Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 460/4178/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 грудня 2020 рокуЛьвівСправа № 460/4178/20 пров. № А/857/12787/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого-судді Кузьмича С. М., суддів Улицького В.З., Шавеля Р.М., за участю секретаря Мельничук Б.Б., представника позивача Янчук В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в м. Львові справу за апеляційною скаргою Здолбунівського районного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2020 року (ухвалене головуючим суддею Дорошенко Н.О. о 13 год. 31 хв. у м. Рівне, повне судове рішення складено 14 серпня 2020 року) у справі № 460/4178/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Здолбунівського районного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) про визнання протиправною та скасування постанови, ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до відповідача про визнання протиправною та скасування постанови від 26.06.2019 ВП № 51025080 про стягнення виконавчого збору в сумі 300771, 00 грн. В обґрунтування позовних вимог вказує на те, що боргові зобов`язання боржника за виконавчим документом у виконавчому провадженні № 51025080 припинені повністю шляхом їх виконання після закінчення такого виконавчого провадження. Вказав, що у період до 28.08.2018 розмір виконавчого збору становив 10 відсотків фактично стягнутої суми, тоді як, у період після 28.08.2018 розмір виконавчого збору складав 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню. Отже, з урахуванням того, що зміни внесені Законом України № 2475-VIII, погіршили становище боржника ОСОБА_1 , а також те, що виконавчою службою фактично не стягнуто з боржника коштів за виконавчим листом № 2-2236, виданим 29.07.2010 Рівненським міським судом Рівненської області, у державного виконавця були відсутні правові підстави для стягнення з боржника виконавчого збору в сумі 300771, 00 грн. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 14.08.2020 адміністративний позов задоволено повністю. Визнано протиправною та скасовано постанову Здолбунівського районного відділу Державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) від 26.06.2019 (ВП № 51025080) про стягнення виконавчого збору в сумі 300771, 00 грн. Приймаючи оскаржене рішення суд першої інстанції виходив з того, що у відповідача відсутні правові підстави для стягнення з позивача виконавчого збору в сумі 300771, 00 грн, оскільки зміни внесені Законом України № 2475-VIII погіршили становище боржника ОСОБА_1 , а також те, що державним виконавцем фактично не стягнуто з боржника коштів в межах виконавчого провадження № 51025080. Вказане рішення в апеляційному порядку оскаржив відповідач, у апеляційній скарзі покликається на те, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права з неповним з`ясуванням обставин справи та є незаконним, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Зокрема в апеляційні скарзі зазначає, що в межах виконавчого провадження щодо ОСОБА_1 здійснювалося примусове виконання рішення (початок якого згідно з нормами Закону України № 606-XIV розпочинається із закінчення строку на самостійне виконання рішення, а згідно із Законом України № 1404-VIII з моменту відкриття виконавчого провадження), а також застосовувалися заходи примусового виконання рішень, передбачені Законом України «Про виконавче провадження». Позивач скористався своїм правом та подав відзив на апеляційну скаргу в якому покликається на те, що представник відповідача в судовому засіданні в суді першої інстанції підтвердив, що виконавчий документ внаслідок здійснених державним виконавцем примусових заходів виконано не було в будь якій сумі ні за рахунок коштів, ні за рахунок майна боржника та в подальшому повернуто стягувачу за його заявою. У зв`язку з цим просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Представник позивача в судовому засіданні заперечив проти задоволення апеляційної скарги та надав пояснення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Апелянт в судове засідання на виклик суду не з`явився, явку уповноваженої особи не забезпечив, хоча належним чином був повідомлений, що не перешкоджає розгляду справи за його відсутності згідно з ч. 2 ст. 313 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, з наступних підстав. З матеріалів справи слідує, що у провадженні Здолбунівського РВ ДВС Західного МУ Міністерства юстиції (м.Львів) перебувало виконавче провадження № 51025080, відкрите постановою державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції від 10.05.2016, з виконання виконавчого листа, виданого 29.07.2010 Рівненським міським судом Рівненської області у справі № 2-2236/10 (а.