Постанова 4855 № 640/8451/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/8451/20 Суддя (судді) першої інстанції: Шейко Т.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 грудня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача: Аліменка В.О. суддів: Безименної Н.В., Кучми А.Ю., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 серпня 2020 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії, - В С Т А Н О В И Л А: ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просила: - стягнути з Офісу Генерального прокурора на її користь вихідну допомогу при звільненні в сумі 39 679,71 грн. та матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік в сумі 39 679,71 грн., а загалом 79 359,42 грн. В обґрунтування заявлених позовних вимог вказано, що була звільнена з Генеральної прокуратури України наказом №1239 ц від 28 жовтня 2019 року з 29 жовтня 2019 року на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру". При цьому, Законом України "Про прокуратуру" не врегульовано питання виплати вихідної допомоги у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Натомість Кодекс законів про працю України встановлює обов`язок роботодавця виплатити працівнику вихідну допомогу у розмірі не менше середнього місячного заробітку, якщо працівника звільнено у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Таким чином підлягає застосуванню трудове законодавство. Крім того, відповідно до частини третьої статті 83 Закону України "Про прокуратуру" прокурору може надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати. Вказана допомога у Генеральній прокуратурі України надавалася щорічно в січні з розрахунку за попередній рік, про що свідчать надані відповідачем розрахункові листи за січень 2017, 2018, 2019 роки, без подання письмової заяви про виплату такої допомоги. У січні 2019 року позивачем отримана така матеріальна допомога за 2018 рік. Отже, звільнившись у жовтні 2019 року позивачка, як стверджує, має право на отримання такої допомоги за 2019 рік. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 серпня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено у повному обсязі. Не погоджуючись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 серпня 2020 та ухвалити нове, яким задовольнити адміністративний позов задовольнити. В апеляційній скарзі позивач вказує, що законодавство про прокуратуру не містить жодного правила, яке б вирішувало питання виплати вихідної допомоги інакше, ніж не передбачено ст. 44 Кодексу законів про працю України, як і не містить жодного виключення з такого правила. При цьому, відсутність у наказі про звільнення посилання на п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України не може звільняти відповідача від необхідності виплати вихідної допомоги. Виплата вихідної допомоги здійснюється безумовно, за наявності передбачених законодавством обставин звільнення, не залежить від волі роботодавця, а тому не може ставитися в залежність від правильності оформлення ним наказу про звільнення. Крім того, позивач вказує, що ст. 44 Кодексу законів про працю України, яка передбачає виплату вихідної допомоги, відсилає не до самого п. 1 ч. 1 ст. 40 зазначеного Кодексу, а до передбаченої цією нормою підстави звільнення, яка є такою ж, як визначена в п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру". У відповідності до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів зазначає наступне. Судом апеляційної інстанції з матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 працювала в органах прокуратури. Утім, наказом Генерального прокурора України від 28 жовтня 2019 року №1239ц ОСОБА_1 була звільнена з посади прокурора відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів Службою безпеки України та Державною прикордонною службою України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 29 жовтня 2019 року. Цим же наказом доручено Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні. Офіс Генерального прокурора у відповідь на запит позивачки від 16 березня 2020 року про надання інформації з питань отримання вихідної допомоги при звільненні, матеріальної допомоги та розрахункових листів, листом від 20 березня 2020 року повідомив позивача, що відповідно до Закону України "Про прокуратуру" у разі звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону не передбачена виплата вихідної допомоги. Інформація зокрема щодо виплаченої матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань міститься у розрахункових листах, які надані позивачу на запит. Не погоджуючись із позицією відповідача з приводу невиплати вихідної допомоги при звільненні та ознайомившись із розрахунковими листами, за наявною інформацією в яких позивачка вважає, що їй не виплачено допомогу за 2019 рік, вважаючи своє право порушеним, звернулась до суду із даним позовом. При вирішенні спору суд виходив з наступного. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що відсутність норми про виплату вихідної допомоги при звільненні прокурорів за п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону №1697-VII не свідчить про прогалину закону щодо конкретного виду правовідносин, а враховуючи те, що позивача звільнено з підстав та у порядку, передбачених Законом №1697-VII, яким не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання. Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв`язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів апеляційного суду зазначає наступне. Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України регулюються Законом України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (далі Закон №1697-VII), який містить спеціальні норми організації та порядку діяльності органів прокуратури України, особливостей розгляду трудових спорів (зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов`язки прокурорів, їх соціальні гарантії та ін.). Поряд із цим, порядок розгляду трудових спорів деяких категорій працівників визначено статтею 222 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), в якій зазначено, що особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством. Таким чином, особливості розгляду трудових спорів зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов`язки прокурорів, їх соціальні гарантії регулюються Законом №1697-VII. Також, частиною п`ятою статті 40 КЗпП України встановлено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. Згідно зі ст. 44 Кодексу законів про працю України, при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток. Відповідно до частини третьої статті 16 Закону України №1697-VII прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України №1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Частиною п`ятою цієї статті визначено, що на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження. Норми Закону № 1697-VII, які визначають умови і підстави звільнення прокурора з посади, є спеціальними по відношенню до інших нормативних актів, у тому числі Кодексу законів про працю України. Такої правової позиції дотримується й Верховний Суд, про що вказано, зокрема у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, від 17 жовтня 2018 року у справі № 823/276/16, від 26 листопада 2019 року № 824/19/16-а. Також Верховним Судом у постанові 05 грудня 2019 року у справі № 804/7399/16 висловлено правову позицію, що згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII однією з умов звільнення прокурора з посади є ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Поряд із цим, не виключається звільнення прокурорів за правилами Кодексу законів про працю України у випадках, коли підстави звільнення є загальними, передбаченими законодавством про працю. В такому разі роботодавцем мають бути дотримані і гарантії при звільненні, передбачені трудовим законодавством. Колегією суддів з матеріалів справи встановлено, що позивача звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, оскільки ним не було подано у встановлений строк заяву до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію. Відповідно до п. 