Постанова 4855 № 640/7418/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/7418/19 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 грудня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача: Бужак Н. П. Суддів: Костюк Л.О., Кобаля М.І. За участю секретаря: Кондрат Л.Г. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Офісу великих платників податків Державної податкової служби на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 липня 2020 року, суддя Качур І.А., у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Юрія-фарм» до Офісу великих платників податків Державної податкової служби про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,- У С Т А Н О В И Л А: Товариство з обмеженою відповідальністю «Юрія-фарм» звернулось до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Офісу великих платників податків ДПС про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 31.01.2019 року №0000531406, яким товариству збільшено суму грошового зобов`язання з податку на прибуток підприємств на суму 2 071 538 грн та застосовано штрафні (фінансові) санкції на суму 313 851 грн. Згідно з рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 березня 2020 року адміністративний позов задоволено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, Офіс великих платників податків ДПС звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції повністю та ухвалити нове рішення яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, вислухавши думку осіб, що з`явились в судове засідання, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено наступні обставини. Товариство з обмеженою відповідальністю "Юрія-фарм" є частиною міжнародної спеціалізованої фармацевтичної корпорації, що здійснює виробництво та оптовий продаж фармацевтичної продукції, а також здійснює розробку та впровадження у виробництво інноваційних лікарських засобів. Офісом великих платників податків ДФС проведено документальну позапланову виїзну перевірку товариства з питань дотримання вимог податкового законодавства України по взаємовідносинах з ФОП ОСОБА_1 за 2015 та 2016 роки. За результатами перевірки податковим органом складено Акт від 02.01.2019 №2/28-10-14-06-027/30109129, у якому зазначено виявлені під час перевірки порушення позивачем вимог чинного податкового законодавства, зокрема: -порушення ТОВ «Юрія-фарм» пп.134.11 п.134.1 ст. 134, розділу ІІІ ПК України; п. 5 П(С)БО 15 «Дохід», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29.11.1999 року №290 в результаті чого занижено податок на прибуток на суму 2 071 538 грн, у т.ч. за 2015 рік на суму 816 133 грн, за І квартал 2016 року на суму 358 254 грн; ІІ квартал 2016 року на суму 332 397 грн; за ІІІ квартал 2016 року на суму 397 389 грн; за ІУ квартал 2016 року на суму 167 365 грн. Не погоджуючись з висновками Акту перевірки Товариство подало заперечення на Акт від 15.01.2019 №ЮФ/02-14. Відповідно до рішення №4281/10/28-10-14-06 від 28.01.2019 відповідач залишив заперечення товариства без задоволення. На підставі висновків Акту перевірки податковим органом було прийняте податкове повідомлення-рішення № 0000531406 від 31.01.2019, яким позивачу збільшено суму грошового зобов`язання з податку на прибуток підприємств на суму 2 071 538 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції на суму 313 851 грн. Позивач не погодився з позицією відповідача та 14.02.2019 року подав скаргу №ЮФ/02-70. Рішенням про результати розгляду скарги від 12.04.2019 року Державна фіскальна служба України залишила податкове повідомлення-рішення без змін, а скаргу - без задоволення. Не погоджуючись з вищевказаним податковим повідомленням-рішенням та вважаючи його протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом. Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне. Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначення вичерпного переліку податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулюються Податковим кодексом України. Згідно з пунктом 54.3.2 п. 54.3 ст. 54 Падаткового кодексу України контролюючий орган зобов`язаний самостійно визначити суму грошових зобов`язань, зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення (збільшення) від`ємного значення об`єкта оподаткування податком на прибуток або від`ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, якщо дані перевірок результатів діяльності платника податків, крім електронної перевірки, свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов`язань, суми бюджетного відшкодування та/або від`ємного значення об`єкта оподаткування податком на прибуток або від`ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках. Порядок визначення суми податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або відшкодуванню з Державного бюджету України (бюджетному відшкодуванню) врегульовано статтею 200 Податкового кодексу України. Згідно з пунктом 200.1 цієї статті Податкового кодексу України сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов`язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду. За правилами пунктів 200.2, 200.3 статті 200 Податкового кодексу України при позитивному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, встановлені цим розділом. При від`ємному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума враховується у зменшення суми податкового боргу з податку, що виник за попередні звітні (податкові) періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до цього Кодексу), а в разі відсутності податкового боргу - зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду. Відповідно до пункту 200.4 статті 200 Податкового кодексу України якщо в наступному податковому періоді сума, розрахована згідно з пунктом 200.1 цієї статті, має від`ємне значення, то бюджетному відшкодуванню підлягає частина такого від`ємного значення, яка дорівнює сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів/послуг у попередніх та звітному податкових періодах постачальникам таких товарів/послуг або до Державного бюджету України, а в разі отримання від нерезидента послуг на митній території України - сумі податкового зобов`язання, включеного до податкової декларації за попередній період за отримані від нерезидента послуги отримувачем послуг (підпункт "а"). Частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України). Відповідно до частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Правові наслідки нечинного правочину передбачені статтею 216 Цивільного кодексу України. Так, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Тобто, у разі укладення нечинного правочину, діючим законодавством не передбачено стягнення коштів в дохід держави, а лише сторони повертаються у початковий стан (застосовується реституція). Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2014 року (ЄДРСР 41735920), та в постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 "Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", а саме судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду (пункт 4). Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред`являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним (пункт 5). Доводити правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов`язаний суб`єкт владних повноважень. Разом з тим відповідно до принципу змагальності суб`єкт господарювання має спростувати доводи суб`єкта владних повноважень, якщо їх обґрунтованість заперечує. Згідно п. 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг. Пунктом 198.2 даної статті встановлено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: - дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; - дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною. Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв`язку з: - придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; - придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду (п. 198.3 ст. 198). Згідно п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними. За приписами норм п. 44.1 і п. 44.3 ПК України, для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платники податків зобов`язані забезпечити зберігання документів, визначених у пункті 44.1 цієї статті, а також документів, пов`язаних із виконанням вимог законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, не менш як 1095 днів з дня подання податкової звітності, для складення якої використовуються зазначені документи, а у разі її неподання - з передбаченого цим Кодексом граничного терміну подання такої звітності. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту (абз. 2 п. 44.1 ст. 44 ПК України). Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.1999 № 996-ХІV (в редакції на момент спірних правовідносин) (далі по тексту - Закон № 996-ХІV), який визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні, бухгалтерський облік є обов`язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку. В розумінні Закону № 996-ХІV, первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Підпункт 14.1.36 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України визначає господарську діяльність як діяльність особи, що пов`язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами. Господарські операції мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування витрат та податкового кредиту наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності, що пов`язані