с. 75), про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Перший Український міжнародний банк» заборгованість за кредитним договором № 169889 від 06.06.2008 та кредитним договором № 6199676 від 06.03.2008 у сумі 106303,33 грн доларів США та 223626,63 грн, з яких: заборгованість з основної суму кредиту за кредитним договором 1 - 44300, 74 грн доларів США; заборгованість з основної суми кредиту за кредитним договором 2 - 44300, 74 доларів США; заборгованість з процентів за користування кредитом відповідно до кредитного договору 1 - 8862,95 доларів США, заборгованість з процентів за користування кредитом відповідно до кредитного договору 2 - 8838, 90 доларів США заборгованість з пені за порушення строків повернення основної суми кредиту та сплати процентів за користування ним та кредитним договором 1 - 85779, 94 грн; заборгованість з пені за порушення строків повернення основної суми кредиту та сплати процентів за користування ним за кредитним договором 2 - 85738, 29 грн. штраф за не поновлення договору страхування за кредитним договором 1 22500 грн. штраф за не поновлення договору страхування за кредитним договором 2 - 22500 грн. штраф за не виконання умов договору (4.3.5) станом на 15.03.2010 за договором кредиту 1 - 3554, 20 грн штраф за не виконання умов договору (4.3.5) станом на 15.03.2010 за договором кредиту 2 3554 ,20 грн та судовий збір в розмірі 210, 06 доларів США 2091 грн та витрати на ІТЗ розгляду справи в розмірі 120 грн. Постановою державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції від 30.05.2018 виконавче провадження № 51025080 передано на виконання до Здолбунівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області, правонаступником якого є Здолбунівський РВ ДВС Західного МУ Міністерства юстиції (м.Львів). 26.06.2019 в межах виконавчого провадження № 51025080 заступником начальника відділу Здолбунівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області винесено постанову про стягнення виконавчого збору, згідно з якою постановлено стягнути з боржника ОСОБА_1 виконавчий збір в сумі 300771, 00 грн (а.с.15). 06.08.2019 заступником начальника відділу Здолбунівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу ВП №51025080 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» (а.с.84). Позивач вважаючи прийняту відповідачем постанову про стягнення виконавчого збору протиправною, звернувся до суду з відповідними позовними вимогами. Проаналізувавши матеріали справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про правильне застосування норм матеріального та процесуального права та повне з`ясування обставин справи судом першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Завданням адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно, у випадку звернення зацікавленої особи з позовом до суду, адміністративний суд повинен надати правову оцінку діям суб`єкта владних повноважень при прийнятті того чи іншого рішення та перевірити його відповідність критеріям правомірності, які пред`являються до рішень суб`єктів владних повноважень та які закріплені у статті 2 КАС України. Так, відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, одночасно є й вимогами для суб`єкта владних повноважень, який приймає на виконання приписів закону відповідне рішення та вчиняє дії. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України від 02.06.2016 № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження», в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин (далі Закон України № 1404-VІІІ). Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України№ 1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. У ч. 1 ст. 5 Закону України № 1404-VІІІ зазначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Згідно зі ст. 10 Закону України № 1404-VIII заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом. Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України № 1404-VІІІ виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України № 1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Частиною 5 вказаної статті встановлено, що виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону. Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 27 Закону України №1404-VІІІ (у редакції чинній до 28.08.2018) виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом. За приписами пунктів 1-6 ч. 5 ст. 27 Закону України №1404-VIII виконавчий збір не стягується: 1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; 2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини; 3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»; 4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону; 5) у разі виконання рішення приватним виконавцем; 6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії», а також, згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом. Також ч. 9 ст. 27 Закону України № 1404-VIII передбачено, що виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Приписами статей 40, 42 Закону України № 1404-VІІІ передбачено порядок винесення постанови про стягнення виконавчого збору у випадку закінчення виконавчого провадження та повернення виконавчого документа стягувачу. Частиною 3 ст. 40 Закону України № 1404-VІІІ встановлено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом. Згідно з ч. 4 ст. 42 Закону України № 1404-VІІІ на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження (до яких частина перша статті 42 Закону відносить також виконавчий збір) виконавцем виноситься постанова про їх