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови настання однієї із наступних підстав: 1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію; 2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури; 3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію; 4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі. Тобто звільнення позивача здійснено виключно з підстави, визначеної Законом №1697-VII. При цьому, з аналізу положень Закону № 1697-VII встановлено, що цей Закон не передбачає виплати вихідної допомоги у разі звільнення з підстави, визначеної пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII. Випадки виплати вихідної допомоги при припинення трудового договору визначені статтею 44 КЗпП України, положеннями якої, серед іншого, визначено, що виплата вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку передбачена при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункту 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 КЗпП України. З викладеного слідує, що умовою виплати працівникові вихідної допомоги за статтею 44 КЗпП України є звільнення працівника виключно з визначених цією статтею підстав. Однак, позивача було звільнений виключно з підстави, встановленої пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII. Оскільки позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом № 1697-VII, яким не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16. З приводу виплати позивачці матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік суд також вважає, що відповідачем спростовані доводи позивача стосовно неотримання такої допомоги останньою за 2019 рік. Як вірно наголосив відповідач, що у відповідності з положеннями статей 89, 90 Закону України "Про прокуратуру" фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний рік. Згідно з пунктом 1 статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах. Кошторис є основним плановим документом бюджетної установи, який надає повноваження щодо здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на бюджетний період відповідно до бюджетних призначень. Бюджетний період становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Відповідно до статті 57 Бюджетного кодексу України не пізніше 31 грудня поточного бюджетного періоду Державна казначейська служба України закриває всі рахунки, відкриті у поточному бюджетному періоді для виконання бюджету. Порядок закриття рахунків поточного бюджетного періоду та відкриття рахунків наступного бюджетного періоду визначається Міністерством фінансів України. Згідно зі статтею 48 Бюджетного кодексу України розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами. Зобов`язання, взяті учасником бюджетного процесу без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України, не вважаються бюджетними зобов`язаннями і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів. Взяття таких зобов`язань є порушенням бюджетного законодавства. З наведеного слідує, що виплата як заробітної плати, так і іншого грошового забезпечення, у тому числі і матеріальної допомоги провадиться у поточному році і за поточний рік. Відповідно до підпункту 3 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" керівникам органів прокуратури надано право у межах затвердженого фонду оплати праці надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати працівника. З наявних у матеріалах справи розрахунків вбачається, що позивачкою у січні 2019 року отримано матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, що не заперечується позивачкою, однак остання вважає її допомогою за минулий рік (2018). Утім, з урахуванням вищенаведених положень чинного законодавства, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань провадиться у поточному році і за поточний рік, тобто позивачкою отримана. Суд критично ставиться до доводів позивачки, що норми постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" не можуть застосовуватись для питань щодо отримання прокурорами матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань. Так, пунктом 4 згаданої постанови встановлено, що преміювання керівників органів прокуратури всіх рівнів та їх заступників, установлення їм надбавок, передбачених цією постановою, надання матеріальної допомоги здійснюється у порядку та розмірі, установлених цією постановою. Щодо питання необхідності подання особисто прокурором заяви на отримання такої допомоги, а позивачкою така заява не подавалась жодного року, то, звертаючись із позовом про стягнення матеріальної допомоги, при цьому стверджуючи, що це право відповідача надавати таку допомогу, а не обов`язок і позивачкою жодного разу не подавалась відповідна заява, проте кожного року допомога надавалась, то в даному випадку позивачка нівелює взагалі вимоги в цій частині, з огляду на їх суперечливість своїй же наведеній позиції. Таким чином, за наслідками вирішення спору суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необгрунтованість позовних вимог, а відтак на відсутності підстав для їх задоволення. Колегія суддів зазначає, що апеляційна скарга не містить доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції та могли б бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції. Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції винесене з дотриманням норм процесуального та матеріального права, судом першої інстанції встановлено всі обставини, що мають значення для справи, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, у зв`язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається. Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, ч. 1 п. 4 ст. 320, 321, 322, 325, 328 КАС України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 серпня 2020 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду у тридцятиденний строк в порядку, встановленому статтями 329-331 КАС України Суддя-доповідач В.О. Аліменко Судді Н.В, Безименна А.Ю. Кучма Повний текст постанови складено 22 грудня 2020 року.