з рухом активів, зміною зобов`язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції. Якщо господарська операція фактично не відбулася, то первинні документи, складені платником податку та його контрагентом на підтвердження такої операції, не відповідають дійсності та свідчать про відсутність у сторін волевиявлення щодо реального здійснення господарської операції. Як убачається з акту перевірки основними доводами, які свідчать про заниженнями позивачем податку на додану вартість є: - наявність недоліків первинних та інших документів по операціям позивача з ФОП; - нестача трудових та технічних ресурсів у ФОП; - наявність у кримінальному провадженні № 32018250000000004 протоколів допиту 27 водіїв (перевізників), які заперечують здійснення ними перевезень за замовленням позивача та ФОП; - відповідно до інформації, отриманої від Регіонального сервісного центру в Черкаській області МВС України, державні номерні знаки деяких транспортних засобів, що зазначені в актах надання послуг та товарно-транспортних накладних, відсутні серед зареєстрованих; - встановлено надходження коштів на рахунки ФОП від позивача та операцій зняття готівки з рахунків ФОП, однак не встановлено безготівкових розрахунків за оренду авто/придбання пального/оплату послуг водіїв тощо. Предстанвиком податкового органу в ході апеляційного розгляду справи надано додаткові пояснення з приводу виявлених порушень . Зокрема, представник послалась на наявність порушень не у позивача як суб`єкта господарювання, а у його контрагента ФОП ОСОБА_2 та зазначила, що всі порушення стосуються діяльності саме даного суб`єкта господарювання. Як вже зазначено колегією суддів вище, позивач уклав з ФОП ОСОБА_2 договори на транспортно-експедиційне обслуговування. За умовами договорів останні регулюють взаємини, відповідно до яких виконавець зобов`язується за оплату і за рахунок замовника виконати або організувати виконання послуг, зв`язаних з транспортно-експедиційним обслуговування перевезень вантажів. Згідно ст. 1 Закону України «Про транспортно-експедиційну діяльність» у цьому Законі терміни вживаються в такому значенні: транспортно-експедиторська діяльність - підприємницька діяльність із надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших вантажів; транспортно-експедиторська послуга - робота, що безпосередньо пов`язана з організацією та забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування. Отже, за умовами договорів ФОП ОСОБА_1 взяв на себе зобов`язання виконати або організувати виконання послуг із транспортно-експедиторського обслуговування перевезення вантажів. Як встановлено судом першої інстанції та дана обставина підтверджується матеріалами справи, надання експедиторських послуг товариству протягом 2015-2016 років підтверджується всіма необхідними первинними та іншими документами, які відповідно до положень Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" фіксують факт здійснення господарських операцій з ФОП, а саме: - договором на транспортно-експедиторське обслуговування б/н від 4.03.2014 року; - договором на транспортно-експедиторське обслуговування №25/11/15-Л від 26.11.2015 року; - договором з надання транспортно-експедиторських послуг при перевезенні вантажів у міжнародному автомобільному сполученні №25/11/2015 від 25.11.2015 року, що належним чином укладені відповідно до вимог законодавства України; - актами надання послуг, з деталізацією здійснених послуг перевезення, актами з перевезення вантажів за межі митної території України; - товарно-транспортними накладними з відмітками про отримання, міжнародними товарно- транспортними накладними CMR; - митними деклараціями та інвойсами; - заявками до Договору на транспортно-експедиторське обслуговування №25/11/15-Л від 26.11.2015 року. Окрім того, реальність змін у фінансовому стані твариства підтверджується банківськими виписками та платіжними дорученнями, якими підтверджується перерахування коштів на рахунок ФОП протягом 2015-2016 років на загальну суму 11 720 440 грн, що відповідає даним бухгалтерського обліку товариства, що підтверджується податковим органом у Акті перевірки. В суді апеляційної інстанції представник відповідача також підтвердила факт оплати позивачем вартості послуг. Також, в матеріалах адміністративної справи містяться листи контрагентів позивача (ПАТ "Біо мед скло" та ПАТ "Костопільський завод скловиробів"), у яких контрагенти підтверджують, що поставка товарів здійснювалася реально . Щодо доводів податкового органу про те, що договори, укладені з ФОП, акти надання послуг та товарно-транспортні накладні, не містять посилання на довіреність, якою ФОП уповноважив ОСОБА_3 здійснювати від його імені господарську