стягнення. Відтак, з аналізу наведених вище норм Закону України № 1404-VІІІ слідує, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми. За своїм призначенням виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення. Тому, при стягненні виконавчого збору відповідно до ч. 3 ст. 40 Закону України № 1404-VIII без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду. З 28.08.2018 ч. 2 ст. 27 Закону України№ 1404-VІІІ змінено Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» від 03.07.2018 № 2475-VIII та визначено, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. Тобто, з урахуванням редакцій Закону України № 1404-VIII, які були чинними у період існування заборгованості позивача, база обрахунку виконавчого збору змінювалась. Так, у період до 28.08.2018 розмір виконавчого збору становив - 10 відсотків фактично стягнутої суми, тоді як, у період після 28.08.2018 розмір виконавчого збору складав - 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню. Як згадувалось вище у провадженні Здолбунівського РВ ДВС Західного МУ Міністерства юстиції (м.Львів) перебувало виконавче провадження № 51025080, відкрите постановою державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції від 10.05.2016, з виконання виконавчого листа, виданого 29.07.2010 Рівненським міським судом Рівненської області у справі № 2-2236/10. Постановою державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції від 30.05.2018 виконавче провадження № 51025080 передано на виконання до Здолбунівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області, правонаступником якого є Здолбунівський РВ ДВС Західного МУ Міністерства юстиції (м.Львів). 26.06.2019 відповідачем винесено постанову про стягнення виконавчого збору, згідно з якою постановлено стягнути з боржника ОСОБА_1 виконавчий збір в сумі 300771, 00 грн (а.с.15). 06.08.2019 відповідач виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу без виконання за його заявою. Більше того, як встановив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що постановою державного виконавця від 15.04.2019, для оцінки описаного та арештованого майно, належного боржникові (земельна ділянка з кадастровим номером 5610100000:01:054:038 площею 0,1042 га; земельна ділянка з кадастровим номером 5610100000:01:054:0390 площею 0,1042 га), призначено експерта ПП «Експерт-Рівне-Консалт» для участі у виконавчому провадженні № 51025080 (а.с.78-80), Однак, рішенням Рівненського міського суду Рівненської області у справі № 569/12682/19 звільнено з під-арешту та виключено обтяження з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, накладеним державним виконавцем Здолбунівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Рівненській області, номер запису про обтяження: 11726182 (спеціальний розділ) від 23.10.2015 на майно належне на праві власності ОСОБА_1 , а саме: земельну ділянку, цільове призначення: для житлової та громадської забудови, площею 0, 1042 га, кадастровий номер: 5610100000:01:054:0390 та земельну ділянку, цільове призначення: для житлової та громадської забудови, площею 0,1042 га, кадастровий номер: 5610100000:01:054:0383 (а.с. 54-57). Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Відтак відсутні будь-які відомості щодо фактичного виконання рішення, що й зазначено в постанові про повернення виконавчого документа стягувачу від 06.08.2019. Водночас апеляційний суд зазначає, що положення ст. 27 Закону України № 1404-VІІІ (у редакції чинній у період до 28.08.2018) зменшували відповідальність позивача, як боржника, в порівнянні з нормами ст. 27 Закону України № 1404-VІІІ (у редакції чинній з 28.08.2018), оскільки розмір виконавчого збору обраховувався як 10 відсотків від фактично стягнутої суми, а не з суми що підлягає примусовому стягненню. Таким чином, з урахуванням того, що зміни внесені Законом України № 2475-VIII погіршили становище боржника, а також те, що виконавчою службою, фактично, не стягнуто з боржника суми боргу за виконавчим листом, апеляційний суд вважає, що у відповідача були відсутні правові підстави для стягнення з позивача виконавчого збору, а отже, така постанова не відповідає вимогам ст. 27 Закону України № 1404-VIII. Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 14.05.2020 у справі № 640/685/19. Тому, апеляційний суд, на підставі наведеного вище вважає, що постанова про стягнення виконавчого збору від 26.06.2020 року винесена у виконавчому провадженні № 51025080 в розмірі 300771, 00 грн є протиправною. Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги відповідача не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Доводи апеляційної скарги не спростовують рішення суду першої інстанції. Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до ст.139 КАС України не здійснюється. Керуючись статтями 139, 229, 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Здолбунівського районного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2020 року у справі № 460/4178/20 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя С. М. Кузьмич судді В. З. Улицький Р. М. Шавель Повне судове рішення складено 22 грудня 2020 року