. Отже, компетентний орган державної влади, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну, проводив необхідну перевірку поданих документів та з`ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, та виявив таку підставу. Як зазначалось, підставою для прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 відповідач обґрунтував приписами п.4 ч.1 ст.10 Закону N 2491-III, а саме зазначення в заяві позивача про надання дозволу на імміграцію свідомо неправдивих відомостей про його місце проживання в Україні. Такий висновок відповідача ґрунтується на матеріалах перевірки, проведеної відповідачем щодо правильності оформлення поданих документів, з`ясування у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію". В ході проведеної перевірки було встановлено, що письмову згоду на реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 у належному їй на праві власності будинку АДРЕСА_1 , надала ОСОБА_4 18.12.20 р.(а.с.23). Як свідчать матеріали перевірки, проведеної шляхом виходу на місце можливої реєстрації місця проживання позивача, будинок АДРЕСА_1 є непридатним для проживання, знаходиться у зруйнованому стані після пожежі 2016 року, що підтверджено фотографіями, доданими до матеріалів перевірки. Суд також встановив, що адресу реєстрації проживання в заяві позивача від 18.12.2019року зазначено зі слів самого позивача та у присутності його сина. Ці обставини підтверджені показами допитаного судом свідка ОСОБА_5 . До такої заяви було долучено заяву власниці будівлі за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.23), яка особисто з`явилась для подання заяви і особу якої встановлено посадовою особою відповідача. Судом також встановлено, що позивач на момент звернення і на даний час проживає в Україні на території Київської області, чого він не оспорював. Наведене підтверджує правильність правової позиції відповідача щодо відсутності у позивача права на звернення з таким клопотанням до територіальних підрозділів Державної міграційної служби України в Житомирській області. На підставі наведеного суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що в заяві ОСОБА_1 від 18.12.2019року про надання дозволу на імміграцію ним свідомо вказані неправдиві відомості про місце проживання в Україні, що в силу вимог п.4 ч.1 ст.10 Закону N 2491-III є самостійною підставою для відмови в наданні дозволу на імміграцію Позивача в Україну. Наведені обставини спростовують доводи апеляційної скарги про невідповідність рішення суду першої інстанції нормам матеріального та процесуального права, а тому апеляційний суд не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції відхиляє доводи скаржника щодо необхідності застосування у цій справі правових позицій, викладених Верховним Судом у постановах від 31.10.2019 (справа №820/1560/17), від 11.12.2019 (справа № 240/6247/18), оскільки наведені правові позиції висловлені за інших обставин, та у контексті інших правовідносин. Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. Частиною 2 ст. 77 КАСУ України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об`єктивно і всебічно з`ясованих обставинах, а доводи апелянта на правомірність прийнятого рішення не впливають та висновків суду не спростовують. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «РуїзТорія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Інші зазначені позивачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. Згідно ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Постанова суду складена в повному обсязі 21 грудня 2020 року. Головуючий Франовська К.С. Судді Совгира Д. І. Боровицький О. А.