діяльність, суд зазначає, що, відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинні та інші документи повинні містити особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Що стосується посилань відповідача на наявність кримінального провадження та негативної інформації у базі даних АІС "Податковий блок", то дана обставина може свідчити лише про можливі порушення законодавства контрагентом позивача та іншими особами за ланцюгом постачання, але в будь-якому разі не може слугувати доказом безтоварності спірних правочинів та свідчити про явні порушення вимог податкового законодавства саме позивачем. Відповідно до ч. 2 ст. 6 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. ПК України не передбачає відповідальності платника податку за порушення його контрагентом вимог податкового законодавства. Індивідуальний характер юридичної відповідальності та неприпустимість притягнення до відповідальності за порушення контрагентом вимог закону як непорушний принцип встановлено Європейським судом з прав людини (надалі - "ЄСПЛ"). Зокрема, у п. 71 Рішення ЄСПЛ від 22.01.2019 у справі "Булвес" проти Болгарії суд зазначив наступне: "Враховуючи своєчасне і повне виконання компанією-заявником своїх обов`язків із декларування ПДВ, неможливості з її сторони забезпечити дотримання постачальником його обов`язків щодо декларування ПДВ і той факт, що не було ніякого шахрайства стосовно системи оподаткування, про яке компанія-заявник знала чи могла знати, Суд вважає, що компанія- заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов`язків щодо своєчасного декларування ПДВ і, як наслідок, сплачувати ПДВ повторно разом із пенею." Також, у п. 38 Рішення ЄСПЛ від 09.01.2017 у справі "Інтерсплав проти України" суд вказує, що "...коли державні органи володіють будь-якою інформацією про зловживання у системі відшкодування ПДВ, що здійснюються конкретною кампанією, еони можуть вжити відповідних заходів з метою запобігання або усунення таких зловживань. Суд, однак, не може прийняти зауваження Уряду щодо загальної практики з відшкодування ПДВ за відсутності будь-яких ознак, які б вказували на те, що заявник був безпосередньо залучений до таких зловживань." У справі №813/921/15 Верховний Суд зазначив, що позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх податкових зобов`язань, адже поняття добросовісний платник, яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов`язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а сам платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов`язань. Тому, за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху грошових коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальника для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. Щодо посилань відповідача на те, що державні номерні знаки деяких транспортних засобів, що зазначені в актах надання послуг та товарно-транспортних накладних, не значиться серед зареєстрованих у період з 2014 по 2016, відповідно до листа Регіонального сервісного центру в Черкаській області МВС України від 07.03.2018 року №31/23/1-493, то суд першої інстанції надав вірну оцінку таким взаємовідносинам. Відповідно до ч1 ст. 34 Закону України "Про дорожній рух" державна реєстрація транспортного засобу полягає у здійсненні комплексу заходів, пов`язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, а також відсутності будь-яких обтяжень, у тому числі за даними Державного реєстру обтяжень рухомого майна, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, оформленням і видачою реєстраційних документів та номерних знаків. Як передбачено ч. 6-7 ст. 34 Закону України "Про дорожній рух" для автоматизованого обліку транспортних засобів, що використовуються на вулично-дорожній мережі загального користування і підлягають державній або відомчій реєстрації, та відомостей про їх власників та належних користувачів ведеться Єдиний державний реєстр транспортних засобів, держателем якого є Міністерство внутрішніх справ України. Органи, які здійснюють відомчу реєстрацію транспортних засобів, що використовуються на вулично-дорожній мережі загального користування, після реєстрації (внесення змін у відомості про реєстрацію) транспортного засобу невідкладно подають відомості про нього до Міністерства внутрішніх справ України для внесення їх до Єдиного державного реєстру. Відповідно до п. 1.4. Інструкції про порядок здійснення підрозділами Державтоінспекції МВС державної реєстрації, перереєстрації та обліку транспортних засобів, оформлення і видачі реєстраційних документів, номерних знаків на них, затвердженої Наказом МВС від 11.08.2010 № 379 (надалі - "Інструкція") реєстрація (перереєстрація), зняття з обліку транспортних засобів, що належать фізичним особам, здійснюються за місцем звернення власника або його уповноваженої особи незалежно від місця реєстрації (проживання) власника. При цьому в реєстраційних документах зазначається місце реєстрації (проживання) особи, за якою реєструється транспортний засіб. Реєстрація (перереєстрація), зняття з обліку транспортних засобів здійснюються за місцем реєстрації (проживання) їх власників до впровадження в експлуатацію Національної автоматизованої інформаційної системи Державної автомобільної інспекції, але не пізніше 01.01.2013 року. Таким чином, якщо реєстрація транспортних засобів здійснювалася до 01.01.2013 року (тобто, до впровадження Єдиного державного реєстру транспортних засобів), а місцем реєстрації (проживання) власників таких транспортних засобів була не Черкаська, а будь-яка інша область України, Регіональний сервісний центр в Черкаській області МВС не може володіти інформацією про реєстрацію таких транспортних засобів. Окрім цього, 07.03.2019 позивачем було направлено адвокатський запит до Міністерства внутрішніх справ України щодо особливостей ведення Єдиного державного реєстру транспортних засобів. 13.03.2019 року МВС було надано відповідь № 31/207аз, в якому вказано наступне: - Єдиний реєстр транспортних засобів містить інформацію про реєстраційні операції з транспортними засобами починаючи з 2013 року; - Інформація про реєстраційні операції з транспортними засобами, що були здійснені до 2013 року, містяться в регіональних базах, картотеках; - Регіональні сервісні центри (зокрема у Черкаській області) не мають доступу до регіональних баз інших областей. Відповідь Регіонального сервісного центру в Черкаській області МВС України на яку посилається Офіс великих платників податків ДФС, не може свідчити про те, що транспортні засоби перевізників, які містяться на товарно-транспортних накладних, не зареєстровані, оскільки такий сервісний центр не володіє інформацією щодо транспортних засобів, що були зареєстровані до 01.01.2013 та/або в інших областях України. Не може колегія суддів прийняти до уваги доводи податкового органу з посиланням на покази свідків - перевізників, що допитані в рамках кримінального провадження, які пояснили, що не займалися перевезеннями за дорученням ФОП ОСОБА_1 , з огляду на те, що позивач з даними перевізника не мав взаємовідносин, не підписував будь-яких документів. За умовами договорів саме ФОП ОСОБА_4 мав здійснювати всі дії пов`язані з організацією доставки і перевезенням товару. Судова колегія звертає увагу, що ФОП ОСОБА_4 надавав позивачу транспортно-експедиторські послуги, а не послуги перевезення. Окрім того, судом першої інстанції було перевірено чи дійсно мали місце такі перевезення в рамках господарської діяльності позивача та встановлено, що така діяльність у позивача була і товар реально поставлявся. Також судова колегія враховує, що позивачем надано докази, які підтверджують факт здійснення поставок товару, зокрема підтверджується договорами постачання від 04.01.2016 року та від 02.01.2014 року з ТОВ «Медичний центр М.Т.К.», договорами поставки товарів від 14.12.2015 року, від 01.07.2016 року, від 02.03.2015 року з ПАТ «Біо мед скло» та відповідними додатками; договором поставки від 06.01.2012 року з ПАТ «Костопільський завод скловиробів», договором від 11.01.2016 року з ПАТ «Полтавський завод медичного скла»; договором поставки від 01.01.2014 року з ПАТ «Макрохім», договором від 01.01.2016 року з ПАТ «Данар», тощо. Зазначені докази свідчать про реальність здійснення позивачем з ФОП господарських операцій, а наявні у господарській діяльності контрагента позивача порушення не можуть свідчить про відсутність конкретних господарських операцій з позивачем. Також колегія суддів враховує, що недостатня кількість трудових ресурсів не свідчить про неможливість виконати роботи або ж надати такі послуги. Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 04.06.2020 року №340/422/19. Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції є законним, підстави для його скасування відсутні, так як суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. При цьому судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 липня 2020 року. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування не має. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Офісу великих платників податків Державної податкової служби залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 липня 2020 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк визначений ст. 329 КАС України. Судя-доповідач: Бужак Н.П. Судді: Кобаль М.І. Костюк Л.О. Повний текст виготовлено: 23 грудня 2020 року.